За 22 години і 54 хвилини до нього

… стежка зникла! І це було досить дивно, бо за картою вона мала підійматися далі, до самої траси. Та й Ігорів GPS-навігатор показував, що ми на правильному шляху. Хоча, може бути, що доріжка проходить всього в кількох десятках метрів від нас, але крізь лісові хащі її просто не видно. Проте, як би там не було, напрямок у нас вірний, а хащі не такі вже й густі. Тож ми почали підйом «в лоб».

Кілометровий перехід подолали відносно легко. Кілька разів зупинялися на короткі перепочинки, навіть рюкзаки не скидали. Згодом кут підйому став зменшуватися, а десь попереду час від часу чулися звуки машин. Так ми і вийшли на петлю шосейки. Вийшли якраз у тому місці, де на трасу вистрибує намальована на карті стежка. Але, – о, диво! – те, що на мапі позначено жирною лінією асфальтівки, насправді виявилося похованим під густим шаром джунглів. Тобто, було чітко видно, що траса тут була, і доволі широка, але тепер так сильно заросла, що й пішки ледве продерешся. А як же звуки машин? Чи не чари? Можливо, це зачарована шосейка, по якій їздять машини-привиди? Взагалі, чим ближче ми підходимо до нього , тим все більше різних дивовиж: то загорожі з колючого дроту, то спорожнілі села, то зачаровані дороги. Схоже, він відлякує нас, як може. Але ми не з лякливих!

Пояснення прийшло вже за кілька хвилин. Якщо придивитися до карти уважніше, можна побачити, що шукана траса якраз у цьому місці покладена двома рукавами і ми вийшли на старий, який з часу появи новішого не використовується. Що це так, з’ясувалося досить скоро: протиснувшись ще кілька десятків метрів особливо густими заростями, вилітаємо на широкий коридор, посередині якого спокійнісінько розляглася рівненька асфальтівка. Тут вже одразу стає зрозуміло, що саме ця траса зв’язує Феодосію з Судаком.

54-nose

Південно-західний план прикрашає своєрідний профіль гори Носоріг

Перейшовши транспортну артерію, підіймаємося вздовж неї трохи вгору і повертаємо у відгалуження на схід. Для цієї дороги на карті використано таке ж позначення, як і для старого рукава траси, але в реальності вони виявилися просто не порівнюваними. Наш шлях пролягав вздовж асфальтованої дороги, місцями трохи з вибоїнами, але у цілому досить пристойної якості. Крім того, вона поступово знижувалася, тож ми неабияк розігналися.

Звичайно, в кожного було своє прискорення, тому час від часу робили зупинки для збору групи. В одному з місць привалу в придорожніх заростях знайшли цілу колонію розквітлих диких півоній. Рожеві квітки на фоні свіжої зелені виглядали особливо казково, тому від фотосесії не зміг утриматися, здається, ніхто.

55-pions

Дикі півонії

Так ми йшли, бесідували, прискорювалися і зупинялися, а навколо розгорталися кримські краєвиди. Часом дерева ліворуч відступали, і тоді відкривався вид на отузьку долину, в сторону якої ми йшли. Десь вгорі праворуч ховалися за хмарами скелясті вершини хребта Ечкі-Даг, лінія якого пролягала паралельно нашій дорозі. Початкова версія маршруту передбачала проходження саме гребенем хребта, але через хмари, а ще відсутність на карті стежок, ми вирішили не лізти туди: все рівно нічого ж не побачимо.

Нарешті майже чотирикілометрову ділянку асфальтівки пройдено. Лінія хребта ліворуч пішла явно на зниження, та й попереду вже видно інші ландшафти, інші долини. Кінцевим пунктом стала група споруд за бетонною огорожею. Взагалі дивно було бачити у цій глушині таку рівну асфальтівку і якісь закриті об’єкти. Мабуть це теж спадок військової індустрії. Не дарма ж весь час дорогу супроводжували опори ЛЕП і тут-таки закінчувалися.

Робимо привал, і я з Олексієм та Оленою пірнаю у стежку ліворуч, щоб перевірити, чи веде вона до туристичної стоянки Ечкі-Даг, де ми запланували ночівлю. Після просторої траси лісова стежина навіювала якийсь містичний настрій. Вона траверсувала вздовж крутого схилу, то пірнаючи у гострі яруги, то знову вилітаючи з них. Я вже увійшов у смак від цих лісових зигзагів над проваллям, коли ми раптово вилетіли з лісу на широку пласку галявину.

56-ts

Туристична стоянка (т/с)

Перехід виявився настільки раптовим і незвичним, що спершу не вірилося, що це правда. Але це була правда, як і те, що ми знайшли туристичну стоянку: на великій галявині поміж зеленої трави то тут, то там виднілися чорні рани вогнищ. Та перш, ніж повертатися до друзів з радісною новиною, вирішили ще відшукати джерело, адже на карті воно позначене десь неподалік.

Розділилися. Я обнишпорив свій край галявини, побачив, що за ним знову починається ліс, який стрімко спускається в провалля. Одначе ні на схилі, ні на дні ущелини ніщо не вказувало на воду. Полазивши між покручених деревець, ні з чим повернувся на галявину. Скоро з таким же результатом повернувся Олексій. Та найшвидше з завданням впоралася Олена, і воду таки знайшла.

– Але як? – ми не стримали щирого здивування.

– А я зустріла одного чоловіка і він сказав, де джерело, – посміхаючись відповіла вона.

І як тут не згадати анекдот про вимірювання висоти вежі представниками різних спеціальностей? До слова сказати, Олена – філолог, Олексій – юрист, а я – програміст. Отже, повчальна історія, яка пояснює, чому філологія – найточніша з наук.

Одного разу перед хіміком, фізиком, математиком та філологом поставили задачу виміряти висоту вежі за допомогою барометра. Хімік взяв прилад, поміряв тиск біля підніжжя споруди, потім викарабкався на дах і, тримаючись за шпиль, мало не зірвавшись, отримав значення ще й там. Після цього, шляхом нескладних розрахунків з зібраними даними, він з’ясував, що висота вежі не перевищує ста метрів.

Фізик виявився хитрішим. Схопивши свій барометр, він виліз на самий вершечок вежі і кинув прилад донизу. Внаслідок падіння барометр було безнадійно втрачено, але фізик встиг зафіксувати час польоту і прокрутивши свої обчислення з залученням прискорення вільного падіння отримав висновок, що висота споруди знаходиться у межах 60-70 метрів.

Математик боявся висоти, тому до вежі навіть не заходив. Він дочекався сонячного дня, поставив на землю барометр, виміряв довжину тіні від приладу і його висоту, порахував тангенс кута отриманого трикутника і, помноживши його на довжину тіні від вежі, визначив, що висота останньої складає 63-64 метри.

Та найбільшу спритність показав філолог. Він нікуди не залазив, нічого не вимірював, а просто пішов на ринок, продав барометр, за виручені гроші купив пляшку горілки, пригостив нею сторожа, і той напідпитку признався, що висота вежі точно дорівнює 63 метри 40 сантиметрів. Справді, філологія – найточніша з наук, і наш випадок з водою тому ще одне підтвердження.

На цьому ми пішли назад до друзів і за кілька хвилин повернулися вже всім гуртом. Першим ділом зібрали порожні пляшки і, прихопивши ще казан, сходили на джерело. А потім у мене визріла думка сходити до моря. До побережжя звідси два кілометри по карті і ще 250 метрів скиду висоти. Проте час ще досить ранній, тож проект реальний. Однак, крім Олени, ніхто не виявив бажання взяти участь у радіалці, тож ми пішли удвох. Неподалік від табору надибали Олексія, який про пропозицію не чув, але почувши, одразу ж пристав. Так ми втрьох і помандрували.

57-way

Шлях до моря спускається цими схилами

Спершу стежка траверсувала між лісом вгорі і відкритими ділянками внизу. Але коли вона стала завертати сильно на захід, ми помітили відгалуження у сторону моря і з цього місця стали стрімко скидати висоту. Місцевість одразу змінилася. Дерева майже зникли, кущі також. Навіть кам’яні брили не урізноманітнювали пейзаж. Лише балки, великі і малі, але всі направлені в сторону моря. Поступово великі яруги поглинули малі і ми спустилися на дно однієї з них.

Чим ближче до моря, тим пустельнішим ставало все навколо. Земля оголилася, показавши своє глиняне нутро, посічене міріадами слідів від дощових потоків. Такий рельєф називають дурними землями, бо тут майже ніщо не росте і не живе. Рослини не встигають ухопитися за землю, як їх змиває або здуває, та й тваринам тут нічого робити. От тільки такі як ми і ходять.

Скоро спуск взагалі припинився і ми рухалися майже по рівному. Відчувалося, що берег вже зовсім близько. Он за тими наступними пагорбами. І справді, подолавши ще кількасот метрів, ми несподівано потрапили на гальковий пляж. От ми і зустрілися з морем!..

58-sea

Ось воно – море!

продовження

Advertisements

One thought on “За 22 години і 54 хвилини до нього

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s