За 26 годин і 17 хвилин до нього

… я кинувся до Олени. Допоміг їй встати. “Це в мене перше падіння у цьому році” – призналася вона. Перше, але досить м’яке: Олена навіть не забилася. Воно й не дивно: ґрунт у цьому місці м’який, без каміння та заростей. І дорога тут взагалі досить цікава. Вона нагадує по формі жолоб, що, плавно повертаючи то ліворуч, то праворуч, спускається донизу. Тож немає нічого дивного, що у друзів виникло бажання побігти ним, забігаючи то на ліву стіну жолоба, то на праву. А від падінь не застрахований ніхто.

Поки ми відпочивали від пробіжки, нас наздогнали інші. Вони вирішили не зупинятися і попрямували дорогою далі. Поки тривав привал, я виліз на край жолоба і спробував роздивитися навколо. Ми вже скинули значну висоту і хмари лишилися вгорі. Тому тепер вже дещо можна побачити. Он на протилежному краї долини здіймається гора Сандик-Кая. Попередній маршрут я прокладав через неї, але на карті там не було позначено доріг, крім того зараз дощ і хмари, через те маршрут спростився.

Скоро наздогнали інших. Вони явно чекали на нас.

– Монастир тут внизу, – сказав Ігор, показуючи карту на своєму GPS-навігаторі.

І справді, звуки служби, тепер вже добре чутної, долинали до нас звідкілясь знизу. Але дорога йшла вздовж схилу далі, спускаючись занадто плавно. В сторону ж звуку крізь зарості продиралася ледь помітна стежка. Чи не твариняча? Але все вказує на те, що нам потрібно донизу. Карта тут не допоможе: монастир на ній не показано з причин, про які я скажу пізніше.

Спершу продиратися було більш-менш нормально. Але за кілька хвилин кут спуску раптово став стрімким. Причому місцями стали траплятися цілі грона іржавого колючого дроту. Дехто відчув його підошвами кросівок, а Олексій навіть рукою. Проте монастир вже був поруч: ми скотилися просто до його будинків. На якийсь город. Обійшовши крайню хату, налітаємо на одного чоловіка, явно місцевого монаха.

– Ви тут звідки? – вираз його обличчя був красномовнішим за скупі слова.

– Ми з Сурб-Хача йдемо, – відповів йому я, хоча його мабуть більше цікавило, як ми продерлися через колючий дріт та скелі, що слугували за огорожу монастиря.

41-monastery

Кизилташський монастир

Ми швиденько покинули територію підсобних приміщень та помешкань монахів і вийшли до головної церкви. За радянських часів Кизилташський монастир, зрозуміла річ, не діяв і духовне життя тут відродилося не так вже й давно. Тому для відвідувачів у ньому поки що майже нічого немає. Церква невеличка, старенька. Але, пройшовши асфальтівкою трохи далі, за поворотом знайшли новенький дерев’яний храм. Попід його стінами, під захистом від дощу, ми склали наші рюкзаки і нарешті зробили великий привал.

42-church

Нова церква

Звідси вгору підіймалися сходи. Саме там знаходиться найцікавіше. Адже святиню засновували не на порожньому місці, а поруч з цілющим джерелом, до якого і підіймалася дорога. Розбиваємося на дві групи і йдемо на оглядини. Я залишаюся разом з Сергієм, Ігорем, Олексієм та Оленою.

Дощ вже остаточно замучив, і я вирішив таки одягнути щось тепліше на замін моїй геть промоклій футболці. Куртка та поліетиленова накидка від дощу зразу уподібнили мене до інших членів групи. Від одягнутого одразу стало тепло. А коли я викрутив шкарпетки, то взагалі відчув себе надзвичайно комфортно. Як на дощову погоду в горах, звісна річ.

43-stairs

Стара дорога до джерела

Незабаром повертаються наші друзі, і ми йдемо їм на зміну. Стежка від дощу слизька, але стовбури дерев та кам’яні брили допомагають тримати рівновагу. Піднявшись трохи вище, потрапляємо у кам’яний лабіринт. Тут кілька гігантських брил скотилося з гори та так і лишилися лежати. У розщілинах між ними ми й пройшли. А далі попід скелею дісталися і до самого гроту з джерелом. Слабеньке таке. Просто ямка з водою на дні гроту.

Одначе вид звідси просто надзвичайний! Підіймаючись до джерела, ми дещо обігнули гору і тепер внизу відкрилася панорама на селище Кизилташ. У перекладі з кримсько-татарської ця назва означає «червоний камінь». Дивно, але дивлячись з висоти на поселення, помічаєш, що, і справді, більшість житлових будинків, як на замовлення, білі з червоними дахами. До того ж дощ скінчився і все мало вигляд, мов щойно після миття.

44-village

Вид на село. У глибині – масив хаток під червоною черепицею

Назад поверталися іншою дорогою. Вона виявилася більш цивілізованою, бо дозволяла не лізти крізь дерева і каміння, а спуститися до храму новенькими залізними сходами з поручнями. Що ми й зробили.

Коли всі зібралися знову разом, розпочався обід. Позаду дерев’яного храму ми знайшли широкий довгий дощаний стіл з лавами. Шикарно! Це в нас найцивілізованіша трапеза за весь похід. Щоправда, лави ще були мокрими від дощу, тож сповна задовольнитися комфортом змогли лиш носії «попелів».

Поївши, став думати над подальшим шляхом. Асфальтівка не закінчувалася біля цієї церкви: вона спускалася і далі у сторону села. Проте монахи сказали, що нею пройти не можна, бо на перешкоді стоїть військова частина. Власне, територія монастиря теж раніше належала військовим – колючі дроти навколо тому підтвердження. Єдиний шлях до Кизилташу з монастиря веде від старої церкви, тож ми ним і підемо.

До речі, від дерев’яного храму, де ми зупинилися, відходить вгору ще одна дорога, ґрунтівка, дуже схожа на ту, якою ми спускалися, але звернули раніше. Я не встиг перевірити, але здається мені, що якби ми тоді не полізли в хащі, то шлях би нас вивів саме до цієї споруди. Але тоді б ми не знали про небезпеку подальшого спуску дорогою. Так що ніщо не даремно.

Так, пообідавши, ми зібралися і вирушили в обхід військової частини до селища. Стежка спершу спустилася на дно долини, перетнула струмок і далі поповзла вздовж протилежного берега. Ми весь час рухалися лісом, тому знизу нічого не бачили. Та коли дорога набрала трохи у висоті, нам знову відкрився вид на село, частину і, власне, монастир. З цієї стежки його було видно особливо добре.

45-view

Вид на монастир з протилежного боку долини

Скоро праворуч від стежки з’явилися загорожі з колючим дротом. Причому, оборонні лінії йшли у кілька рядів і все вказувало на те, що один з них під струмом. І не дивно: ядерна зброя – це вам не іграшки. Саме так! У радянські часи Кизилташ засекретили, обізвавши Феодосією-13, а на його  території розмістили стратегічне сховище ядерної зброї. Після розвалу союзу вантаж вивезли, але військова частина лишилася. І зараз, йдучи стежкою понад долиною, її величезну територію видно добре, мов на долоні: он там десяток БТР-ів під брезентом, правіше – півдюжини якихось гусеничних вантажівок, а ближче сюди – кілька військових ЗІЛ-ів з яскраво білими колесами (наведені числа, звичайно, неправильні; щоб шпигунів збити; от).

Стежка попетляла трохи по схилу гори, але коли частина лишилася позаду, спустилася до села. Тут ми виповзли на заасфальтовану вулицю і вже далі пішли як білі люди.

Село на кілька кілометрів розтягнулося вузькою долиною. Місцями ліс підступав аж до траси. А взагалі, у всьому відчувалося якесь запустіння, яке підсилювалося дуже малою кількістю перехожих. Може то вони бояться його? Лише дійшовши до східної околиці, де сільський пейзаж урізноманітнюють кілька п’ятиповерхівок, ми побачили, що люди тут теж живуть, ходять у магазини і гуляють у дворах.

46-monument

Сліди радянського минулого на центральній вулиці селища

Поповнивши провізію у продуктовому магазині, у тому числі й за рахунок різних їстівних витребеньок, за якими в горах так сумує міський організм, покинули трасу і попрямували у південному напрямку. Кількасот метрів приватної забудови змінилися територією якогось закинутого будинку відпочинку. Перетнувши його, опинилися нарешті на узліссі. Саме звідси має підійматися стежка, що виведе нас до підніжжя хребта Ечкі-Даг.

Пролом в огорожі знайшли легко. За ним в ліс у потрібному нам напрямі відходила добре натоптана стежка. Перший час рухалися дном долини, тому то тут, то там на галявинах виднілися залишки вогнищ – сліди місцевих шашличників. Поступово долинка вужчала і, зрештою, ми дійшли до місця, де в усі сторони лишився лише один напрямок руху: вгору. Але біда в тому, що все навколо оточили хащі. А стежка зникла…

продовження

Advertisements

One thought on “За 26 годин і 17 хвилин до нього

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s