Сколівський плечистохід (продовження)

dovbush-stones

Кам’яні стовпи

(Продовження розповіді. Початок тут)

Коли вже збиралися виходити, почули голоси. Незабаром з західного боку на дорозі з’явилося двійко грибників, у спецівках та гумових чоботях. Один багато говорив, а другий лише вряди-годи вставляв якесь слово. Господар спробував у них розпитати, звідки вони йдуть і куди, але з маси слів, між яких фігурували назви сусідніх сіл, так нічого не стало зрозуміло. Більше того, складалося враження, що вони й самі дещо зорієнтовані, бо на складних роздоріжжях Попівці, де ми на розвилках повернули чотири рази, вони рухалися разом з нами. Зрештою, після деякого шляху хребтом, на захід відгалужувалася ще одна стежка і грибники, попрощавшись, пішли нею. Тобто, вони зникли у тому ж напрямку, з якого з’явилися. Залишалося гадати одне з двох: або вони блукали, або метою їхньої мандрівки було сходження на вершину.

Тож, розставшись з дивними грибниками, наша група продовжувала прямувати вздовж кордону. Дорога деякий час вела лісом, але згодом видибала на місце вирубки десятилітньої давності. Тут вже не було суцільної крони, натомість шлях оточували густі зарості триметрових деревець, що поросли так щільно, мов намагалися витіснити весь вільний простір, який лише можна. Кажу це не з простих спостережень, а з дряпучого досвіду. Річ у тім, що шлях йшов і йшов рівненький і гладенький, а потім йому щось заманулося, і став гратися у перегони з калюжами. Грався, поки по ньому не проїхав якийсь ваговоз, що своїми грубими колесами перемолов жартівливих гравців ув однорідну жовтувату кашу.

road

Суцільна каша замість дороги

Господарі наші не дуже поспішали скуштувати те їдло. Не те, щоб не хотіли замазати ноги (але і це також), але під багнистою піною крилася підступна глиниста ковзанка, необережно ступивши на яку однією ногою, одразу входиш у якийсь божевільний танок, який завершується або шикарним падінням, або вильотом у придорожні чагарі.

І стали торувати нову стежку обабіч каверзної ґрунтівки. Схоже, ми були не першими, бо між деревець було помітно спроби наших попередників. Але їх було небагато, тому частину гілок довелося доламувати нам. Нам – наплічниками. Просто не похід вийшов, а суцільні першопрохідства. Причому, незалежно від того, далеко чи близько до дороги – життя може змусити продиратися крізь зарості будь-де.

На щастя, труднощі у нашій мандрівці траплялися хоч і частенько, але ненадовго. Так і цього разу. Не встиг я звикнути до шмагання молодими грабовими гілочками і розчісування ялиновою хвоєю, як дорога пішла на спуск, скинувши з себе нав’язливе товариство мокрого сусіда.

Плавно спустившись до перевалу, потрапили до роздоріжжя, з якого черговою лісовою дорогою попрямували до другого цікавого об’єкту нашого походу – Скель Довбуша. Останній кілометр був як мед на душу: рівненькою гладенькою доріжкою між високих дерев.

На територію Скель Довбуша влізли через якусь огорожу. Нічого дивного: наші господарі завжди входять через чорний хід. І, як правило, лише виходячи з території, дізнаються, що тут вхід платний. Але ж не платити за вихід. Щоправда, до Скель Довбуша доступ був безкоштовний. Можливо, вже не сезон, а може і справді гроші місцевих не цікавлять. Лише біля входу стоїть стенд з описом пам’ятки, а дорога поруч перекрита шлагбаумом і відвідувачі, переважна більшість яких прибуває сюди автотранспортом з боку Івано-Франківської області, залишають своїх чотириколісних друзів відпочивати біля огорожі, а самі долають останні сотні метрів пішки.

dovbush-yard

Внутрішній майданчик Скель Довбуша

Що роблять мандрівники, потрапляючи до Скель Довбуша? Звісно, оглядають ці самі скелі. Але це стосується, певно, тих, хто сюди приїжджає на авто і хоче розім’яти свої кінцівки після тривалого сидіння з підкиданням на гірських дорогах. У нас же все навпаки: щойно потрапивши на територію пам’ятки, ми вподобали невеличкий павільйончик зі столом та стільцями і всілися обідати. Нічого, скелі нікуди не втечуть, а голодні шлунки після тривалого переходу чекати не можуть.

Сяк-так вгамувавши голод (на спині вгору багато не потягнеш) господарі чкурнули оглядати скелі. Побігли, зрадники, самі. Хоч би хто прихопив з собою рюкзака – ні, всі, як один, мандрували химерними лабіринтами карпатських піщаників самі по собі. І що я можу розповісти? Лише те, що читав у книжках. Але це сухо і не цікаво. Краще скажу про побачене. Так, нас не вигулювали в скелях, але після повернення група зібралася і попрямувала далі, спускаючись якраз біля крайніх кам’яних велетів.

dovbush-view

Вид з верхів’я скель Довбуша

Саме велетів, інакше не назвати ці масивні сорокаметрові блоки. Ми спускалися лісом все нижче, а вони, здавалося, здіймалися все вище і вище. Розмірами та формами дуже нагадували багатоповерхові будинки. Враження підсилювало ще й те, що стояли вони не монолітно, а були розділені ніби вузенькими вуличками. Деякі були досить просторі, а через інші людина змогла б ледве пролізти навіть без наплічника.

weight

Тест на зайву вагу

Крім нас на Скелях Довбуша крутилося чимало інших відвідувачів. І я, хоч і не бачив, як там гуляли мої, але по цих зрозумів, що це ще той атракціон. Тут знайдеться забава і для любителів альпінізму, і для тих, хто хоче випробувати себе у просочуванні крізь вузькі шпаринки, і, навіть, для майбутніх стрибунів з жердинами і без – через неширокі, але глибокі розщілини. І тут, певно, важко сказати, що цікавіше: випробувати цим самого себе, чи спостерігати, як з цим возяться інші, часом доволі гладкі, інколи неповороткі або й узагалі відвиклі від дикої природи постаті.

Стежка, що вела між вікових дерев і тисячолітніх скель, виявилася не настільки послідовною, як її поважні сусіди. Вона спускалася, спускалася, а потім остаточно пірнула під опале листя і пам’ятай, як звали. На щастя, ліс на цьому схилі не бавився у чагарники і ми без проблем спустилися до якогось потічка, а вже ним вийшли до нормальної дороги.

Щоправда, вийшли – не зовсім вдале слово. Спосіб нашого просування можна було назвати, як завгодно, але лише не банальною ходою. Ми просувалися дном ущелини, по якій текла невеличка річечка. Часом вона вела себе досить чемно, дозволяючи йти поруч з нею по камінню чи піщаному наносу. Та частіше їй кусала якась муха (хоча в цю пору вони вже мали всі поснути) і вона стрибала то ліворуч, то праворуч, змушуючи нас дертися на сипучі схили обабіч.

У свою чергу просиналися схили і активно включалися у гру, перегороджуючи русло поваленими колодами, або й цілими шматочками лісу. Тоді ми уявляли себе вершниками на перегонах з бар’єрами. Звісно, нашими конячками стали наші господарі, хоч як це не парадоксально звучить.

highway

Гірський “хайвей”

Але найцікавіше випробування залишилося на закуску. Дерева неначе відступили від потічка і він загорнувся у густі зарості, крізь які не було видно куди ступати краще, а куди мокро. Біда була ще й у тому, що схили, позбавлені дерев, теж вкрилися щільним шаром ожини. Та виявилося, що по ній теж можна пройти. Щоправда, ступалося не по землі, а саме по ожиновим гілкам. Бо її потужні довгі петлі спліталися у суцільний зелений килим, що прогинався під ногою, але не проривався.

Отож, пройшовши, каміння, ожину та повалені колоди, ми вискочили в долину Кам’яного потоку. Тут на нас чекала більш-менш пристойна дорога. Щоправда, ми з неї зійшли досить скоро, так і не встигнувши відійти від нещодавніх пригод. Спуск до цієї долини був лише тимчасовим скиданням висоти. Перейшовши через Кам’яний ми пірнули в іншу дорогу, яка знову повела догори. І знов – паралельно кордону.

Підйом повів лісом з високими деревами, що десь високо вгорі спліталися своїми довгими руками у неймовірно складні візерунки. Внизу зовсім не було листя – лише самі стовбури та сухі гілки. Але сонце вже заховалося по той бік гори і весь цей пейзаж відгонив чимось відьомським. Понурість лісу настільки гнітила, що туристи навіть не захотіли тут зупинятися для ночівлі, хоча річка текла зовсім поруч, і з дровами проблем не було – це точно. Зробили лиш один привал, де вирішили йти до переможного кінця, тобто до вершини, і ставити табір на полонині.

Як  і розповідала карта, крутизна схилу поступово зростала. Через деякий час кут підйому так зріс, що дорога стала петляти. От де вже попітніли наші господарі і ми разом з ними. До того ж, на крутосхилі почастішали лісові завали. А завершальна частина взагалі наповзла на наш шлях молодняком, якому було все рівно де рости, на колишній вирубці чи старій дорозі. Та, навчені вже чималим досвідом, ми дали йому присипки, і незабаром вилізли на клапті полонин, що розпорошилися вже біля самого гребеня хребта.

Лише звідси я побачив всю долину, де ми побували, Скелі Довбуша, осяяні вечірнім сонцем та всі інші гори, якими ми сьогодні ходили. Дивитися мені було легко, а от нашим господарям доводилося обертатися. Все ж є ситуації, коли краще бути рюкзаком.

На хребті ми надибали доволі пристойна стежку. А ще знову все навколо зазолотилося під промінням сонця, яке, щоправда, незабаром удруге пішло спати. Та цього разу вже остаточно: ми рухалися хребтом і ніщо не могло закрити від нас світило. Ніщо таке, щоб ми могли обійти.

Але, ніби сподіваючись на диво, наша група подалася стежкою на захід, услід вислизаючому сонцю. Зрештою, вогненної кулі так і не наздогнали, зате піднялися найвище за сьогоднішній день. Останні кілометри пролягали більш, ніж на п’ятсот метрів вище за точку нашого старту.

Дорога то заходила до лісу, то знову кралася узліссям біля полонин, і тоді розкривалися широкі краєвиди на довколишні, значно менші гори. У присмерковому світлі тіні і напівтіні поступово розпливалися і здавалося, що внизу взагалі не гори, а така собі горбиста рівнина. Та ми знали, що це насправді не так, бо всього кілька годин тому місили там багнюку і стрибали через колоди, переходячи з однієї гори до іншої.

Зрештою, з багнюкою бавилася і дорога на хребту. Вона то загорталася у ліс, то знову оголювалася полониною, але то там, то сям не лінувалася похизуватися широкими баюрами. Та, схоже, наші господарі не дуже цікавилися тими забавками, бо поспішали стати на ночівлю. Стати так, щоб і місце було рівне і до води недалеко. І знайшлося воно десь між горами Терчою і Тирсою, дещо ближче до другої.

Карта розповідала, що звідси має відгалужуватися окрема доріжка, що, спускаючись, через кількасот метрів перетинає річечку. І хлопці таки знайшли цей потічок, але пробиралися до нього крізь ліс, бо ніякої стежки не було видно.

На годиннику знову сьома сорок, але вже вечірня. Дванадцять годин горами виснажили туристів і вони поспішають скинути нас, як набридлу ношу. Їм і не втямки, що ми теж втомлюємося не менше за них. Адже вони несуть лише нас, а ми – безліч інших речей, без яких просто неможливо уявити гірську мандрівку. Тож, як надходить вечір і господарі спиняються на ночівлю, ми вручаємо їм намети, спальники, килимки, одяг та продукти, відчуваючи себе найважливішими фігурами всього заходу. Ось вона, мить істини нашого славного братства!

Отже, з відчуттям виконаного обов’язку, звільнившись від усіх внутрішніх проблем, лягаємо спати у своєму куточку тамбуру. І коли господарі пораються з вечерею, а потім сидять біля вогнища за вечірнім чаюванням, ми бачимо вже десятий сон про щасливий наплічників світ. У ньому наш брат посідає виключне місце не лише у туристів. Усі люди – від школярів до депутатів – носять не портфелики, пакети, кейси чи сумочки, а наплічники. Отак визирнеш на вулицю, а там, скільки око сягає, все пішоходи з наплічниками, малими і великими, такими, що на голову вище своїх власників. Сидять на плечах, споглядають міські краєвиди і від того моря різнобарвних верхніх клапанів просто хвилі щастя заливають все твоє єство.

tyrsa-view

Вид на долину з табору під вершиною Тирси

далі буде

Advertisements

2 thoughts on “Сколівський плечистохід (продовження)

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s