Сколівський плечистохід (закінчення)

(Закінчення розповіді. Початок тут)

Гарний сон, як рукою, зняв навальну втому після вчорашнього дев’ятнадцятикілометрового переходу. От і старт став легким. До того ж, ще з оптимістичним початком: всього через кілька годин підкорили вершину гори Тирса. Хоча «підкорили» – це доволі умовно. Бо ні тирси, ні вершини я там не побачив. Просто підвищення на полонинці, місцями поросле не такими вже й старими деревами, щоб їх переводити на тирсу. Але з назвою не сперечаються.

Ми з легкістю пройшли гірку і так же просто дійшли дорогою до перевалу. А далі почалося найгірше. Дорога сповзала з хребта і лізла в обхід наступної гори з лівого боку (з точки зору напрямку руху). Наші ж господарі бажали обійти її праворуч, щоб, траверсуючи, дістатися до продовження хребта, де знову з’явиться дорога. Звісно, інша. Бо наша, стомившись від верхолазіння, так і не завершуючи обходу, спускається в долину. А нам треба далі по хребту, де на наступній вершині розмістився меморіал загиблим у роки Першої Світової.

Так от, зійшли ми з дороги, трохи прошелестіли пожовклою полонинною травою, а далі занурилися у лісові нетрі. Саме нетрі, інакше не назвеш. Навколо великі і малі дерева, густі кущі, що досить скоро перетворилися на суцільне плетиво з колючих ліан та трухлявих колод, вдало замаскованих під густим листям ожини. Схил став крутішим, у сотні метрів вище з’явилася кам’яна скеля, що пролягала паралельно нашому маршруту. Окрім неї єдиним орієнтиром, що не давав збитися з напрямку в цьому правічному лісі була висота, якої ми трималися і намагалися з неї не сходити, хоча часом повалені велети-дерева або промоїни від дощових потоків змушували на кілька метрів відхилятися від лінії.

Крізь ожинник до вершини

Єдине, що тішило, так це те, що туристам було не легше, ніж нам. Ба, навіть гірше. Адже це вже не блукання рівнинними пагорбками між лісових дерев. Ні, тут було справжнісіньке ожинове пекло, що своїми колючками, слизькими мохами та завалами позаторішніх гілок перетворювали банальну ходу на героїчний подвиг. Хто знає, можливо та могила, до якої ми йдемо, неспроста знаходиться саме біля такого місця.

Та от, хвилин через сорок п’ять ці пів кілометра випробувань скінчилися. Скеляста стіна ліворуч впритул спустилася до нашої висоти і, розпорошившись окремими блоками, впустила у свої володіння. Можливо б у інший час ми би скривилися від побаченого, але тепер це сприймалося, як манна небесна. Тож ми досягли хребта, який був так само густо порослий, щоправда, меншими деревцями, але ожинники з крутосхилами тут замінювали чорничники з плавним спуском. До того ж, виявилося, що самим хребтом спускається стежинка. Певно, її проклали збирачі чорниці, бо самих ягідок на кущах зустрічалося не так вже й багато, а листя мало характерно вичесаний вигляд.

Вид на гору Тирса

Звісно, зробили привал. У всіх якось одразу з’явилася маса справ: втамувати спрагу, пофотографувати пейзажі та захеканих товаришів між гущавини, чи просто повидлубувати з пальців колючки, що десятками вп’ялися у шкіру у всіх мислимих і немислимих місцях. До речі, ще один довід на користь того, що нам дісталося менше, адже наплічники сиділи вище ожинових заростей, максимум, що нам дісталося, це кілька шмагань гілками. І ніяких колючок. От так-от.

І знову йдемо. Стежечка вузесенька, місцями роз’єднується і з’єднується, крутиться навколо дерев, обходить кам’яні виступи. Але не зникає, що не може не радувати. Отже, кудись веде, отже є надія. І справді, півгодинки плавного спуску вивели на полонину, де вже наш манівець перетворився у доволі широку дорогу, по якій можна навіть автівкою проїхати.

А після того, як ми перетнули полонину, трохи піднялися вгору і дісталися нарешті до меморіалу. Він розмістився на одній з протовершинок хребта, зусібіч загорнутій у молодий лісок. Тож, крім дороги, що приходила зі сходу і вела на захід, тут нічого не було видно.

Сам же меморіальний комплекс складався з двох частин. Одна, схоже, ще воєнних років, мала вигляд насипу, облицьованого камінням, над яким встановлено металевий хрест. З переднього краю біля підніжжя кургану розмістилася кам’яна плита з дещо пошкодженим часом переліком загиблих Січових Стрільців. А зверху на ній лежало чимало ще свіжих вінків та стояло кілька свічок. Праворуч від огорожі навколо насипу в кілька рядів простягалися дощані  лави, а позаду них невеличка – дерев’яна червона капличка.

Могила Січових Стрільців 1914 року

Монумент Січовим Стрільцям 1914 року став останньою вершиною на хребті, що входила в плани наших туристів. Тому, коли незабаром після виходу на роздоріжжі одна зі стежок плавною дугою сповзла з полонини ліворуч, вони вибрали саме її. Йшлося легко, доріжка, пірнувши до лісу, стала виднішою, з чисельними слідами інших туристів. Або ягідників. Чи навіть і грибників. Адже грибів тут було чимало (знаю це точно, бо частина з них пройшла через мій клапан, перш, ніж через постійно зростаючу народочисельність їм виділили помешкання в окремому пакеті). З того часу, як ми почали підйом від Камяного потоку і аж до цього спуску включно нам траплялися просто велетенські білі гриби з шапкою з пательню. Тільки без ручки.

Захопившись розповіддю про гриби, якось я й не помітив , що ліс навколо змінився. Збільшилося число повалених дерев, часом вони віддавали дух просто посеред дороги. Тому стежка стала часто робити обходи, часом неодноразові, при цьому розпорошуючись і гублячись між лісових трав та опалого листя. Зрештою, ми збилися з неї. Просто продовжували спускатися вздовж схилу, зберігаючи той самий кут і сподіваючись на скоре повернення нашої неспокійної провідниці.

І вона таки повернулася. Але до того ми встигли кілька разів влізти у гущавину, якій до нещодавнього пекла не вистачало лише ожинових хитросплетінь. Ми продиралися від галявинки до галявинки, від одних місць з меншими заростями до інших. Зрештою, після чергових хащів ми несподівано вискочили на нашу стежечку. Причому, знайшли її не саму, а разом з річечкою, що текла паралельно до неї всього через кілька метрів.

Річечка в урочищі Черлени

Господарі поскидали нас, а самі на радощах чкурнули до води. Ще б пак, зранку ніхто до джерела вже не ходив, тож до цього моменту користувалися тією водою, що лишилася звечора. І скільки йшли, жодного джерела не бачили. Аж ось – ціла річка, причому чистої, нічим не забрудненої води.

Надалі стежка вела чітко вздовж потоку, часом неодноразово перетинаючи його, чи то й зовсім зливаючись з ним. Згадався вчорашній спуск від Скель Довбуша. Тільки там ліс був дрімучі ший, а струмочок дрібніший. Це й же був доволі потужний.

Але ще більша річка нас чекала внизу. Наш потічок вивів до річки Лужки, долина якої, виправдовуючи свою назву, була доволі широкою, щоб вмістити практично безперервних ланцюжок великих і малих галявин. Дуже скоро на цих галявинах стали траплятися відпочиваючі з машинами. Чим нижче за течією – тим  більше людей. Схоже, місцеві всерйоз облюбували це місце для шашличних вікендів.

Та, якщо ви думаєте, що з наближенням до цивілізації наші пригоди скінчилися і вже нічого чекати, можете далі не читати. У протилежному ж випадку читайте, і пригоди будуть.

Отже, незабаром ми додибуляли до впадіння наших Лужків у річку Кам’янку. Вздовж цієї річки пролягала вже не звичайна ґрунтівка, а досить добре втрамбована. Вражала кількість автотранспорту. Але крім місцевих тут вже було і чимало екскурсійних груп, що не могло бути випадковим. І справді. Наступний кілометр шляху виявився чи наймальовничішим за весь похід.

Поспішаючи догодити своїй назві, річка потекла вузькою долиною, підмиваючи схил, від чого ті оголювали свої велетенські кам’яні ребра. Вода забувала спокій і починала длубати землю, пінячись баранцями порогів. Скелі, пороги, стрункі смереки вгорі – незабутні враження. Отак дивишся на це все і забуваєш, що йдеш дорогою, де постійно пролітають машини, снують екскурсанти та бігають діти.

Кам’яні завали річки Кам’яної

Хоча місцями навіть серед цих віковічних пейзажів трапляються вкраплення людської діяльності. Наприклад, в одному місці через ріку на той берег протягнуто дерев’яний місток. А з того боку, у невеликій ніші між вертикальних скель, прихованій кількома смереками б’є джерело. Поки ми відпочивали край дороги, наші господарі бігали на той бік. Про те, що там дають, свідчать великі білі букви, наквацяні просто на брилі: «жива вода». Чим не точка продажу живого пива? На щастя, не продажу – бери, пий, живи, скільки хочеш.

А за наступним поворотом інше диво – Мертве озеро. Шкода, що живої води лише одне джерело, а мертвої – ціле озеро. Біля дороги стояв сам лише вказівник, а широка витоптана стежка підіймалася кудись вгору. Куди, я так і не дізнався, бо господарі залишили нас тут і збігали до водоймища самостійно. Казали, нічого особливого. Таке собі заболочене озерце посеред лісу. А чому вода мертва, то є кілька легенд, але все зводиться до того, що ані пити, ані якось інакше використовувати цю воду не можна. Народ не рекомендує.

Тихе плесо Мертвого Озера

Потім наші господарі мали обід (що за недосконалі істоти, от нам їсти взагалі не треба). А після обіду, не встигли пройти і п’яти хвилин, як побачили головну гордість річки Кам’янки – водоспад. Якби підійматися проти течії, його було би видно добре (звісно людям, а не наплічникам; хоча, якщо ви ходитимете задки, то подаруєте таку можливість і нам). А так йдучи згори, господарі спершу навіть не запримітили його. Аж поки дорога не повернула і все стало на свої місця.

Отож, полазили ще по водоспаду. Химерний такий. Вода спадає не одним масивом, а розтікається на кілька рукавів, від чого під різними кутами зору можна побачити у цьому чорно-білому сплетінні каміння різні цікаві речі, аж до морського чудовиська включно. Як воно сюди припленталося зі свого далекого моря – невідомо, але ж ось схилилося, з насолодою п’є місцеву воду.

Фантазійні водоспади

За водоспадом, що ще раз підкреслило його статус, як об’єкта номер один, просто обабіч дороги розташувалися лоточки торговців сувенірами та харчами. Вибір всього дуже широкий, тож на прощання з горами туристи могли щось і придбати. Тим паче, що вже вечоріє і в місті такого вже можуть не знайти.

Після риночку дорога остаточно покращилася, загорнувшись у асфальт. Кросівки радо кивають шнурками, що з таким покриттям можна йти у будь-яку погоду, що вже казати про наш день. Аякже, не важко уявити, яке їм задоволення після двох днів з елементами хащів та багнюки знову крокувати твердою землею.

Перед впадінням Кам’янки в Опір наша група робить останній поворот перед містом. Тут вздовж річки Опір пролягає велика автотраса, що веде далі через Закарпаття в інші європейські країни. Але вона з того боку річки. Господарі ж вирішили подовжити час дихання свіжим повітрям, тож попрямували цим берегом.

Виявилося, тут теж дорога досить непогана. Можете дивуватися, але ми знову зустрілися з нафтопроводом «Дружба». Саме вздовж його лінії поклали ці бетонні плити.

Незабаром долина стала розширюватися, автострада з її шумом поволі віддалилася до підніжжя протилежних гір. А ще за кілька хвилин господарі зупинилися і я помітив, як від нашої дороги до річки відгалужувалася інша. У проміжку між дерев видно місто Сколе. Он на тому березі вже ховаються між дерев різнобарвні дашки двоповерхової забудови. А там і вокзал, і потяг додому. З людьми цікаво ходити в гори, але такі вже вони недосконалі істоти, що пута цивілізації їх міцно тримають і не відпускають надовго. Але нічого, незабаром постараємося знову їх витягнути кудись в похід.

Неодмінно.