За 19 години і 17 хвилини до нього

… зустрілися з морем! Нарешті! Скільки пам’ятаю себе, для мене завжди кульмінаційним у поїздці в Крим було побачення з морем. Уявляєте, от так пролазиш крізь гори. День, другий, третій. А потім, на якісь вершині відкривається вид на широке морське плесо. Спершу воно далеке, але згодом ми підходимо все ближче і ближче, поки море несподівано з’явиться зовсім поруч. Шурхіт гальки, шипіння білої піни, легкий бриз та відчуття морської вологи – у цьому є щось хвилююче.

Море загортається у вечірню імлу

Вже вечір, стало прохолодно. І вода теж крижана. Проте мені достатньо лише скинути взуття і зайти у воду по коліна. Ще встигнемо поплавати, зараз щось занадто зимно. Крім того, зануритися у море – це ж не головне. Мені подобається вже хоча б постояти біля нього, слухаючи шепіт хвиль.

Поверталися тією ж дорогою. Помітно потемнішало. Одначе місцевість доволі відкрита і навколо все ще видно добре. Хоча, у цій відкритості є й свій недолік: адже ніяких орієнтирів немає. Тож, кілька разів навіть зупинялися, щоб зрозуміти, чи правильно йдемо. Йшли правильно.

Коли повернулися до табору, вже зовсім стемніло. Друзі розстелили килимки навколо вогнища, над яким в казані готується вечеря. А місце яке! З боку гори вишикувалися чотири намети, а з протилежної сторони розкинулися широкі простори з горами і морем! Десь там внизу Отузька долина. А за нею… він.

Вечеря непомітно вилилася у вечірні посиденьки. Грою цього вечора стала «мафія». Спершу охочих виявилося не дуже багато, але після кількох кіл вже мало не всі запалилися духом гри. І тут навіть важко сказати, кому цікавіше: чи тим, хто ще в грі і не розплутав таємниці, чи тим, хто не грає і тому все бачить і знає, від чого йому особливо цікаво спостерігати за грою слів, на яку йдуть одні, щоб побороти інших.

Кілька разів взяли участь у грі і ми з Оленкою. Якось вийшло, що ми обоє отримали карту з позначкою «мафія». Що ж, довелося боротися проти всього мирного світу, з його шерифом і лікарем. І ми таки перемогли. Мафія безсмертна!

Зранку ми  прокинулися найраніше. Бо ще з вечора домовилися про те, щоб викарабкатися на скелю над нами. Поки ми ходили до моря, туди видряпувався Олесик. Але, як повернулися, вже було затемно, тож перенесли сходження на ранок. Дорогою покликав Олексія. У відповідь – ні звуку. Певно передумав.

Продираємося крізь густі деревця і раптово опиняємося біля підніжжя кам’яного масиву. Спершу довелося повправлятися в альпінізмі, та далі стало простіше, бо вже через кілька метрів вертикальна лінія переходить у майже горизонтальну. Згодом вона плавно відновить свою крутизну, але поки що по ній іти просто. Шкода лише, що слизько: ранкова роса.

З висоти видно, як народжуються хмари

Схил – майже суцільна кам’яна плита. Місцями з тріщинами, в яких набилося пилу і з нього поросла якась дрібна трава. Часом трапляються виїмки, де змогли зачепитися вже більші представники флори, якісь кущі, а в деяких місцях навіть дерева. Справді, інколи просто дивуєшся, як життя здатне триматися на такому мертвому просторі!

На монолітному схилі Ечкі-Дагу

До речі, саме ці клаптики життя згодом стали ключовими у виборі подальшого напрямку підйому. Крутизна посилилася, а каміння було підступно слизьке, тож доводилося йти саме вздовж цих диких насаджень. Тріщини у скелі, порослі травою і кущами стали нашою своєрідною драбиною, по якій ми підіймалися все вище та вище.

Коли повзти накарачках вже набридло, ми стали подумувати над тим, а як ми будемо повертатися. У повітрі вже витав дух альпінізму, а ми були без будь-якого спорядження. Нехитра річ, видряпатися на скелю. Значно складніше звідти злізти. У такій ситуації починаєш відчувати себе отцем Федором з фільму «Дванадцять стільців» за 17 хвилин до закінчення стрічки. Але тому типу ще пощастило вилізти на невелику скелю. Наша ж і не думала закінчуватися.

Вид зі кам’яного схилу Ечкі-Дагу на Кримські гори

Незвичність гори помітили не лише ми. Ечкі-Даг здавна приковує погляди людей, як тих, хто тут живе, так і далеких мандрівників. І, як і належить незвичній горі, її особа оповита легендами. Найбільш відомою, певно, є історія про мисливця Алі.

Давно колись в Отузці мешкав юнак Алі, який мав славу першого стрілка у всій окрузі. Та хоч яким вправним він був мисливцем, проте ніколи його рука не підіймалася на козу, що годувала дитя, бо мав він благородне серце. Якось його дівчина, Урміє, попросила принести їй молоде козеня. Однак була саме пора вигодовування, і Алі відмовився йти на полювання. Цілу ніч мучився юнак у сумнівах, та зранку вирішив довести свою любов до Урміє, взяв лук та стріли і вирушив у гори. На яйлі він знайшов цілу зграю кіз, що паслися без остраху – мисливці в пору вигодовування не турбували їхній спокій. Вибрав Алі одну, прицілився і раптом побачив на її місці свою покійну матір! Протер очі – знову самі кози. Вибрав мисливець іншу тварину. Вже око намітило мішень, вже рука напружилася у передчутті вистрілу, аж тут коза перетворилася на його сестру. Стрепенувся Алі, обвів поглядом пасовище – самі лише кози. Але, скільки він не прицілювався, завжди поставали перед його очима образи близьких людей. Так і не спромігся юнак вбити жодну тваринку, так і не зміг він повернутися на очі Урміє. І ніхто після того його не бачив. А гору з пасовищами стали звати Ечкі-Даг – козяча гора.

Вид на місця ранкової прогулянки з галявини туристичної стоянки

Спустившись до місця, де вже можна не ходити на чотирьох, вирішили хоча б піднятися на виступ, де побував Олесь. Я поліз першим. Слизьке каміння зовсім знахабніло. Знову чіпляюся руками за кам’яну стінку. Шукаю нову опору для ноги, переставляю її, тепер руками намацую вище якийсь уступ. Знайшов, чіпляюся за нього всіма пальцями руки і підтягуюся. Аж раптом виступ, в який я вчепився руками, відірвався від скелі!..

продовження