Березнева прогулянка печерними містами (закінчення)

На щастя, наші блукання не виявилися марними. Десь за кілометр до входу в Зміїну балку до нас приєдналася дорога. Отже, до настання суцільної темряви ми встигли ввійти до місцевості з точними орієнтирами. Там вже можна не роззиратися навколо, включити ліхтарики і з ними долати останні кілометри шляху. А вони виявилися абсолютно не важкими з точки зору орієнтування: Зміїна балка вивела нас на асфальтівку, якою ми дійшли до села Великого Садового. Там перейшли мостиком річку Бельбек і, проминувши кілька сільських кварталів, вийшли до урочища Кизильник, де й стали на ночівлю.

Місце стоянки було вибрано не випадково. Адже саме з цього урочища підіймаються стежки до руїн Сюйренської фортеці і до діючого печерного монастиря Челтер-Коба. Звісно, поночі ми туди не ходили, але зранку таки прогулялися.

Сюйренська фортеця розмістилася на верхівї мису Куле-Бурун. Історія її не помилувала і з найбільш цілісних споруд до нашого часу дійшли лише фрагменти оборонної стіни та вежі. Проте, не зважаючи на жалюгідний стан, циліндр вежі видно навіть здаля, він впевнено розриває пряму лінію горизонту.

Дозорна вежа Сюйренської фортеці

Щодо часу появи твердині вчені не мають одностайної думки. Їх датування знаходяться десь між VI та XII століттями. Вважається, що фортеця була споруджена візантійцями і використовувалася ними тривалий час, чому сприяло вигідне розташування: з вежі простежується значна частина долини Бельбеку, найближчі гори і доволі широкі простори передгір’я. У другій половині ХІV століття Сюйренська фортеця стає північним форпостом князівства Феодоро зі столицею в Мангупі. З приходом турків у 1475 році втрачає своє значення.

Прогулявшись фортецею, знову повертаємося в долину і підіймаємося на сусідній мис – Ай-Тодор. Саме за ним заховався печерний монастир Челтер-Коба. Його появу датують XIV-XV століттями. Існує обитель і в наші дні. Частина давніх печер знову використовується для тих же потреб, що й колись: деякі – як келії для монахів, інші – для господарських потреб, але найбільш обладнаним є сам храм, де регулярно проходять богослужіння, на які мають доступ усі бажаючі. Також на території монастиря  в одному з гротів є купальня, а біля неї святе джерело. Саме там ми набирали собі воду.

До речі, цікавий факт: з монастиря видно і долину, і село внизу, але звідти він взагалі непомітний. Недаремно древні монахи вибрали саме це місце. Хоча, навіть ця природна схованка не врятувала монастир від знищення у 1475 році.

Вид з майданчика монастиря на долину Бельбека

Після сніданку вирушаємо знову на захід. Наступний цікавий об’єкт міститься в околицях села Залісного. До нього від Великого Садового веде гарна ґрунтова дорога. Нею ми ходили і чотири роки тому, коли прямували на Мангуп. Цього разу від Залісного ми плануємо піти далі на захід, до Ескі-Кермена (а на Мангуп потрібно повернути на південь).

Ґрунтівка на Залісне проходить через край Кизильника, тож ми потрапляємо на неї одразу. Спершу вона підіймається вгору, але решту часу веде майже рівнинною місцевістю. Якби не краєвиди на горизонтах, могло би видатися, що ми знаходимося не в Криму, а десь в лісостеповій Україні – шлях під прямим кутом перетинають просіки, листяний ліс місцями змінюється акуратними рядочками насаджених сосон, часом трапляються затишні галявинки. І ніде ніякого каміння, ні навіть натяку на гори.

Вже ближче до Залісного дорога виходить на відкриті простори, і трохи правіше від курсу над деревами виростають велетенські кам’яні фігури, що віддалено нагадують сфінксів. На карті вони так і називаються: сфінкси Каралезської долини (інша назва – гора Узун-Тарла). Після тривалої ходи звичайним лісом такі дива особливо вражають. А ще цікаво поспостерігати за трансформацією цих сфінксів. Йдучи дорогою далі, аж до самого села, можна бачити, як у них поступово збільшується кількість лап і виростають нові голови. А вже в самих околицях дивишся, і бачиш, що вже не сфінкси це, а ніби ряд облич – просто тобі Рашмор на кримський лад!

Кам’яна химера Каралезської долини

У самому Залісному ми відвідали віслючу ферму, яка розмістилася на північному в’їзді до села. Поруч знаходиться рекламний щит, тож якщо будете їхати з боку Бахчисараю, точно не пропустите. А подивитися тут є на що: окрім віслюків в загонах стоять різні дивні види свиней, воли, коні, а подвір’ям бігають півники, курочки, гуси та інша худобина. Причому, все чимось вражає: те – розмірами, те якимись особливостями, наприклад, великими шпорами, чи дивною формою морди. Особливо активні маленькі поросятка – вони всюди бігають, все їм цікаво. Окрім просто огляду бажаючі можуть покататися на віслюках чи відвідати музей.

Після оглядин ферми ми повертаємося в центр села і біля автобусної зупинки переходимо на той берег Бистрянки. Дорога робить невеликий гак і потім починає йти вгору. Більшу частину підйому долаємо ще селом. Далі шлях деякий час йде вздовж вузької галявини, яка зрештою закінчується і ми входимо до лісу. Останнє, що можна побачити обернувшись, це багатоголові сфінкси над Залісним.

Дорога заглибилася в ліс не надовго. Не минуло й п’яти хвилин, як ми знову вийшли на відкриті простори, цього разу вже побільші. На узліссі зробили обідній привал. А потім знову попрямували на захід, на зустріч сонцю, яке вже висіло досить близько до обрію. Кілька разів праворуч з’являються скелі. Після останньої з них – Балли-Коба – знову входимо до лісу. Незабаром до нашої дороги починає залицятися струмок, що витікає з П’ятої балки. На активні домагання ґрунтівка відповідає кригою, яка, проте, не в змозі спинити потік води і ми час від часу змушені обходити його то ліворуч, то праворуч.

Черговий раз виходимо до відкритої долини. Цього разу перед нами постає у всій красі Ескі-Кермен – печерне місто на скелі. Сьогодні ми дивимося на неї знизу, а відвідаємо вже завтра зранку. Поки що ж йдемо вздовж її підніжжя. А сонце саме сідає. Дно долини вже покрите тінню від гір, але скелі вгорі вловлюють останні промені, від чого здається, що вони сяють як золоті. Це, а ще й чисельна кількість природних гротів, часом досить великих, створює враження справді казкового вечора.

Вечір у долині

Йдучи на північ, проходимо входи до ще кількох сусідніх долин. Вони так само, як і ця, обрамлені вгорі суцільними стінами скель. Але, окрім природних бар’єрів, тут постають ще й людські: входи до долин огороджені, за ними видно будиночки і сліди господарської діяльності. Так сталося і з балкою Черкес-Кермен, де ми збиралися стати на ніч. Щойно дійшовши до місця входу в неї, наткнулися на огорожу з ворітьми. За ґратами воріт видно кілька будиночків, якусь техніку, але жодної людини, лише собаки гавкають. Ми трохи потупцяли, постояли, а потім помітили табличку «Ласкаво просимо» і, сприйнявши її на свою адресу, ледь помітною стежкою обійшли огорожу і подалися вглиб долини.

Як ми й думали, метрів через сто угіддя закінчилися і ми знову опинилися у нібито дикій природі. Нібито – бо перед виходом побачили напис «приватна земля». Як ми потім пересвідчилися, приватною виявилися всі два кілометри вузької балки, затиснутої з обох боків кам’яними стінами. Місцями у них траплялися гроти, проте вже не в такій кількості, як у попередній долині.

Коли дійшли до мети – храму Донаторів – вже почало смеркати. Але про місце ночівлі ми подумали заздалегідь: тут є чимало рівних галявин, а поруч – джерела. При огляді території навколо табору виявилися інші ознаки «приватності»: дерев’яні щити площадки для гри у пейнтбол зі слідами фарби, кілька навісів зі столами та лавами, дерев’яні будки туалетів з вигрібними ямами, ще ні разу не використовуваними, і загорожа зі свіжого колючого дроту трохи далі вище від джерела. Все вказувало на те, що місцевість упорядкували зовсім нещодавно і що в минулому сезоні ще все було інакше.

Як би там не було, за весь час перебування у долині Черкес-Кермен нас ніхто ні разу не потурбував. Можливо, це тому, що ще не сезон. А може й через те, що ми прийшли занадто пізно. Або й те, й інше одночасно. Зрозуміло одне: влітку з проходом і, тим паче, розбивкою табору тут точно будуть труднощі. Отже, ми вирішили отримати максимум від цих відвідин і з першими променями ранкового сонця здійснили прогулянку до храму Донаторів.

Він розмістився у верхній частині скелі, тож стежка підіймається до печер не одразу, а спершу відходить ніби трохи вбік, а потім, набравши потрібну висоту, повертається назад, але вже верхнім краєм скелі. На вершині скелі встановлено хрест. Від нього вичовганими сходинками можна спуститися власне до самого храму. Його приміщення відносно невеличке, з одним входом і одним віконечком. Але вражає внутрішнє оздоблення. До наших часів мало що збереглося, проте ті фрагменти фресок, які залишилися на стінах, дозволяють здогадуватися, що колись він виглядав досить пристойно. До речі, саме сюжети фресок, які зображують сім’ю донаторів (покровителів церкви), і дали назву цьому об’єкту.

Окрім власне храму, інших печер на скелі немає. Єдиним заглибленням є невеличкий грот, який видно з долини, але до нього краще підійматися знизу, а не спускатися безпосередньо з храму.

Вхід до храму Донаторів

Після оглядин храму Донаторів та ранкових зборів знову вирушили в дорогу. Продовжили рухатися тією ж дорогою вздовж балки. Щоправда, хвилин за п’ять вона перетворилася на стежку, галявини остаточно зникли, як і скелі по краях ущелини. Натомість ми почали інтенсивно набирати висоту і, через деякий час, повернувши ліворуч, видряпалися на верхній край балки. Тут кілька ліній свіжого колючого дроту впоперек стежки востаннє нагадали нам, що ми потоптали приватну власність.

Стежка знову перетнула кілька галявин і вивела до іншого краю скелі, з якої відкривався вид на південно-західні околиці печерного міста Ескі-Кермен (це ми його обійшли вже майже по колу). А ще за п’ятнадцять хвилин ми опинилися біля його підніжжя. Невеличкий підйом закінчується біля виходів вапняку, серед яких чорніють отвори перших печер. Пройшовши трохи вглиб, потрапляємо до справжньої печерної вулиці з цілою низкою витесаних у скелі приміщень. В одному з них влаштовуємо камеру зберігання для наших наплічників і йдемо гуляти містечком.

Чи відомо вам, що Ескі-Кермен – не власна назва печерного комплексу? Так її назвали кримські татари, які застали це містечко вже давно спорожнілим (з кримсько-татарської ця назва перекладається як «стара фортеця»). Тож з самим печерним поселенням пов’язано чимало легенд та міфів, що збереглися у стародавніх переказах і здогадках тих, хто його досліджував.

Вважають, що перші споруди на цьому місці було зведено візантійцями ще у VІ столітті. Тут розміщувався доволі великий гарнізон (до нашого часу збереглося понад чотири сотні печер), що охороняв підступи до Херсонесу. У часи свого розквіту Ескі-Кермен населяло щонайменше три тисячі мешканців. Близько ХІІ століття містечко мало вже не лише оборонне значення, але розвинулося у доволі значний ремісничий, торгівельний і релігійний центр регіону. До нашого часу дійшли руїни низки храмів, як печерних, так і мурованих, розміщених на його території. Згодом місто почало потерпати від нападів кочівників, що ставали все частішими і потужнішими. Найбільшої шкоди було завдано у 1299 році військами золотоординського беклярібека Ногая. А остаточно Ескі-Кермен спорожнів у 1399 році після нападу загонів Адигея.

Монолітні будинки Ескі-Керменського зразку

Історія падіння печерного міста пов’язана з однією з визначних пам’яток – облоговим колодязем. Ця унікальна архітектурна споруда є найглибшою штучною печерою не лише в Ескі-Кермені, але, напевно, й серед усіх печерних міст Криму. Вона складалася з довгого покрученого коридору, який стрімко спускався донизу, де било джерело. Донизу вело 95 сходинок, які складали шість маршів, розділених площадками для розходження водоносів. Частина коридору проходила досить близько від краю скелі, тому тут для освітлення було прорубано невеликі вікна. У нижній частині колодязь освітлювався смолоскипами, ніші для яких ще й досі видно на стінах.

Призначався колодязь для забезпечення мешканців водою під час облоги. Але саме близькість до краю скелі стала фатальним в його історії. Під час однієї з останніх облог в місті знайшовся зрадник, який виказав ворогам тонке місце. Нападники розбили стіну і через колодязь проникли в табір оборонців. Під час штурму гідротехнічну споруду було пошкоджено і джерело зникло. Можливо саме це і стало однією з причин того, що Ескі-Кермен остаточно покинули його мешканці.

Обмежені часом, розпрощалися з містечком і ми. Обійшовши по периметру місця найбільшого скупчення печер, ми повернулися до рюкзаків і знову вийшли на маршрут. Точніше, на його останні кілометри, адже наша фінішна точка знаходилася у селі Тернівка, що розташувалося у долині за сусідньою горою на південь від печерного міста. Дійшли туди без пригод: від підніжжя Ескі-Кермену, оминувши невеличку садибу, що самотньо біліла на узліссі, на південний схід плавно підіймалася лісова дорога. У найвищій своїй точці вона виводила на край гребеню, з якого відкривався вид на широку долину з селом Тернівка на передньому плані. І дивовижним чином вона легко спускалася донизу, хитро зробивши петлю між цих прямовисних скель. Ґрунт знову змінився, став сліпучо-білим, як біля Скелястого (тільки озера не вистачало).

Печерний монастир над Тернівкою

Останнім, що привернуло мою увагу, став ще один печерний комплекс, що в’ївся печерками у скелю дещо вище від нашого шляху. Це – печерний монастир Челтер-Мармара, який, до речі, за роки незалежності відновив свою діяльність. Проте ми залишили його без уваги, бо вже не мали часу. Та, певно, і бажання також: за ці чотири дні ми надивилися стільки печер, що з унікальних об’єктів їхній статус у нашій уяві опустився до банальних дірок у скелі. Але це лише зараз, а вже через кілька днів вони знову викликатимуть хвилю захоплення у наших слухачів, і фотографії з походу стануть наочним свідченням неповторності дивовижного Криму.

Готуючи цю розповідь, я скористався деякими краєзнавчими джерелами, щоб зробити текст цікавішим. Звісно, я не намагався переписати звідти все, що стосувалося нашого маршруту, а лиш вибирав найцінніші з моєї точки зору дані. Якщо ж вони вас зацікавили і ви хочете отримати більше інформації про ці місця, пропоную ознайомитися з такими книгами:

1. Могаричев Ю.М. «Пещерные города» в Крыму – Симферополь: Сонат, 2005. – 192 с. – (Новый Крымский путеводитель).

2. Попельницька О.О. 100 великих міфів і легенд України / Попельницька О.О., Оксенич М.В. – К.: Арій, 2009. – 400 с. – (100 великих).

3. Ивченко А.С. Вся Украина. – К.: ГНПП «Картографія», 2005. – 656 с.

Більше фото з поїздки – тут.

Детальніше про маршрут (з треком) – тут.