Через 45 годин і 29 хвилин після нього

… Ми опинилися під прицілом бійниць! Здалося, що ще трохи і минуле оживе, на вежах з’являться вартові, а бійниці займуть лучники. Та, на щастя, зараз не середньовіччя, а вже ХХІ століття, і єдиним вартовим на вході до Судакської фортеці виявився касир. Тож ми придбали три квитки і спокійно пройшли крізь браму.

Вхід до Судакської фортеці

Залишивши позаду дві вхідні вежі, ми опинилися перед відкритим простором. Ліворуч і праворуч потягнулися фортечні стіни, а попереду – вільні простори. Лише в далині видніють поодинокі споруди, та ще вежі зі стінами на вершині гори. Ні, не війна спустошила цей пам’ятник фортифікаційної справи ХІV-XV століть. Коли генуезці після постійного вдосконалення довершили свою величезну фортецю, сама ідея товстих стін та веж з бійницями несподівано виродилася: з’явилася вогнепальна зброя. Тож героїчні оборонці твердині, що в нерівному бою з турками на початку червня 1475 року забарикадувалися і були спалені у місцевій церкві, стали останніми захисниками твердині. Після цього Судакська фортеця назавжди втратила своє військове значення, а її верхня вежа слугувала лише маяком, світло якого бачили мореплавці за багато кілометрів звідси.

На території фортеці

Та залишається питання, чому, при майже цілому фортечному мурі та караульних вежах практично не залишилося інших споруд всередині, навіть руїн. Адже під час атаки в першу чергу мали постраждати саме оборонні об’єкти. А причина досить проста. Не війна, а мирні часи стали останнім катом фортеці. Після завоювання Криму Російська імперія почала інтенсивно колонізувати півострів. Щоб замістити місцеве населення, приваблювалися навіть іноземці з далеких країн, звісно, зі значними пільгами. Тож, коли у 1813 в Судаку почалося будівництво німецької колонії, у використання активно пішли будівельні матеріали з непотрібної вже фортеці. Лише у 1868 році історики змогли домогтися передачі пам’ятки під їхню опіку.

З того часу фортеця охороняється, досліджується і навіть відбудовується. За давніми описами і зображеннями поступово руїни перетворюються у те, чим вони були до руйнування. А відчути себе повністю в атмосфері рицарських часів можна під час проведення фестивалів історичної реконструкції «Генуезький шолом», на які щоліта приїжджають цілі армії воїнів у латах.

Фортечний мур

Та зараз лише початок травня і вся кількість відвідувачів якось розпорошується на території фортеці, тому місцевість виглядає доволі пустинно. Проте це навіть на краще, бо так ми можемо вволю надивитися на споруди, пофотографуватися, і ніхто нам не заважатиме.

Спершу йдемо вздовж фортечного муру на схід, де вдалині видніється найбільше скупчення споруд. Минаємо вежі, кожна з яких неповторна і унікальна. Якщо придивитися, на будь-якій башті можна побачити печатку консула, за правління якого відбувалося будівництво. Наприклад, дві вежі на вході носять імена генуезців Якобо Торселлі (1385) та Бернардо ді Франко ді Пагано (1414). А далі вздовж муру йдуть інші: Паскуале Джудічі (1392), Лукині ді Фієскі ді Лавані (1409), Коррадо Чигала (1404) …

Судакські руїни

Крокуючи дорогою попід фортечним муром з вкрапленнями веж, доходимо до чоловіка зі справжнім луком і стрілами. Неподалік висять мішки з круговою розміткою: мішені. Олексій вирішив спробувати себе у цьому виді зброї і відправив півдюжини стріл у сторону мішеней. Кілька попали майже в яблучко.

Стрілок

І от ми дійшли до східного краю фортеці. Окрім кількох службових приміщень знайшли тут цікаву для нас мечеть Падишах-Джамі. Колись вона мала культове значення, а зараз грає роль музею. Вздовж стін розвішано картини і фотографії з минулого і сучасного фортеці, а під ними подано для огляду результати розкопок: різні дрібнички з побуту, військові та ремісничі залишки.

Колишня мечеть і сучасний музей

Після оглядин музейних експонатів, ми рушили стежкою, що вивела нас на край скелі. Тут мур закінчувався, але в ньому не було більше необхідності: гора у цьому місці обривалася донизу прямовисною скелею, біля підніжжя якої шурхотіло неспокійне море. А ліворуч відкривався захоплюючий вид на Судакське побережжя і гори за містом. Люди на пляжі та у морі звідси здавалися не більшими від мурашок. А машини і будиночки – як іграшкові.

Далі повертаємося до музею і від нього підіймаємося до верхніх споруд комплексу. І от ми під стінами другого цікавого об’єкту – консульського замку. Схоже, він серед усіх об’єктів комплексу знаходиться у найкращому стані. Принаймні, поблукати у його внутрішньому дворику, з різними переходами, а потім підійнятися і на саму вежу, дуже цікаво. На верхньому поверсі замку новий сервіс: фотографія на троноподібному кріслі в історичному вбранні. Але тут гарні фото можна зробити і просто сівши на підвіконня біля вікна, з якого вид ще більш захоплюючий, ніж був за мечеттю.

Вежі консульського замку і сучасне місто внизу

Після Консульського замку стіна і стежка попід нею підіймаються ще вище – до «дівочої» вежі. Одначе зараз там ведеться реконструкція і прохід перекрито. А шкода, адже легенда про Судакську фортецю пов’язана саме з цією вежею. Про що легенда? Та як завжди, про любов.

Розповідають, що давно колись місто належало Понтійському царству Мітрідата ІV Євпатора. І якось один з полководців Мітрідата, Діофант, захотів одружитися з донькою архонта (правителя) Судакської фортеці. Проте дівчина відповіла відмовою, бо кохала звичайного пастуха, з яким зустрічалася потай від інших. Діофант вистежив закоханих і розповів усе архонту. Розгніваний батько вирішив негайно покарати селянина, але дочка не дозволила. Тоді правитель пішов на хитрість, пообіцявши погодитися з вибором доньки, якщо її кохання витримає випробування часом. Закоханим не лишилося нічого іншого, як погодитися на пропозицію, і пастуха на рік відіслали до міста Мілета. Насправді, архонт наказав вбити юнака ще під час першого плавання, тож за рік корабель повернувся без хлопця. Здогадалася дівчина про підступну змову, зійшла на найвищу вежу, покликала батька та Діофанта, і на їхніх очах кинулася в море. З того часу і звуть вежу на вершині замкової гори «дівочою».

Дорога до верхніх укріплень

Подивившись на вежу здаля, ми стали спускатися донизу. Звідси до брами, з якої ми починали прогулянку фортецею, вела широка натоптана стежка. Ми поспішали повернутися, бо вже й так змусили чекати наших товаришів по той бік стіни. Здавалося, все найцікавіше вже відвідали, нічого незвичного чекати не доводиться. Аж раптом за кілька метрів попереду я побачив живого верблюда!..

продовження