П’ятнадцята річниця української конституції до звичайних червневих вихідних додала ще один день. І саме це стало вирішальним фактором у виборі часу чергової велопоїздки. Цього разу я вперше їздив з Дімою, з яким вже неодноразово бував у пішохідних походах Кримом та Карпатами. За кілька днів до заповітної дати ми зустрілися обговорити мандрівку і він запропонував три маршрути північною Чернігівщиною-Сумщиною, причому, один із захопленням частинок Білорусі та Росії. Щоправда, його ми відкинули найпершим, бо в тому закордонні ще з чорнобильських часів фонить дуже. Зрештою зупинилися на варіанті, що починався з Конотопа (його рідного міста) і проходив через Батурин, Сосницю, Мезин, Новгород-Сіверський, Шостку, Нову Слободу та Путивль. Так би мовити, вибрали шлях зі слідами історії від прадавніх часів і аж до козацької доби.
Отже, зранку, 26 червня, ми зустрілися на залізничному вокзалі у Конотопі. Ошатна споруда вокзалу, нещодавно відреставрована, була збудована ще 1953 року. Проте історія залізниці Конотопа ще давніша, бо розпочалася у 1868 році з прокладанням Курсько-Київської гілки. Нині ж від станції розходяться сім важливих магістралей, у тому числі й міжстоличного сполучення. Звідси почалася і наша веломандрівка.
Конотопський вокзал
Від залізничного вокзалу ми поїхали прямісінько на північ, залишаючи центр міста десь праворуч. Дорогою кілька разів перетнули трамвайні колії, а на одному перехресті побачили пам’ятник трамваю. До речі, конотопська трамвайна мережа є не лише однією з наймолодших в Україні, але й єдиною, збудованою методом народного будівництва. У квітні 1949 року мешканці самі вийшли на прокладання колій, а вже у грудні містом проїхав перший трамвай.
А ми поїхали далі у напрямку Батурина. Дуже скоро асфальтове покриття зникло, залишивши по собі лиш бетонну основу. Їхати дорогою з бетонних плит, в принципі, не так вже погано, от хіба що з часом від постійного перестуку коліс починаєш відчувати себе залізничним потягом. А ще в селах шлях традиційно псувався, заводячи товариство з калюжами та багнюкою, які доводилося об’їжджати узбіччям. Добре ще, що дощ посварився з попередніми прогнозами метеорологів і практично нас не турбував.
І ось, нарешті, Батурин! Перетнувши автотрасу Київ-Москва, ми одразу відчули різницю в якості покриття. Дорога загорнулася у першокласний асфальт, який став нашим постійним супутником на весь час катання містом. Між іншим, Батурин – одне з найменших за чисельністю населення міст України. Менші є лише на заході: Львівщині, Волині та Буковині. Щоправда, ця особливість міста у значній мірі спричинена однією сумною подією на початку листопаду 1708 року. До того часу Батурин стрімко розвивався, несучи статус гетьманської столиці. Так було при Дем’яні Многогрішному, Івані Самойловичу та Івані Мазепі. Але, після військової невдачі останнього, московські війська винищили всіх мешканців і зруйнували практично всі споруди. Від тих часів лишився стояти лише будинок генерального суді Василя Кочубея і парк навколо нього. Саме це й стало першим об’єктом нашої подорожі містом.
Краєзнавчий музей у Кочубеївському парку
Нині у споруді XVII століття розміщено краєзнавчий музей, а доріжки парку акуратно вимощено жовтою цеглою. Погулявши алеями, ми знайшли меморіал загиблим у другій світовій війні, пам’ятний монумент Богдану Лепкому, автору романів про Івана Мазепу та Батурин зокрема, а також пам’ятник видатному бджоляру Петру Прокоповичу. Неподалік від музею на галявині розмістилася декоративна пасіка його імені. Огороджена плетеним тином з глиняними глечиками на стовпчиках та з дерев’яною бруківкою перед різьбленими воротами, вона справляє дуже тепле враження. А ще в глибині парку ми натрапили на меморіальну дошку на місці колишнього дуба, дупло якого використовували як поштову скриньку Іван Мазепа та Мотря Кочубеївна.
Після відвідин парку ми рушили до місця відбудованої батуринської фортеці. Прикметно, що шлях пролягав вулицею Віктора Ющенка. Вибір назви не дивний, адже ця людина вже десять років займається поверненню місту його заслуженої слави. Саме з його допомогою відреставровано палац Кирила Розумовського, відтворено саму фортецю і здійснено чимало інших проектів, направлених на те, щоб повернути Батурин з небуття.
На майдані Гетьманської слави, безпосередньо перед фортецею, ми побачили два пам’ятники, встановлені у позаминулому році. Перший зображує українських гетьманів, чиє життя було пов’язане з містом: Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепу, Пилипа Орлика та Кирила Розумовського. Фігури розміщено на невеличкому підвищенні, тож всі бажаючі можуть підходити ближче, роздивлятися композицію ніби зсередини і фотографуватися в оточенні великих мужів. Другий пам’ятник не може похвалитися гучними іменами, але це йому й не потрібно. Його композиція висвітлює тему прощання матері з двома синами, що йдуть на війну.
Монумент Гетьманської слави
Є також що подивитися тут і окрім пам’ятників. З майдану Гетьманської слави можна потрапити до Воскресенської церкви – усипальниці Кирила Розумовського, археологічного музею, місцевого будинку культури і, звісно, Батуринської фортеці. Остання виглядає найбільш ефектно і є, мабуть, найцікавішою для більшості відвідувачів.
Батуринська фотреця
Батуринська фортеця – повністю сучасний комплекс. Після руйнівного 1708 року від неї не залишилося майже нічого, тому теперішнім реставраторам довелося спершу добре покопирсатися в історичних матеріалах, а потім з не меншою старанністю відновити все у такому вигляді, в якому воно було за козацьких часів. Першим, що постає перед відвідувачами, є дугою вигнута оборонна стіна з високою надбрамною вежею, глибокий рів навколо і місточок через нього – все з дерева. Всередині комплексу прокладено алеї, якими снують малі і великі групи туристів. Тут знаходиться вже діюча дерев’яна козацька церква, відбудовано кілька кам’яних будинків у стилі козацького бароко, вздовж частоколу над Сеймом розставлено старовинні гармати, а на найбільш видному місці над рікою височіє великий хрест – пам’ятний знак загиблим.
Після знайомства з окрасами майдану Гетьманської слави ми поїхали до третього об’єкту нашої батуринської екскурсії – палацу Кирила Розумовського. Він знаходиться дещо південніше, тому ми знову скористалися вулицею Віктора Ющенка, проминули Кочубеївський парк і, майже перед виїздом на Києво-Московську трасу, звернули ліворуч на вулицю Дем’яна Многогрішного, якою потрапили прямісінько до бажаного місця. Зараз територія навколо палацу огороджена, проте вхід до парку навколо нього вільний. Щоправда, велосипеди довелося залишити на велостоянці. На щастя, парк ще не може похвалитися буйною рослинністю, тому під час всієї прогулянки транспортні засоби постійно знаходилися у нашому полі зору.
Зі споруд цілком відреставрованим виглядає лише центральний корпус палацу – найбільший і найкрасивіший. Він був зведений у стилі класицизму у 1799-1803 роках під керівництвом спеціально запрошеного англійського майстра Чарльза Камерона. Флігелі обабіч ще перебувають у стані ремонту, але, здається, більша частина роботи вже позаду. Цікаво відзначити, що Кирило Розумовський звів палац не в часи свого гетьманування, а вже після того, як відійшов від активної політики. Кажуть, колишній гетьман збирався відкрити тут університет, що видно навіть з планування приміщень, але ці плани так і не знайшли свого втілення.
Головна споруда гетьманського палацу і один з його флігелів
Закінчивши з оглядом Батурина, ми не розпрощалися з гарним асфальтом і пролетіли 16 кілометрів трасою в сторону Києва. Посередині цього відрізку шляху зупинилися на обід в одній з альтанок біля невеличкого меморіального комплексу, присвяченого вже згаданому бджоляру Петру Прокоповичу. Ми потрапили якраз у період цвітіння липи, тож бджіл було не лише згадано у мармурі, але й чутно насправді. А от самого пасічника на місці ми не застали. Як виявилося, пам’ятник взяв тимчасову відпустку, вирушивши підлікуватися у реставраційному відділі.
Після траси ми продовжили рухатися на північний захід, тримаючи курс на Сосницю. Перші десять кілометрів дорога приємно дивувала: якість асфальту така ж, як і на трасі, а машин практично немає. Але після переїзду залізниці поблизу залізничної станції Доч асфальтівка отямилася і почала вести себе, як і належить звичайній міжрайонній асфальтівці. До того ж, з самого ранку не припинявся північний вітер, який на відкритих ділянках відчутно заважав їхати.
І все ж, о четвертій годині вечора, ми дісталися Десни. Я побачив її вперше в житті і річка на мене справила доволі сильне враження. Вона справді зачаровувала своїми широкими берегами та стрімкою течією, в якій місцями червоніли та чорніли буйки для суден. Але побачити Десну нам здавалося замало, бо тут неподалік знаходилося місце впадіння в неї Сейму. Тож, спустившись з мосту, ми повернули праворуч і крайніми вуличками села Мале Устя виїхали на деснянський берег. Дорога трохи пройшла луками, потім загорнулася в лісок і несподівано вивела на берег Десни якраз навпроти того місця, де з нею зустрічається її молодший братик. Схоже, ми були не єдині, кого приваблювало це місце, бо дорога тут і закінчувалася, а на узліссі виднілися саморобні дерев’яні лави та столи.
У музеї Олександра Довженка
Намилувавшись на швидкі деснянські води, ми повернулися до траси і досить скоро доїхали до Сосниці. Навідалися до музею Олександра Довженка, шлях до якого вказував знак на трасі. У музеї, відкритому півстоліття тому, відтворено обстановку родинної садиби письменника і кінорежисера. Подвір’я огороджене плетеним тином, всередині встановлено динамічний пам’ятник митцю, а трохи далі – погруддя. Також добре збереглася вибілена дерев’яна хата з солом’яною стріхою, в якій провів дитячі роки Олександр Довженко. У пам’ять про видатного співвітчизника названо місцевий кінотеатр, розміщений навпроти скверу з меморіалом пам’яті другої світової війни. Саме там ми проїжджали, коли прямували до наступного пункту нашого маршруту – Мезина.
До речі, цього дня на нашому шляху Сосниця виявилася найстарішим населеним пунктом, про який збереглися документальні відомості. Так, якщо і Конотоп і Батурин випливають в історичних хроніках у ХVІІ столітті, то про Сосницю є згадка в Іпатіївському літописі від 1234 року!
Мандрівник і його мандрівки 
4 thoughts on “Веломандри під дощем (початок)”