За 7 години і 10 хвилин до нього

… виступ, в який я вчепився руками, відірвався від скелі! Кам’яна брила відкололася від стіни і лишилася в моїх руках. Щоб не покотитися донизу, втискуюся в скелю, намагаюся шукати нові опори для ніг. Зрештою, мені вдається зафіксуватися, але кілька метрів на животі довелося проїхати. Нічого, пара пошкрябин – це взагалі дрібна ціна.

Більше нікуди не ліземо. Завершуємо фотосесію на скелі з фоном з сонними горами і не менш заспаними обличчями і повертаємося до табору. Намети теж ще дрімають. І сонячний диск ще не продерся крізь хмари, лінюх ще той. А в долинах між гір клубочаться білі хмари ранкової вологи.

Та все ж ранок виявився чи не найбільш організований за весь похід, тож за кілька годин сніданок і ранкові збори лишилися позаду, а ми з наплічниками на плечах стояли на галявині, що ще нещодавно правила нам за табір. Туристичну стоянку Ечкі-Даг ми з Оленою та Олексієм покидаємо останні. Лісовою стежкою проходимо до вчорашньої огорожі, де був заключний привал. Наших немає. Хм, залишаємо Олену з рюкзаками і розбігаємося двома дорогами у пошуках зниклих товаришів. Мали чекати нас тут, але десь ділися.

Я повертаюся ні з чим, але Олексію пощастило більше: він знайшов наших на одній з доріг, що вела звідси кудись до моря. На карті було видно, що цей варіант, хоч спершу і здається кращим, насправді програє, бо дорога починає кружляти прибережними балками і згодом взагалі відхиляється від потрібного напрямку. Тому, коли знову всі зібралися, рушили іншим шляхом. У напрямку траси на Курортне.

Наша група. Позаду вершини хребта Ечкі-Даг

Дорога спершу і не думає спускатися. З усього видно, що вона є логічним продовженням вчорашньої асфальтівки – і за напрямком, і за рівнем. Тільки й того, що гірський хребет праворуч змінився на панорамку з морем. Хребет не здіймався над нами – ми самі йшли гребенем хребта, щоправда, значно нижчого, ніж Ечкі-Даг.

Після обходу гори Чукур-Кая дорога стала стрімко втрачати висоту. Відчувалося, що долина вже недалеко. І справді: через кілька поворотів попереду вдалині показалися квартали багатоповерхівок – курортна забудова Щебетівки. Це те саме селище, що раніше мало назву Отуз, де мешкав легендарний Алі. Не виключено, що ми йдемо саме тією дорогою, якою він ходив на полювання на Ечкі-Даг.

Водосховище і дорога, якою ми до нього спустилися

Селище нас зустріло водосховищем. Взагалі, складається враження, що в Криму біля населених пунктів всі річки загачено. Певно, це пов’язано з браком води: після танення снігів більшість потоків пересихає і влітку знайти воду не так вже просто. А ще на фоні водосховищ виходять гарні фото гір. От і зараз, стежка оминає озеро дугою і я встигаю зробити кілька кадрів, у тому числі й з туристами.

Дійшовши до річки Отузка, повертаємо праворуч і незабаром вилазимо та трасу, що веде на Курортне. Покинули Щебетівку, практично так і не ввійшовши до неї. Річку переходимо вбрід, по камінчиках. Вона в околицях селища мілка і не більша, ніж півтора метри завширшки.

Брід через Отузку

А ще ми розмірковували над її назвою. З усіх відомих слів, найближчим було слово «мотузка». Воно й зрозуміло: річка вузесенька, як мотузка. Теорія відкидання перших літер отримала своє продовження і в наступний день, коли ми проходили вздовж бухти Чалка. Тут і зовсім просто помітити, що мала бути «мочалка». Чому урізали назви – не зрозуміло. Можливо це все у рамках боротьби за продукцію без ГМО? Продукти – без «гмо», а назви – без «мо».

Асфальтівка незвична, як для гір – з тротуаром. Так дивно йти серед гір не узбіччям дороги, а спеціальною доріжкою для пішоходів. Щоправда, вік її брав своє і часом легше було таки йти дорогою. Тож, в одному місці, де була розвилка з ґрунтовою дорогою, яка й далі пролягала понад Отузкою (а асфальтівка відходила дещо в бік), ми зійшли на землю.

Щоправда, згодом виявилося, що даремно. Бо, хоч асфальтівка і не точно відтворювала вигини ріки, зате вона йшла на Курортну майже прямо, а я завів групу у виноградники. Доріжка тоншала, гіршала, поки не розчинилася у прибережних галявинах. Довелося влазити до виноградників і вже іншою дорогою повертатися до траси.

І знову крокуємо тротуаром. Долина поширшала, вже насадження винограду розляглися не лише понад річкою, але й з іншого боку траси, і навіть на протилежному березі Отузки. Скоро потрапляємо до Курортного з його покрученими вуличками. Тут саме час заблукати між безликих квартальчиків одноповерхової забудови, але вже сама дорога показує нам шлях до нього. І це зрозуміло, адже кожен, хто приїжджає в Курортне, то, певна, річ, їде туди. І ми йдемо, обираючи на розвилках той напрямок, де найбільш наїжджено.

Прохід селом починає втомлювати. Ніби й не далеко йти, проте ці петлі, постійні повороти і підйоми-спуски витримати байдуже не просто. Крім того – парадокс: між населеними пунктами тротуар був, а в самому селі його немає! Тож вряди-годи доводиться озиратися, коли ззаду починає стрімко наростати підозріле гудіння.

Вулички Курортного

Без втрат подолавши всі перешкоди, нарешті почали останній спуск. До зустрічі лишаються лічені хвилини. Останні метри злітають непомітно. Ось і брама, вхід до незвіданого і таємничого. Він сам вийшов нам на зустріч, запрошуючи до себе. І ми зайшли…

продовження