Певно в багатьох людей виникало питання, чи вміють речі говорити. Бачити, чути, відчувати і міркувати. Що вони можуть повідати про своїх господарів? Що розповісти? Пропоную до вашої уваги дещо незвичну розповідь про одну з останніх наших подорожей. Незвичну, тому що мова в ній йтиме від імені наплічника. Кому-кому, а йому найбільше дістається від непогоди та природніх перехкод у походах. Тож, якщо Вам цікаво подивитися на мандрівку з незвичної точки зору, ця розповідь принесе Вам задоволення.
Сколівський плечистохід
Гено, нумо я понесу наші речі, а ти – мене.
Чебурашка
З чого ж розпочати? Можливо так. В маршрутці було людно, як у приказці з яблуками, тому спершу я нічого не бачив. Але після спальних районів чимало пасажирів вийшло і мені стало видно, як швидко пролітають обабіч міські квартали. Певно, водій відчував, що ми поспішаємо на залізничний вокзал.
Або ні. Краще так. На третій полиці лежалося добре. Тьмяне світло освітлювало мого напарника навпроти. Скручені матраци приємно гріли бочок, надійно захищаючи від протягу з дерев’яного вікна вагону. Час від часу нічну тишу прорізував дитячий крик – з нами в купе їхала молода сім’я. Також до кінцевої зупинки, в Трускавець.
Знову не те. Мабуть почну з того місця, де стартував наш похід. А розпочався він від розвилки на автотрасі, біля якої на бетонній коробці автобусної зупинки виднілася назва «Нижня Стинява». Напевно, і дорога, що відходила від траси, вела до цього села. Але переконатися в цьому ми не змогли, так як майже одразу попрямували в протилежний бік. Поступово і асфальтівка, і зупинка зникли за деревами, натомість п’ятки почали місити глину розквашеної ґрунтівки.
Не довго місили: менш, ніж за хвилину зупинилися і почали фотографуватися. Цікаво б побачити, що вони там запримітили. Аж ось ноги потупотіли по металевим східцям, що перейшли у неширокий місток. Його дно застеляли листи металу, з-під яких визирали боки труб. Трубопровід з пристосуванням для пішоходів. Зручно і корисно. Кхе!
Довгий місток через річку Стрий біля Розгірчого
Господарі знову фотографуються. Гарні туристи: кожну хвилину фотосесія. Чи далеко так зайдемо? Хоча, ось цей кадр з сонечком, що сходить, зовсім навіть нічого собі. А на годиннику вже сьома сорок. Час не чекає. Штовхаю свого у спину: йди вже!
Металева підлога вистукує у такт крокам, а ми все йдемо. Вже початок місточка перетворився майже у цятку, в якій сходяться лінії перил, а мостик і не збирається закінчуватися. Саме час замислюватися про вічність. Це розгойдування в такт і перспективний план, націлений у безкінечність, навівають медитативний стан.
Медитативний настрій обриває наступна зупинка. О, щось цікаве: нескінчене море дерев обабіч розійшлося і весь нижній простір заполонила широка річка з берегами, засіяними галькою, як шапка соняшника насінням. Нарешті стало зрозуміле призначення цього пішохідного місточка.
Вид річки з оригінальною кольоровою гамою світанкового сонця зачарував моїх друзів і вони знову фотографуються. Крутяться у різні боки, і я теж отримую змогу побачити повну картину. Дерева вже не закривають панорами і видно, як з боків здіймаються масиви гір. А в тому боці, куди тече Стрий, розгортається рівнина. Якщо скласти до купи частини цих слів, вийде назва села, яке нас чекає на тому березі – Розгірче.
Власне, саме село почалося не одразу. Певно, під час паводків річка сильно розливається і мешканці спорудили свої хати ближче до підніжжя гір. Тому єдиними спорудами, які ми побачили після спуску з мостика, стали вагончики нафтовиків, що обслуговують цей нафтопровід.
Стежка по цей бік від мостика менш розквашена, але від роси абсолютно мокра. Кросівки бурчать на холодний душ, а як на мене, так це ж вони миються від багнюки, в яку потрапили після асфальтівки. Що там попереду, не знаю, але навколишні види знову закрили молоді деревця і ніщо не вказує на те, що ми в Карпатах, а не десь в рівнинній частині України.
Церква в Розгірчому на Львівщині
В селі першу зупинку зробили біля церкви, золотавий купол якої було видно ще здаля. Власне, пауза виявилася суто символічною, з фотографуванням об’єкту і ні хвилиною більше. Віддаляючись від споруди сільською вулицею, я бачив, як поволі зникають за деревами її блискуча баня та свіжо фарбовані стіни, але так і не зміг зрозуміти, продукт це сучасного будівництва, чи гарно відреставрована пам’ятка старовини.
Коли миготіння садиб обабіч сільської асфальтівки стало вже набридати, ранкову тишу розірвав дзвінок. Телефонували наші друзі, які вже зачекалися нас на об’єкті за селом. А за десять хвилин до них приєдналася і наша пара. Щоправда, йдучи лісовою дорогою під горою, ми мало не пропустили їх: щільні крони дерев надійно приховують стіни печерного монастиря. Не знаючи, що шукати, його не помітиш, навіть дивлячись у потрібному напрямку. Зате з площадки монастиря вся долина – як на долоні, тому нас покликали, щойно ми наблизилися.
От і розпочалися гори: кам’яні печери знаходяться на схилі і щоб до них дійти, слід піднятися по вогкій глиняній стежці. Щастя, що немає дощу, інакше би кросівки сварилися вголос. До речі, теревенячи з картою під час переїзду, довідався цікавий факт: хоча і село, і річка, і луки навколо знаходяться у Стрийському районі, сама гора і скелі на ній належать до сусіднього Сколівського. Але це відомо лише тим, хто спілкується з картою, а на місцевості немає ніяких ознак.
Двадцятисекундний фінішний ривок закінчився успішно і господарі поспішають скинути нас на землю. Тут же зустрічаємося ще з сімома колегами. Всі новенькі, з голочки. Нічого, ще покуштують місцевої ожини і гірської кваші доріг. А, ось один знайомий, ще давніший за мене. Чимало походів змило з нього колишню синяву, але в усьому іншому він ще гарно тримає форму.
Поки ми роздивлялися нових знайомих, наші господарі вже заходилися вивчати місцеві печери. Взагалі, нам з господарем доводилося бачити чимало печер, і я можу впевнено казати, що печери в Карпатах менш відомі, ніж в Криму. Напевно, причина не стільки у більшій «розкрученості» кримських брендів, але й у їхньому компактному розташуванні. Адже, при бажанні, ви можете скласти тижневий похід, який би проходив по всім відомим печерним містам півострова. А от у Карпатах подібні об’єкти розкидані дуже далеко, за один похід не обійти.
Щось хлопці довго прогулюються монастирем. Тож, щоб не втрачати часу даремно, розповім ще про нього те, що чув від господаря. Він, у свою чергу, десь у нетрях Інтернету викопав, що монастир під Розгірчим є досить давнім, адже літописи про нього вперше згадують у п’ятнадцятому столітті. Та насправді вчені виявили тут сліди помешкань і ритуального життя ще дохристиянської доби. Вважають, що дві печери в нижньому ярусі слугували для побутових потреб, а печера на другому поверсі, куди ведуть видовбані у камінні сходи, використовувалася як церква.
Не знаю, як вам, а нам, наплічникам, спершу здалося просто неймовірним, як давні люди змогли витесати такі просторі апартаменти у скельній породі. Але, придивившись уважніше, можна помітити, як вичовгалися сходи, від часу стерлися, можливо колись рівні, підвіконня і стає зрозуміло, що місцеве каміння м’яке і відносно легко піддається обробці. До того ж, чимало де на сірій поверхні щось повишкрябувано, а в місцях, недоступних для дощів, можна навіть помацати свіжий край скелі, вкритий численними круглими, з великий грецький горіх, порожнинами, що робить його подібним до зламу велетенської плитки пористого шоколаду.
Наші господарі
Після знайомства зі скелями, туристи зробили кілька групових фото на фоні округлих форм монастиря. А потім всією групою вирушили в путь. Йшли лісовою стежкою кудись під гору. Мій ніс в руках карту і взагалі майже завжди був попереду, тому я мав змогу роздивлятися всіх, хто сунув за нами. Он той бордовий і синенький разом з моїм давнім товаришем цього літа подорожували Байкалом. Ті кілька синеньких, здається, взагалі йшли чи не вперше. А той сіренький приїхав з самої Москви. Різноманітна компанія.
Стежка підіймалася лісом, а потім якось несподівано вистрибнула на ґрунтову дорогу, що вела вздовж гребеня гори. Кут підйому значно впав, але швидкість не зросла. А все через баюри, що інколи заповнювали не лише обидві колії, але й перешийок між ними. На щастя кросівок, туристи вирішували обходити ці перепони. Але мені на горе обходи вели через чагарники, тож перші подряпини об молоді гілки не змусили довго чекати.
Та будь-які жертви – ніщо у порівнянні з тим, що можна побачити в горах. Причому, часто цілком несподівано, у неочікуваному місці і часі. Так сталося і в цьому лісі з високими деревами, за яким не видно ніяких гір навколо. Але між стовбурів на гребені до нас простягало свої руки-промінці ранкове сонце. Вперше ми його побачили ще при підході до села, але потім його заховала за собою гора. Коли ж ми піднялися, сліпучий кружок пережив друге народження.
А на самій вершині на нас чекала нова несподіванка: ліс розступився і по хребту широким коридором пролягала мегапросіка. Хоча, точніше було би її назвати бульваром, бо по обох краях проходило по дорозі, а між ними зеленою смугою тягнулося щось на зразок суміші газону з низькорослими чагарниками. Якби ще додати два ряди тополь, вийшов би бульвар Шевченка – такий же горбистий і довгий. Але замість тополь вздовж дороги час від часу біліли стовпчики. Невеличкі таблички на них сповіщали, що вся ця лісова автострада ховає під собою нафтопровід «Дружба».
Гігантська просіка нафтопроводу “Дружба”
Як і розповідала карта, наш маршрут пролягав вздовж кордону областей. За збігом обставин, кілька кілометрів нафтопровід теж притримувався цієї межі. Отже, наступну годину ми прямували цим несподіваним бульваром. Хоча, крокувати часом доводилося такою багнюкою, що туристи влазили у те, що росло замість газону. Але для нас, рюкзаків, цей проміжок виявився чи не найкращим.
По-перше, нас не чіпали гілки дерев. По-друге, ми добре засмагали під сонцем, сохнули від ранкової роси та грілися від нічної прохолоди. Але найчарівнішим було те, що дорога, почергово то підіймаючись, то дещо знижуючись, з кожною вершинкою цього неквапливого хребта набирала все більшу висоту і поступово з північного боку над деревами стала розгортатися широка панорама з передгір’ями, обрамлена прямою рівнин на обрії. Це було надзвичайно хвилююче – почати сходити в гори з самого краю Карпат і бачити, як рельєф перетворюється з плоского на бурхливо неспокійний.
Вид на долини
Коли мала стрілка годинника перетнула одинадцяту позначку, нашому товариству з нафтопроводом настав кінець. За картою він попрямував на захід, а хребет з невидимою лінією кордону почвалав на схід. Поки ми відпочивали на привалі на широкій вершині безіменної гори, мій господар збігав розвідати подальший шлях. Причому, побіг в один бік, а вибіг з іншого. Цікава тут транспортна розв’язка.
Незабаром знову рушили у путь. Новий шлях мене не сподобався одразу: стало якось вузько, крони дерев закривали небо, гілки шкрябали розігріті на сонці боки. Та найгірше сталося через хвилин п’ятнадцять, коли дорога несподівано закінчилася на невеличкій вирубці. Стали сунутися крізь хащі. Вони були прохідні рівно настільки, щоб можна було просуватися. Якби хоч трохи густіші, можливо б туристи повернули до нещодавньої розвилки, яка зустрілася через деякий час після привалу, і спробували інший шлях. Але ж ні! Довелося отримувати інтенсивну гілкотерапію. До того ж, вона тепер не обмежувалася якимись молодими пагонами, що з цікавості лізли до нас з боків. Додалися до них і більші деревця, часом повалені, крізь які туристи то переступали, то пролазили під ними.
От де вже ми порозважалися на дикій природі! І не треба їхати в якийсь Сибір чи джунглі, щоб відчути себе першопрохідцем. Але, на щастя, все ж в Карпатах таку екзотику часто можна облишити, коли забажаєш. Не минуло й чверті години, як ми вилізли на паралельну дорогу, що підіймалася гребенем хребта і до вершини вже йшли нею. А вже там зробили третій привал.
Цього разу туристи відхекувалися сильніше. Далося взнаки і бездоріжжя, і затяжність підйому. Не дарма ж ця гора, на відміну від попередніх, має свою назву – Попівця (це я вже почув від господаря, хоча карта, здається, теж щось таке згадувала). Та все ж, останній проміжок для нас, наплічників, мав менші наслідки, ніж для хлопців. Ми видряпалися нагору і нам вже добре, а людям потрібно відновлювати сили. Тому саме тут чи не вперше після виходу, пішли в хід різні швидкі поповнювачі енергії і просто смачні речі: горішки, шоколад, фрукти.
Дороги, які ми обираємо
Мандрівник і його мандрівки 
6 thoughts on “Сколівський плечистохід (початок)”