За 28 годин і 17 хвилин до нього

… Біла імла! Певно, немає нічого гіршого під час мандрівки невідомими горами, ніж блукання під покривом щільних хмар. Однак, на щастя, небесні гості не мають влади над земними орієнтирами, серед яких нашими вірними слугами залишаються дороги. Так! незважаючи на свою назву, Лісова глушина має непогану мережу ґрунтівок у досить хорошому стані. Тому я озброївся картою, компасом та уважністю і ми пішли далі.

Недовго тривав підйом. Ми подолали лиш кілометр, як вийшли на туристичну трасу «Френк-Мезер – галявина десантників». Тепер карти подають навіть таку інформацію. А, пам’ятаю, всього лиш п’ять років тому, максимум, що відрізняло туристичні карти від генштабівських, була наявність позначок для цікавих об’єктів. Потім з’явилися штрих-пунктири рекомендованих маршрутів. А трохи згодом стали зображувати їх номери і назви кінцевих точок.

29-road

Ранкова дорога

Отже, галявина десантників знаходиться в околицях Старого Криму (неподалік від місця, де ми обідали; власне, ми трапезували якраз на узбіччі цієї траси, хоча потім з неї зійшли). Гора Френк-Мезер знаходиться не на нашому шляху, але наступні півтора кілометри маршруту у нас спільні. Тож ми знову на трасі.

Дорога – просто відпочинок. Спершу взагалі йшли донизу, потім були незначні коливання висоти. І лише під кінець довелося трохи посопіти, підіймаючись на невисокий хребетик Туар-Алан. На ньому ми зустріли ще одну групу туристів. Ті стояли, бо наштовхнулися на розвилку. Варіантів було всього два: праворуч – на Френк-Мезер, а ліворуч… Власне, шлях ліворуч повів південніше паралельно лінії хребта і потім розпадався на кілька доріг, а там потім ще і так далі. Але найціннішим було те, що саме один з тих варіантів приводив нас до останньої святині на шляху перед зустріччю з ним. Звідси до храму туристична траса не промаркована, отже наступний етап маршруту міг принести чимало сюрпризів. Хоча, маркування на карті – це теж не гарантія якості. Пам’ятаю, якось ми повірили штрих-пунктиру, коли переходили від Сююрю-Каї до Мангупу, і залізли в якісь хащі. Але то вже інша історія.

Отож, поки у наших колег тривав диспут щодо наступного напрямку, ми, майже не зупиняючись, прошмигнули собі ліворуч. Загальний напрямок – на південь. А насправді стежка сильно крутила то вліво, то вправо. Крім того, їй все не сиділося в лісі і вона кілька разів вилазила на вершини невеличкого хребетика – відгалуження Туар-Алана. Між вершинами дорога знову загорталася у ліс, хоча вже й не такий високий, як у Лісовій глушині. А коли підіймалася на безлісі вершини, то ми мали змогу розгледіти хоч щось навколо.

30-turalan

Захмарені схили

Так, хмари неохоче стали розповзатися і фрагментарно то тут, то там білі масиви вологи несподівано продірявлювали гострі скелі чи дерева. Однак сама волога нікуди не зникла – просто часткова відсутність хмар компенсувалася дощем. Дрібним таким, надокучливим, хоча й не сильним. Я навіть не став нічого одягати поверх своїх шортів та футболки – мене зігрівав азарт виграти у гру, яка називалася «де ми є» і «куди нам далі». Відповісти на ці питання, не бачачи інших гір навколо, було не так вже просто.

Саме тут і став у нагоді GPS-навігатор Ігора. Адже ще до походу він завантажив у нього координати наших контрольних точок. Тож тепер визначити місцезнаходження нас та храму – справа кількох хвилин. Ігор продиктував нам кілька координат – частину дав на запам’ятовування мені, частину – Андрію. Зрештою, перевірка підтвердила те, що ми і справді вже досягли гори Курбан-Кая і, отже, до храму тепер потрібно просто спуститися.

Через кількасот метрів після цієї розвилки знайшлася ще одна. Тут права дорога була значно натоптанішою, але ліва краще корелювалася з картою, тому, трохи повагавшись, ми вибрали останню. Незабаром стало зрозуміло, чому вона не користується популярністю: певно, після якогось буревію повалило дерева і вони й досі лежать впоперек дороги, як надійний захист проти будь-якого втручання. Але ми не такі, щоб легко здатися. І ці завали для нас не перешкода.

31-sandykkaya

Вершина Сандик-Каї ховається у хмарах

Зрештою, випробовування скінчилися, стежка покращилася і, навіть, стала спускатися схилом долини більш стрімко. А незабаром ми почули дзвони. Звук був ледь чутним, проте долинав звідкілясь попереду. Так, це був монастир, якраз той, до якого ми прямували. Отже все гаразд.

32-rocks

Скелі над дорогою

Остання святиня має остаточно захистити нас перед зустріччю з ним. Та що вже тут казати, варто лиш згадати про його охоронців. Яких? Загадкових, злісних, могутніх і таємничих! Настільки незвичайних, що про них ходять легенди, а детальні свідчення часом досить протилежні. Хто ж вони, коли з’явилися і звідки?

Згадки про цих чудовиськ сягають сивої давнини. Часів таких давніх, що вже не згадати ні дня, ні року. Одна з оповідок, легенда «Чершамбе», розповідає про гігантську змію, що мешкала у місцевості  Юлинчик неподалік від селища Отуз. Коли тварина була нерухомою, то здавалася копицею сіна, а як повзла, то звивалася одразу десятьма колінами – настільки довгою була. Місцеві жителі не могли дати ради такому жахливому сусіду, тож угомонити хижака зміг лише загін досвідчених яничарів, спеціально присланий із самого Стамбула.

А от перші письмові згадки датовані вже ХІХ століттям. Так, у 1828 році місцеві мешканці-татари вбили двох змій «із заячою головою і гривою», бо ті нападали на овець і висмоктували з них геть усю кров! Але потвори якимось чином відроджувалися і знову несли неспокій у серця жителів навколишніх сіл. Коли терпіти вже було несила, люди вдавалися до крайніх заходів. У 1921 році, наприклад, на боротьбу з «величезним гадом», що облюбував підніжжя згаслого вулкана, вирушила ціла рота червоноармійців. Те, що сталося потім, оповите таємницею. І знову — чутки-чутки. Крихти інформації породжували нові легенди, які охоче підхоплювали й освічені люди. Пам’ятаєте «Рокові яйця» Булгакова? Це йому Волошин підкинув вирізку про червоноармійський рейд.

Величезного ящера з малою головою, тонкою довгою шиєю, товстою спиною та усіма кінцівками бачили тут і у повоєнні роки. Чим не нащадки динозаврів? Причому найрізноманітніших. Незвичних чудовиськ помічали не лише в горах, але й у морі. Один чоловік, купаючись,  побачив, що до нього швидко наближається щось велетенське. Він прожогом кинувся на берег і вже там з-за скелі роздивився, що потвора мала масивні голову та шию, покриті роговими пластинками. Розвернувшись, вона попливла у напрямку зграї дельфінів, що гралися у морі неподалік. Не чекаючи на зустріч, тварини кинулися врозтіч. Але не завжди дельфіни встигають утекти, тому час від часу їхні покусані тіла знаходять на березі моря. Я сам дванадцять років тому бачив напівз’їдене  тіло просто на гальці. Моторошне видовище, просто важко уявити розміри тієї щелепи, що відхопила собі немалий шматок дельфіна!

Поки ми мандрували сторінками історії, у нашому часі сталося щось дивне. Олексій та Олена, що йшли першими, раптом, ні з того, ні з сього, схопилися, і щодуху побігли геть. Ривок виявився настільки стрімким, що Олена не втрималася, перечепилася і зробила перекид з рюкзаком. Ще не розуміючи, що до чого, і не роззираючись навкруг, я кинувся до неї…

продовження

Advertisements

2 thoughts on “За 28 годин і 17 хвилин до нього

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s