Він

То хто ж він, той таємничий незнайомець, заради якого ми вирушили у цю далеку мандрівку, сповнену пригод і несподіванок? Важко його назвати одним словом. Він – актор, що знімався у таких захоплюючих фільмах, як «Дон Кіхот», «Ричард Левове Серце», «Пурпурові вітрила», «Людина-амфібія», «Це солодке слово – свобода», «Серце друга», «Людина з бульвару Капуцинів», «Пірати ХХ століття» та «Туманність Андромеди». Він – герой літературних творів, що не лишив байдужим таких митців, як Костянтин Паустовський, Максиміліан Волошин, а Олександр Пушкін навіть накреслив його портрет на полях свого рукопису. Він – колега цілої низки науковців, що вже кілька століть поспіль поспішають до нього зі своїми дослідженнями і відкриттями. Він – це Карадаг. Тепер же настав час і нам познайомитися з ним.

Скелі Карадагу над виноградниками

На подвір’ї біля адміністративних споруд заповідника велелюдно. Воно й  не дивно: всього кілька днів тому розпочався сезон, тому найближчим часом число відвідувачів триматиметься на максимальній позначці. Можливо ми б і не встигли потрапити у чергу, але Андрій ще до походу віднайшов контакти заповідника, домовився про нас і тепер ми мали шанс потрапити всередину.

В заповіднику

А людей – море! Зайняті усі тінисті місця, бордюри і лавки попід стінами споруд. Більшість приїхали автотранспортом, проте є й такі, як і ми, що мандрують Кримом пішки з рюкзаками за плечима. Саме з ними нас і повели. Виявилося, що бажаючих багато, а екскурсоводів мало, тому групи просто об’єднували у більші.

Перші сотні метрів ми йшли дуже повільно. Екскурсовод часто зупинявся, показував на верхівки гір, що визирали з-за крон дерев понад дорогою і вів вступну мову. Коли ми проминули останні хати, нашого провідника виручив колега, що, раптово з’явившись, забрав частину людей з собою. Тепер вже нарешті можна було спокійно чути, що розповідає гід, не протискуючись повз щільний натовп. А розповідав він все про Карадаг.

Гори в хмарах

Найвища гора комплексу – Свята – разом з сусідньою Хоба-Тепе мають давню історію. 160 мільйонів років тому вони були підводними діючими вулканами. Вулканічна активність була настільки потужною, що потоки лави, вивергаючись, утворили широкий пласт товщиною понад шістсот метрів. Згодом поверхня землі піднялася і гори постали з води. На той час виверження лави вже припинилися, але рухи тектонічної кори і часті вулканічні вибухи ще шматували гори, формуючи з них те, що ми бачимо зараз. Остаточних рис скелі набули після того, як величезна тріщина розколола колишні вулкани навпіл і море поглинуло південну частину, залишивши на поверхні неприступні стіни північної.

Вулканічний неспокій Карадагу

Саме бурхливе геологічне минуле Карадагу зробило його таким несхожим на інші навколишні гори. Руїни вулканічного комплексу постали як скарбниця різноманітних мінералів та гірських порід, багатьох з яких більше в Криму не знайти. Саме тому Карадаг оголошено заповідником, причому, з досить пильною охороною. Вся територія огороджена, а тих, хто все ж підпільно потрапляє всередину, дуже легко знаходять на відкритих схилах гір. Для більшості звичайних відвідувачів, таких як ми, єдиний шлях – за екскурсоводом екологічною стежкою. Можете подумати, що це жарт, але насправді дозволено йти лише доріжкою і ні кроку вбік.

Заповідні території

Та насправді, стежку прокладено так, що з неї все видно і кудись ходити просто немає потреби. На вході до долини заповідника відвідувачів вітають зі своєї висоти скелі Король і Королева, що поважно спускаються до Трону, а позаду них – Почет. Щоб роздивитися вельмож, доводиться закидати голову. І справді: королівські скелі на королівському місці.

Король та Королева з Почтом йдуть до Трону

Далі плавно підіймаємося долиною. На деякий час скелі ніби заховалися від нас і екскурсовод переводить мову на рослинний і тваринний світ заповідника. Показує нові насадження, рідкісні рослини, сліди представників місцевої фауни. А їх різноманіття вражає не менше, ніж геологічні дива Карадагу. Воно й не дивно, адже тварини відчувають, що в заповіднику їм безпечно і тягнуться сюди з навколишніх гір.

Поступово вилазимо на хребет Карагач. Якось несподівано тиха лісова стежина перетворюється на відкриту всім вітрам доріжку, що в’ється плоскою спиною сідловин. А по той бік – море. За розповідями гіда я й не помітив, яку ми набрали висоту. Море, здавалося, хлюпотіло десь далеко внизу, а скелі навколо стрімко спадали у безодню. Лиш тепер ми сповна відчули грізну суть Карадагу!

Хребет Карагач

А скелясті дива продовжувалися! Ось в далині показалися химерні силуети міста мертвих. Колориту додає ще й те, що верхівка гори загорнулася у хмари і важко було сказати, яка заввишки скеля. Не менш цікаві події відбуваються внизу. Після чергового повороту праворуч від стежки знову розгорнулася прірва. Берегової лінії не видно, але в ста метрах від неї серед моря постали Золоті Ворота – найбільш яскрава візитка заповідника. Ми саме слухали розповідь нашого провідника, коли помітили, як по морю до скель наближається катер. Те, як він проплив під аркою воріт красномовно підкреслило їх велич. Здаля важко було б сповна оцінити розміри дива, якби не цей кораблик, що виглядав у порівнянні зі скелею просто крихітним.

Золоті Ворота

Зустрічаються серед кам’яних скульптур і жартівливі створіння. Наприклад, Пряниковий Кінь. З боку стежки він на фоні похмурих скель і справді здавався такою собі іграшковою забавкою. Екскурсовод дозволив бажаючим осідлати тваринку, чим не забарився скористатися Олесик. Гай-гай, та на цьому коні вмістилося б і з десяток Олесиків. Все ж таки, дивні тут речі трапляються: все на перший погляд здається не таким, яким є насправді.

Пряниковий кінь та інші химери

На деякий час відхиляємося від моря. Тепер його від нас закриває масивний хребет Хоба-Тепе – половинка юрського вулкану. Вітер ніби ущух і йти стало легше. Починаємо потихеньку трощити свої сухофрукти та горішки, завбачливо прихоплені у цю прогулянку. Смачно і корисно.

Період затишку закінчився з підкоренням сідловини між горою Святою та Хоба-Тепе. Ми досягли найвищої точки маршруту і вітер з усієї сили налетів на нас. Всі попередні пориви тепер здавалися дитячими забавками. Зуби зацокотіли навіть у тих, хто захопив з собою тепліший одяг. Та лишилося вже не довго. От, на тому схилі у проміжках між хмарами видніється фінальна точка маршруту – Чортів Палець.

Скеля Чортів Палець

Як і все у Карадазі, ця скеля здаля здається всього лиш невеликим стовпчиком. Але з підходом до нього ближче, починаєш розуміти, що це не стовпчик зовсім, а, щонайменше, вежа, а то й весь хмарочос. Свідок вулканічного минулого володіє магічними властивостями. За словами екскурсовода, якщо загадати бажання і притулитися до скелі, то воно збудеться. Можете не вірити, але моє збулося, сам перевірив.

Поруч з Чортовим Пальцем розташувався оглядовий майданчик з видом на хребет Магнітний і селище Коктебель за тим краєм заповідника. Сам Карадаг виступає у море випуклою дугою, тому з одного побережжя не видно іншого. Отже, тільки зараз ми змогли побачити Коктебель і широку долину за ним. З висоти карадагських скель все, що простягнулося далі, здається взагалі рівниною. А на карті – ніби гори.

Вид на хребет Магнітний та селище Коктебель за ним

На майданчику пронизливий вітер досяг свого максимуму. Але місцевість відкрита, ні за чим сховатися. І тут у хід пішла вся винахідливість. Найбільш оригінальним способом зігрітися скористалися Олесь та Олексій. Останній був одягнений у досить простору кофту, тож Олесь заліз йому за спину, Олексій обхопив руками його ноги і так вони й шли удвох, але в одній кофті. Збоку новоутворений тандем здавався чимось єдиним, такою собі фантастичною твариною на ім’я Льошолесь.

Назад повертаємося іншим шляхом: після сідловини пірнаємо одразу у долину і починаємо скидати висоту. Поступово вітер ущухає, хмари залишаються позаду і ми знову опининяємося у жаркому сонячному травні. Стежка котиться численними галявинами з невеликими зеленими деревцями. Пейзажі вражають м’якістю та ніжністю. Аж ніяк не віриться, що всього лиш у кількохстах метрах звідси над морем навис суворий край мертвих скель і холодних вітрів.

Суворі скелі Карадагу

Стежина, граючись, виводить нас до околиць селища. Тут чекаємо задніх. Озираюся, вдивляюся у ці схили, увінчані скелястими пам’ятками. На прощання хочеться запам’ятати їх такими, якими вони є: чарівними, таємничими і незвичними. Недарма Карадаг з прадавніх часів обріс чисельними міфами і легендами: про дивних потвор, про містичні явища, про грізних велетнів. Читаючи деякі, дивуєшся: звідкіля місцеві мешканці могли знати історію цих гір, здогадуватися про події, які відбувалися за багато мільйонів років до появи людини?

У затишній долині

Однією з найкрасивіших, є легенда про юнака та дівчину, які разом побороли злого велета, опис загибелі якого дуже подібний до вибуху вулкана. Нею ми й закінчимо розповідь про нашу мандрівку.

Події легенди розгортаються у далекі часи, коли на місці теперішнього Карадагу височіла гора, та така велика, що півнеба затуляла. І жив у її нетрях страшний велетень-людоїд, що наганяв жах на мешканців усієї Отузької долини. Щоб вгамувати злість потвори жителі щотижня приносили йому бика або пару овець. А коли приходила осінь і наставала пора весіль, велетень так страшно ревів, вимагаючи особливої жертви, що налякані селяни змушені були вибирати котрусь з наречених і відводити її до гори, після чого дівчину ніколи вже не бачили.

Та одного разу знайшовся юнак, який вирішив покласти край цій сваволі. Він хотів зібрати загін, щоб побороти велетня, та ніхто з односельців не насмілився піти на вірну смерть. І подався на гору юнак сам. Ходив-блукав мальовничими схилами, сів на камінь і заспівав пісню про пташку кохання. Почув той спів велетень, виліз з засідки зачарований.

– Сподобалася мені твоя пісня. Я теж чекаю пташку кохання, але вона чомусь все не прилітає, – дорікнув сердега.

– Не сумуй! – відповів юнак. – Я завтра приведу тобі цю пташку, – пообіцяв він, придумавши як перемогти велетня.

Наступного ранку хлопець взяв з собою в дорогу свою кохану Ельбіс. Вилізши на гору, дівчина гукнула:

– Я принесла тобі пташку кохання! Відкрий очі ширше і дивися!

Велетень був настільки вражений першою на селі красунею, що, як виліз з печери, так і став заворожений. А Ельбіс тим часом натягнула тятиву лука і пустила отруєну стрілу прямісінько в єдине око людоїда. Гучно завив він, заревів не своїм голосом і зірвався у прірву. Чудовисько хотіло викарабкатися назад, але скелі не витримували його ваги і велетень знову падав і все ніяк не міг вибратися з пастки. Всю ніч гора гриміла і тряслася, поки під її уламками не сконав людоїд. А зранку замість гори на півнеба люди побачили лише химерні скелі. А юнак і дівчина потім жили довго і щасливо, на радість собі і людям.

Кам’яне сердечко на пам’ять

***

От, до речі, деяка література, що допомагає перетворювати мандрівку зі звичайної прогулянки на цікаву пригоду:

1. Ивченко В. А. Вся Украина / Ивченко В. А. – К.: ГНПП «Картографія», 2005. – 656 с., 1097 ил.
2. Лебединский В. И. Крым – музей под открытым небом / Лебединский В. И., Кириченко Л. П. – Симферополь: СОНАТ, 2002. – 184 с., ил. – (Новый Крымский путеводитель)
3. Легенды Крыма. – Сб. – Симферополь: «Рубин», 2008. – 352 с.: ил.
4. Михайлов В. Кам’яне скерцо Карадагу / Михайлов В., Нестеровський В. // Геолог України. – 2006. – № 4. – С. 89–93.
5. Низовський А. Ю. 100 великих чудес України / Низовський А. Ю. – К.: Арій, 2008. – 416 с.: іл. – (100 великих)
6. Попельницька О. О. 100 великих міфів і легенд України / Попельницька О. О., Оксенич М. В. – К.: Арій, 2009. – 400 с.: іл. – (100 великих)
7. Попельницька О. О. 100 великих загадок історії України / Попельницька О. О., Петренко В. В., Оксенич М. В., Льовіна О. Є. – К.: Арій, 2008. – 464 с.: іл. – (100 великих)

 

А на додачу – добірка фотоальбомів з нашої подорожі!