Крізь гори до моря (продовження)

У цьому місці ми спустилися по сипучому схилу донизу. Схоже, Альма розгалужується на кілька русел, бо те, в яке ми потрапили зараз, було напівпересохле. Ми без труднощів дійшли ним до основного русла, яке довелося долати вбрід. Річка тут завширшки з чотири метра і завглибшки у двадцять сантиметрів. Дно суцільно покрите галькою.

На другому березі ліс виявився значно більш прохідний і ми одразу вилізли на другу ґрунтівку, теж у досить хорошому стані. В кількох десятках метрах на південь її перетинало пересохле русло струмка, що мав витікати з балки Ахмет-Джилга, а ще через кілька десятків метрів починалася велика галявина, що показана на карті.

Дорога на лівому березі Альми

Але ми попрямували в північному напрямку. За картою десь неподалік від ґрунтової дороги мала відгалужуватися стежка, що вилазила на гору Харт-Бахчан-Тебеси (424 м.), спускалася до струмка Курюч-Су і потім доходила до хребта Азапсин-Сирт. О 13.55 у вказаному місці ми знайшли явну стежку, що відходила від дороги ліворуч і звернули на неї. Майже одразу вона виводила на кілька зораних полів, не показаних на карті. Звідси стало чітко видно вершину Харт-Бахчан-Тебеси і дещо далі південніше значно більшу гору Сараман (600 м.).

Обійшовши поля північним краєм, ми знову потрапили до лісу. Стежка розпорошилася по схилу одного з ярів. За картою вона мала якось перейти на інший його бік, але всі привиди стежок, що ще залишалися, вели далі цим схилом. Згодом видимість шляху зовсім зникла і ми просто йшли вгору, а провалля яру постійно залишалося по праву руку. Примари стежки то з’являлися, то зникали, але були більше схожими на тваринячі манівці. В одному місці несподівано наткнулися на опору лінії електропередач. Дроти були цілі, але іржаві. Сама опора складалася з чотирьох вертикальних дерев’яних стовпів, укріплених між собою кількома поперечними брусами. Звісно, таке на карті не показане. А ще почали масово сипатися кліщі. Майже на кожній зупинці хтось знімав з себе кілька паразитів, що повзали по одягу чи вже шукали затишне місце на шкірі.

Стало зрозуміло, що поворот на Харт-Бахчан-Тебеси ми пропустили. Народжувалися різні ідеї, аж до того, щоб перелізти на той край яру і віднайти стежку. Проте, ми не мали ніякої гарантії, що стежка справді існує. Крім того, протилежних край яру здавався значно більш прямовисним, ніж наш.

О 14.35 вирішили зупинитися на обід. Раніше збиралися його провести на березі струмка Курюч-Су, але тепер було очевидно, що якщо до нього ми й дійдемо, то не скоро. Під час зупинки без рюкзаків розвідали навколишню місцевість і у п’ятдесяти метрах вище знайшли залишки старої дороги. Схоже, колись її проклали грейдером, але дуже давно закинули і тепер по ній через чисельні повалені дерева не лише проїхати, але й пройти не так-то легко. Та все ж ми вирішили піти далі вздовж неї.

Скоро по ній вийшли на ще одну дорогу, що пролягала по гребеню з півночі на південь. Вибрали південний напрямок. Нехай карта показує не всі дороги, але принаймні нерівності рельєфу на ній відображено точно. Цей гребінь показано на карті і так само видно, що через шістсот метрів маємо досягнути вершини гори Сараман. Початково ми не мали наміру сходити на неї, але тепер єдиним орієнтиром у цьому лісі може бути лише вона. До того ж, з неї має бути неважко потрапити на хребет Азапсин-Сирт.

Дійшовши до останньої частини підйому, дорога роз’єдналася і полізла в обхід. Тож останні сотні метрів долали знову бездоріжжям. Хоча, при таких дорогах бездоріжжя нічим не поступається «доріжжю».

О 15.55 підкорили вершину гори Сараман. Трохи спустившись від неї на південь, я знайшов безлісі ділянки, звідки зміг роздивитися характерні обриси гори Зур-Бурун (546 м.), що лежала далі ліворуч на шляху до хребта. До неї звідси слід іти строго на південний захід. Проблема полягала у тому, що обидві долини між Сараманом і Зур-Буруном виводять назад до річки Кача і якщо ми прогавимо сідловину, то втратимо висоту, яку потім потрібно буде відновлювати. До речі, на карті через цю сідловину з півночі проходить дорога. Якби знати, що вона точно існує, можна було б спускатися приблизно на захід, не ризикуючи втратити висоту. Але ми тоді не знали, чи існує вона насправді і в якому стані.

Спуск з Сарамана не був простим. Я забрав занадто сильно на південь і ми вилетіли на тераси з насадженими соснами. На карті вони позначені білою плямою. Саме з цих терас я помітив, що Зур-Бурун залишився західніше і ми майже прогавили висоту. Тож, повернули знову на захід. Надибали якийсь привид просіки і зробили зупинку. Знову побігли на розвідку без рюкзаків. Хоча, «побігли» – не зовсім вдале слово, бо ліс навколо набридливо дряпучий і густий: за десяток метрів за листям і гілками вже нічого не видно, а щоб пройти цей десяток метрів, треба зламати чимало гілляччя з колючками.

Та все ж, якимось дивом галявина з дорогою була знайдена всього у сотні метрів західніше. Ми продираємося крізь останні зарості і вперше за півдня вилітаємо на звичайну горизонтальну галявину. Вона показана на карті на п’ятсот метрів на південний захід від вершини Сараман і саме на неї ми планували вийти. А ще, на превелику радість, на ній ми знайшли хоч і не дорогу, але добре натоптану людську доріжку. Нею й рушили.

Вечірні краєвиди

Через кілометр опинилися на вершині гори Зур-Бурун. Була рівно шоста вечора. Східний схил гори місцями оголений. На ньому не росте трава, а ґрунт сипучий. Саме через цю особливість я впізнав Зур-Бурун, коли дивився з вершини Сарамана, адже всі інші гори навколо суцільно покриті лісом.

На вершині зупинилися на привал. На карті звідси в долину Яникера, притоки річки Марта, де ми збиралися ночувати, мала спускатися доріжка. Але від нашої стежки нічого пристойного не відходило, а пригод з бездоріжжям нам вже було досить.

Саме в цей час нас наздогнав перший турист, якого ми зустріли під час походу. Він йшов сам по собі, з невеликим рюкзаком за плечима, палицями в руках і GPS-навігатором. Він розповів, що теж підіймався від Качі і також не зміг знайти стежку, що на карті йшла через Харт-Бахчан-Тебеси. Отже, можливо її там і зовсім немає. Та найголовніше було те, що він також прямував до туристичної стоянки Фінарос, де і ми мали ночувати за планом. Мали ночувати за початковим планом. Але враховуючи вчорашній борг, ми вже пройшли чимало, тому мали намір дійти не до самого Фінароса, а до першого- ліпшого місця на березі річки Марти чи її притоки, які мали пройти дорогою до туристичної стоянки.

Отже, після Зур-Бурун ми пішли разом. За маршрутом до Марти повинні були спуститися через 8 кілометрів. Але сонце саме сіло, тому ми розглядали варіанти зі спуском раніше до притоки ріки Марти — Яникеру. На карті було дві такі можливості. Першу, що обіцяла дорогу з вершини Зур-Буруна, ми так і не віднайшли. Друга мала чекати на нас після спуску з хребта Азапсин-Сирт.

За перший кілометр доріжка зробила плавну дугу і змінила напрямок з південного на північний захід. Так ми потрапили на вже згаданий хребет. Ми йшли постійно його гребенем. Східні схили були порослі старим лісом, але з заходу росли переважно молоді деревця, тож можна було роздивитися навколишні гори. Щоправда, у вечірніх тонах вони всі виглядали однаковими.

Через півтора кілометра після Зур-Буруна знайшли стежку, що спускалася у потрібному напрямку. Як і показано на карті. Нова доріжка виявилася навіть більш протоптаною, ніж попередня. Менш, ніж за кілометр дісталися до чергової розвилки. Саме тут була друга можливість спуску до Яникера. Проте, крім столиків і лав у потрібному напрямку нічого путнього не відходило. Так довелося йти по маршруту до самої Марти, як і було заплановано.

Кілометр дороги на захід привів на вершину гори Кугульник, де на нас чекала чергова розвилка. Знову повертаємо на південь. Дорога вже не стежка, а гарно наїжджена. Взагалі стежка перетворилася на автомобільну ґрунтівку ще після спуску з Азапсин-Сирту, але тоді вона ще була досить заросла, а тепер все вказувало на те, що нею користуються часто.

Шлях знову йде якимось безіменним гребенем, дугою огинаючи Копійчин яр на заході. Через півтора кілометра після Кугульника знову розвилка і черговий раз повертаємо на південь. Цього разу дорога нарешті починає злазити у долину і згодом ми вже стрімко втрачаємо висоту. Ще півтора кілометра спуску – і ми на «набережній» Марти. Долаємо останні триста метрів і виходимо на величезну галявину, що простягається до самої ріки. На годиннику 20.00.

Знаходимо більш-менш затишне місце неподалік від річки і стаємо табором. Сутінки активно наступають і вечеряємо вже у темряві. Сьогодні подолали 23.5 кілометри (причому останні 8 за 2 години – гарна швидкість!) і всі страшенно втомлені. За 10 з половиною годин шляху нам довелося пройти різне: дороги, стежки і бездоріжжя, річку вбрід, лісоповали і непролазні хащі. Наш новий знайомий теж не пішов до Фінароса, а поставив свою одномісну палатку біля наших.

Після вечері всі майже одразу розбрелися по наметах – від втоми хотілося лише лягти і заснути. Єдиною розвагою вечора став величезний кабан, що під покривом сутінок наблизився до нашого табору. Схоже, він не боявся людей, бо стояв всього в кількох метрах від найближчого намету і навіть не спробував сховатися. Лише після того, як хлопці замучили його фотографуванням зі спалахами, звір побіг кудись у своїх справах.

Ранок почався пізніше, ніж попередній. Після вчорашніх пригод в багатьох боліли ноги, чимало хто натер пальці, а від пошкрябин і кліщів, здається, не вберігся ніхто. Тож сьогодні вийшли на маршрут найпізніше за весь похід – об 11.15. Зібравши речі, нарешті покинули цю галявину, що мала майже правильну квадратну форму і показана навіть на карті.

Через кілометр з невеликим дійшли до мисливської бази Фінарос, що розмістилася на впадінні річки Фінарос у Марту. Саме тут перейшли з долини другої до долини першого. Через триста метрів дорога вилізла до штучного озера. Там зустріли лісника, який, проглянувши наш маршрут, розповів, що краще далі йти не через гору Папаїр-Бабаїр (592 м.), бо там дерева повалені, а після другого озера піднятися дорогою праворуч.

Вказівник на роздоріжжі біля впадіння річки Фінарос у Марту

Через кілометр дорога вивела нас до дамби другого ставка. Перейшовши на другий берег, зробили привал. Саме тут міститься туристична стоянка Фінарос, де ми мали ночувати за планом. Але, як на мене, наше місце ночівлі нічим не поступалося цьому. Крім того, там не було стількох лісників, як тут.

О 12.10 розпочали підйом від озера. Дорога починає лізти вгору на південь. Вона гарно прочищена грейдером, ґрунт втрамбовано як бетонний. Певно, її проклали зовсім нещодавно, бо на карті вона не відображена. Нею ми піднялися до самої асфальтівки. На шляху ніяких розвилок не бачили, окрім однієї, показаної на карті, де дорога відходила праворуч на сусідню гору Урган-Тепе (491 м.).

Асфальтівку знайшли у жалюгідному стані. Було видно, що це досить поважна дорога, але асфальтове покриття на ній залишилося досить фрагментарне. Проте для пішого проходження та ще й при гарній погоді це не мало значення. Щодо самої траси, то вона проходила паралельно до русла річки Кача у напрямку Кримського Природного Заповідника. Більшість часу вона вела понад самою рікою, а в місці, де ми на неї вилізли, асфальтівка піднялася вгору, обходячи води Загорського водосховища. Для зрізу шляху не знайшлося ніяких доріжок, тож поки ми, подолавши всі петлі серпантину, спустилися до самого дна долини, вже була друга година дня.

Наступні три кілометри рухалися у східному напрямку, шукаючи джерел для набору води і зупинкою на обід. Всі струмки, показані на карті, виявилися пересохлими. І лише на туристичній стоянці Шовковичній вдалося набрати свіжої води і відновити сили обідніми харчами. Між іншим, саме у цьому місці за планом ми мали спуститися з півночі і полізти на південь, щоб через хребет Орта-Чахли вийти на кордон Кермен, звідки відкривався підйом на Ялтинську яйлу. Проте лісник з т/с Фінарос порадив іншу дорогу, що починала підйом дещо пізніше, обходячи балку Йоса-Дере.

Брід через річку Кача

Отже, після обіду ми пройшли ще півтора кілометри асфальтівкою і на розвилці з вказівкою маршруту 101 перейшли у брід річку Кача. З того берега о 17.10 розпочали останній на сьогодні підйом. Шлях і справді виявився досить добрим, підходящим для будь-якого виду похідного транспорту. Тривалий час відгалужень ніяких не було, але на деревах край дороги періодично висіли мітки маршруту. За картою через кілометр підйому ми мали проминути галявину, але за весь час жодної відкритої ділянки так і не пройшли. Лише одного разу десь зовсім поруч з правого боку стало видно круті схили балки Йоса-Дере, що за картою майже торкалася ґрунтівки.

О 18.20 ми вже були досить близько від вершини гори Базма (789 м.), неподалік від якої знаходилася туристична стоянка Кермен, де ми мали намір стати на ніч. Але тут натрапили на розвилку, не показану на карті. Для вірності я звірився ще з однією картою. З жахом помітив, що різниця місця знаходження туристичної стоянки на них складає метрів сімсот. У цій місцевості є два джерела і кожна з карт приписувала стоянку до одного з них. Відгалуження, що зараз вело на схід, через двісті метрів мало доходити до джерела Хурінин-Узун, але за картою варто було уявити, що там є гарні місця для наметів. Крім того, другий варіант обіцяв стоянку на шляху на яйлу, а не осторонь, як цей.

Отже, піднявшись дорогою ще кількасот метрів до будиночка лісника, ми зупинилися і вирушили на пошуки. Частина людей повернулася назад до розвилки, частина пішла вперед, а решта лишилися з речами. Припущення з другим варіантом виявилося вірним, бо досить скоро ми знайшли цілу групу гарних галявин, а через кілька хвилин ходу після них – джерело. Тож ми повернулися і забрали інших і вже о 19.30 почали ставити табір. Таким чином, правим виявився новий атлас, який показував, що туристична стоянка знаходиться саме на цих галявинах. До того ж, звідси розгортається красивий вид на гори і на невеличке селище, стилізоване під альпійське, будиночки якого показані на карті на кількасот метрів північніше. А ще на одній з галявин надибали іншу групу туристів.

Вночі пішов дощ. Погода зіпсувалася і вже до самого кінця походу сонце ми бачили лише час від часу. Зранку на нас спустилися хмари. Кілька разів пролітав гелікоптер. Але, незважаючи на всю непривітність ранкової погоди, ми зібралися досить швидко і вийшли з табору найраніше за весь похід – о 9.00.

Галявини у хмарах

Виходячи з табору, бачили на нижній галявині тих туристів. Вони вже були зібрані і теж готувалися до сходження на Кемаль-Егерек (1529 м.). Проте ми пішли першими і більше їх не бачили. На виході з табору біля дороги з джерела набрали води – далі аж до самих околиць Ялти її ніде може не бути.

Дорога була гарна, ґрунтова автомобільна. До речі, такою вона лишилася до самої вершини і такою влилася у яйлинську трасу. Підйом розпочався від самого початку. Щоправда, перші кілометри він був досить плавним і місцями навіть зникав зовсім. Від туристичної стоянки і аж до самої яйли зустріли всього одну розвилку (через 2.5 кілометри), звідки дорога спускалася у західному напрямку. Часом дорога розгалужувалася, але через сотню метрів знову з’єднувалася в єдине ціле.

продовження