Через 17 годин і 16 хвилин після нього

… і лишилося нас десятеро! Сталося, як у пісні співається: ми пішли на захід, а вони – на схід. Для когось зустріч з ним – це лише середина походу, але комусь вона видається кульмінацією і останньою точкою. Та насправді, все набагато банальніше: робота, справи. Тож після сніданку Сергій з Ігорем від’єдналися від нашого гурту і подалися до найближчого села – Курортного. Там вони зловлять транспорт, дістануться до Сімферополя, де на них чекатиме залізничний епілог Кримського походу.

А ми тим часом подалися на захід. Тепер у нас інша мета – Судак з його горами і фортецею. Обігнувши мис Крабовий, потрапляємо до Лисячої бухти. Влітку вона славиться натуристичним товариством, проте зараз ще доволі холодно, тому ті нечисленні зустрічні, що трапляються на шляху, одягнені по-теплому.

68-shore2

Йдучи берегом моря

У цьому поході ми ще майже не ходили берегом, тож спершу дуже приємно відчувати, як хрустить галька, як вона просідає під ногами, сіріючи своїми круглими боками. Одначе дуже скоро це задоволення якось проходить, і очі починають шукати якусь альтернативу. Звичайно, іти рівним гальковим пляжем, здається, краще, ніж стрибати пагорбами. Але це вгрузання ніг, підсилене ношею наплічника, рано чи пізно набридає, і хочеться повернутися на тверду землю, хай і з підйомами та спусками.

69-stones

Інколи доводиться пролазити і під такими «камінцями»

Схоже, ми не перші, кому в голову приходять такі думки. І приходити їм, певно, теж легше не по гальці, тому не рідко в кількох метрах від пляжу на схилах глиняних пагорбів вилазить стежка. Вона нещасна, посічена дощовими потоками, місцями підмита і розсипана, та все ж цілеспрямована. Ми перебираємо цю цілеспрямованість і собі і йдемо майже без привалів. Звичайно, хтось швидше, хтось повільніше. Це ж природно.

Прогулянка понад морем лише спершу здається захоплююче приємною. Адже немає ні непрохідних хащів, ні чіпких кущів, ні повалених дерев і багатьох інших неприємностей гірських шляхів. Проте виявляється, що якраз ці неприємності і створюють той неповторний колорит подорожі, який залишається у пам’яті найдовше. А тут понад морем якось занадто все просто. Максимум, що може трапитися, це якийсь скелястий виступ, закиданий кам’яними брилами, по яких треба пролізти.

Тому не дивно, що найбільш цікавим об’єктом цього прибережного переходу стало кіномістечко. Як, ви не знаєте, що таке кіномістечко і де воно знаходиться? 44°53,170′ N 35°09,136′ E  WGS-84 – це GPS-відповідь на друге питання. А щодо першої частини, то краще все побачити на власні очі. І то найшвидше. Річ у тому, що цей об’єкт на березі Чорного моря з’явився у 2004 році під час зйомок фільму «Жива риба». З того часу залишки декорацій у стилі азійського середньовіччя неодноразово ставали ареною різних молодіжних фестивалів та інших веселих заходів. І чи то від веселощів, чи й просто від часу, але зараз вже мало що лишилося. А те, що ще стоїть – всього лиш мальовничі руїни.

70-gate

Брама кіномістечка

Однак, як-не-як, об’єкт цікавий, і ми робимо привал. Звісно, з фотографуванням і дослідженням залишків псевдоазійської розкоші. При детальному огляді виявляється ціла маса фальсифікацій: цегла – насправді фарбований пінопласт, стіни приміщень – з фанери, все інше – теж з легких матеріалів. Єдине, що дійсно справжнє, це бруківка: каміння пластиком не замінити.

71-tower

Серед руїн кіномістечка

Після кіномістечка дорога все частіше підіймається на пагорби, що нависають стрімчаками над гальковим берегом. Схили взялися травичкою та поодинокими кущами, що, хоч і не дуже, але оживлює мертвий пейзаж попередніх кілометрів, який складали величезні глиняні насипи, посічені дощовими потоками.

72-climbing

Підйом понад морем

Піднявшись на один особливо високий пагорб, зупиняємося на кручі для фотографування: дуже вже гарний вид розгортається навколо. А внизу під прозорою водою видно плоске дно з рядами темних водоростей. Ростуть рівнесенько, ніби спеціально посаджені. Може то й справді підводні грядки? Чом би тут не вирощувати морську капусту.

73-gardens

Морські грядки

Проминувши бухту Чалка, остаточно відходимо від моря. Стежка перевалює через пагорб і спускається до автомобільної дороги. Вона зв’язує селище Коз (Сонячна Долина) з Прибережним, садиби якого стало видно дещо ліворуч. Власне, Прибережне більше нагадує збірну будинків відпочинку, ніж звичайне поселення. Принаймні те, що ми бачили з дороги – це когорта невеликих курортних будиночків, що потопають у зелені парку.

Десь з кілометр човгаємо асфальтом. Знову всі скупчилися і йдемо гуртом. Теми розмов часом досить віддалені від самої мандрівки і перетікають одна в одну інколи досить несподіваним чином. Як, наприклад, роздуми про корені фантастичної казки перейшли у суперечки щодо комплексних чисел?..

Згодом асфальтівка робить поворот ліворуч до південних околиць Сонячної Долини, яка сховалася за сусіднім пагорбом. Але нам треба на північні околиці, отож ми зберігаємо свій напрямок, обмінявши асфальт на ґрунтову дорогу. Оминаємо групу кам’яних стовпів, що на десяток метрів здіймається над плавними лініями рельєфу, і опиняємося на березі водосховища. Ставок – ніби невелике море, а ці кам’яні стовпи – неначе маяк на його березі.  Та й справді, візуально розміри водойми важко визначити, бо всі схили навколо вкриті лиш травою – ні дерев, ані споруд, нічого такого, щоб давало уявлення про масштаб. Лише на деяких пагорбах видно здаля горизонтальні смуги штучних терас, на деяких з яких темніють якісь дрібні деревця.

74-lake

На березі озера

Стежка плавно відходить ліворуч. Озеро все нижче, а ми все підіймаємося. Минаємо кілька яруг, так само бідних на рослинність, як і пагорби навколо. Кажуть, що ця місцевість у Кримських горах найбільш посушлива. А ще тут кам’янистий ґрунт. Можливо, тому в цих краях вирощують лише виноград (про однойменний селу винзавод, певно, чули) і ще випасають худобу – навколо доріг видно численні сліди копит.

75-valley

Вид на Сонячну Долину

Ми долаємо черговий підйом і спускаємося до ще одного водосховища. На протилежному березі розляглося село. Починаємо відшукувати поміж дахів бані церкви святого Іллі. Проте видно лише кілька куполів мечетей. Довіряючи карті, ми обходимо центр селища вулицею з правого боку. Залазимо в якусь глушину. Навколо – гавкіт собак, рохкання свиней, шипіння гусей та вигук дядька:

– А Вам куди, хлопці?

– Ми шукаємо храм святого Іллі, – відповідаю, а сам бачу, що вуличка закінчується двором, за яким вже край селища.

Дядьки, що поралися на спорудженні садиби, розповіли, куди нам треба повернутися, і ми пішли назад. Знову собаки, гуси, свині, а потім поворот до річки, перехід і підйом на інший, крутий, берег з багатоповерхівками, асфальтом центральної вулиці і тротуарами. З підвищення селище видно значно краще, але ніяких куполів християнської святині знову не видно.

76-church

Цікава споруда, але не позначена на карті

Однак час бере своє і нас знову має стати менше: Ігор та Володимир поспішають на потяг. У місцевих дізнаємося, що з Сонячної Долини автобуси ходять рідко і краще піднятися дорогою два кілометри до траси, де зловити транспорт – не проблема. Хлопці попрощалися з нами та й подалися асфальтівкою на північ. І лишилося нас восьмеро…

продовження

Advertisements

2 thoughts on “Через 17 годин і 16 хвилин після нього

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s