Веломандри під дощем (закінчення)

На ночівлю ми стали за селом Спаським на схід від Сосниці. Незважаючи на невелику чисельність населення (трохи більш, ніж півтисячі осіб), селище теж має довгу історію, яка починається ще з 1552 року. Щоправда, село вражає не історичними пам’ятками, а пейзажами, в яких талановитим художником виступає сама Десна, що надає своїм берегам часом просто фантастичних форм. На одному з таких берегів зупинилися і ми. Для вогнища чимало їжі знайшлося у сусідньому ліску, а по воду ми ходили до Лучанського джерела на околиці села. Упорядковане у позаминулому році, воно справляє надзвичайно приємне враження.

Десна під Спаським

Ввечері налагодилися телефонні мости з домашніми. Як виявилося, синоптики мали рацію і всюди майже весь день ішов дощ. Це лиш нам пощастило якось втекти від нього. Але, на жаль, ненадовго. Бо вже наступного ранку, не встигли ми доснідати, як почалося. Спершу ніби дрібно крапало, але досить скоро це перейшло у нудний монотонний дощ, під який ми вирушали у нову путь.

І все ж, десь за півтори години дощ скінчився. А через деякий час після цього ми вже в’їжджали до села Оболоння. Воно не лише найбільше у цих краях, але й відоме тим, що в його околицях археологи знайшли стоянку палеоліту, а заплави Десни навколо завдяки їх рослинній різноманітності оголошено Оболонським природним заказником. На одній з розвилок ми помітили новісінький вказівник на Мезинський музей. Вирішивши, що це те, що нам треба, ми повернули. Вже згодом, роздивляючись карту, ми зрозуміли, що цей шлях ішов дугою. У протяжності шляху ми точно програли, адже на карті було зображено кілька коротших доріг. Проте невідомо, які ті короткі дороги і який там рельєф. У будь-якому разі, відповіді на ці запитання можна буде пошукати за кращої погоди. А в нас менш, ніж через годину після Оболонні знову пішов дощ, причому нова арія почалася з доволі сильного вступу.

Ще одним аргументом на користь дугового шляху стала Рихлівська Пустинь. Про її існування ми не здогадувалися аж до тієї Оболонської розвилки. Отож, через 10 кілометрів після села ми повернули праворуч і, проїхавши через лісок, опинилися у невеличкому селі Рихли. І весь час, що ми по ньому каталися, падав дуже сильний дощ, який дещо послабився, щойно ми повернулися на трасу. Хтозна, можливо місцеві монахи так проганяють випадкових заїжджих.

Саму святиню ми знайшли на узліссі край села. Табличка біля входу сповіщала, що монастир було засновано у 1620 році. Три століття потому він був закритий більшовиками, але з 2004 року духовне життя в його стінах почало відновлюватися. Зараз на подвір’ї видно стару хату з дерев’яною вежею та входом з колонадою, пофарбованою у синьо-зелено-бронзові кольори. Поруч висять дзвони, а з іншого боку червоніє цеглою будівництво нового храму. Також зводиться нова вхідна брама, що має постати на місці тимчасової дерев’яної хвіртки.

Рихлівська Пустинь

Ще однією прикрасою села є 800-літній дуб, який нещодавно завоював третє місце у номінації естетично цінне дерево України. Як нам розповіли, дуб знаходиться не в самих Рихлах, а у лісі біля них. На жаль, погода не надихала на подорожі лісовими стежками, а то б ми неодмінно навідалися до дідуся.

Незабаром траса пройшла через смт Понорниця, після чого відновила свій східний напрямок і вела до Мезинського музею майже по прямій, не заходячи ні в які інші населені пункти. Разом з тим непомітно скінчився дощ і лише численні калюжі у вибоїнах нагадували про нещодавню негоду.

Наближаючись до музею, ми поступово в’їжджали на землі Мезинського Національного природного парку. До цього ми в нього заїхали один раз, коли відвідували Рихли. Тепер же траса ввійшла повністю на його територію. Помітно збільшилася кількість лісів навколо, хоча поля обабіч шляху нікуди й не збиралися зникати. Непосвяченому розуму може здатися, що якщо поле знаходиться в парку, то воно неодмінно має бути футбольним, чи, приміром, для гольфу, або ще чогось подібного. Але тут вони слугували виключно для сільськогосподарських потреб.

Близько четвертої вечора ми дісталися до села Свердловки. Саме в цьому населеному пункті знаходиться будинок адміністрації парку. А на першому поверсі споруди діє філія Мезинського музею, поєднана з свердловським краєзнавчим музеєм. За невелику плату нам провели екскурсію, показали зали, кожен з яких висвітлював певну сторінку історії краю, починаючи від доісторичних часів і завершуючи сьогоденням. У всіх залах відчувалася доглянутість і гарне фінансування закладу.

Коли ж ми вийшли з музею, на нас чекала в прямому сенсі слова стіна дощу. Він прийшов втретє, став ще сильнішим і, як пізніше виявилося, не припинявся вже до кінця дня. На щастя, перед екскурсією ми заховали велосипеди і наше майно не намокло. Але їхати під тугими струменями дощу не хотілося. Ми більше години стояли на ганку і спостерігали, як потоки води перетворюються на цілі ріки, що поспішають до Десни.

Місцеві асфальти

Як дощ дещо послабився, ми знову вирушили в дорогу. Вирішили ще відвідати Мезинський музей і ставати на ночівлю десь за ним. Екскурсовод сказала, що від Свердловки до Мезину є 3-кілометрова дорога вздовж Десни, а також 5-кілометрова асфальтівка горою. Зважаючи на опади, ми вибрали останню. Перетнувши кілька свердловських доріг-річок, виїхали на гору і далі пішло трохи легше. В Мезин доїхали якраз перед самим закриттям магазину, ставши його останніми покупцями на сьогодні. А потім ще встигли навідатися до самого музею, що розмістився безпосередньо біля місця розкопок. До речі, саме на цих розкопках було знайдено один з найдавніших ансамблів музичних інструментів.

На противагу своїй філії, Мезинський музей розмістився у старій дерев’яній хаті, що суцільно просякнута духом старовини. Та й стан експонатів тут не той, що в Свердловці. Зате мезинці можуть пишатися тим, що саме іменем їхнього поселення названо цілу прадавню культуру, сліди якої віднайшли на цих деснянських кручах на початку ХХ століття. Правда, сама доглядач музею жалілася, що місцеві зовсім не цікавляться музеєм, а туристи сюди заїжджають нечасто, бо село знаходиться від траси далеко. А ще вона ніяк не могла зрозуміти, що нас, міських, приваблює у катанні під дощем.

Після Мезина ми проїхали асфальтівкою до останнього села – Курилівки, після чого розпочалася найбільш екстремальна частина шляху. За Курилівкою починався лісок, через який протікала річка Студенка. Останні сотні метрів до неї дорога вже була суцільно ґрунтово-глиняна, геть мокра від дощу, який все не припинявся. Місцями на ґрунтівку виливалися потоки дощової води, а в більшості інших випадків сам шлях нагадував намисто з калюж. Часом велосипеди загрузали в багнюці або їх заносило на глинястих ділянках. Інколи доводилося продиратися крізь похилені від надмірної вологи гілки дерев. Коротше кажучи, як обійшлося без падінь чи інших аварій, я й досі не розумію. Але нам вдалося успішно виїхати на узлісся, де за полем вже вгадувалася траса. Там ми й зупинилися.

Палатку ставили в експрес-режимі. Тільки-но з цим закінчили, як одразу затягнули в тамбур велосипеди і самі залізли за ними слідом. Тепер ми були у повній безпеці і ніякий дощ вже нам не дошкуляв. От лише довелося обмежитися вечерею без гарячих страв, але, купуючи продукти, ми на це розраховували, тому все смакувало дуже добре.

Ранок зустрів нас не лише без дощу, але навіть з проблисками чистого неба, які згодом періодично дарували нам сонячні промені. Коли саме закінчився дощ, я не знаю, але намет вже був практично сухий, тож ми швиденько поснідали, склали речі і виїхали на маршрут.

Ранок з натяками сонця

З переходом Студенки ми одночасно полишили межі Мезинського парку. Тепер же ми ще й виїхали на іншу асфальтівку і вже нічого не говорило про нього. Та найбільш неприємно вразила зміна асфальту, який, напевно, тут був найгіршим з тих, з якими нам довелося зустрітися під час цієї поїздки. Це відчув навіть мій велосипед, передня камера якого прокололася вже через кілька кілометрів такої їзди. На щастя, я мав клей і латки, тож ми лише трохи втратили у часі, але мандрівку продовжили.

Дорога пролягала вздовж сіл над Десною. І хоча самої річки ми не бачили, про її близькість свідчили круті пагорби ліворуч шляху. Схоже, ці пагорби видавалися привабливими і первісним людям, адже археологи виявили чимало древніх стоянок і тут. Зокрема біля сіл Кудлаївка та Дігтярівка (10-8 тис. до н.е.), Горбове та Юхнове (VI-III ст. до н.е.). Крім того Дігтярівка знаменна ще й тим, що саме в цьому селі в кінці жовтня 1708 року Іван Мазепа та король Швеції Карл ХІІ Ґустав уклали угоду про спільну боротьбу проти війська Петра І.

Юхнове стало останнім у нашому ланцюжку сіл. Перетнувши залізницю, дорога бруківкою вилізла нагору, а трохи згодом влилася у трасу, що вела прямісінько до Новгорода-Сіверського. А вже о пів на першу ми в’їжджали в одне з найдавніших і найпівнічніших міст України. Так, вперше літописи згадують про нього у 988 році. І вже тоді він називався Новим Городом, оскільки будувався на більш ранньому поселенні сіверян, які мешкали в цих місцях з шостого століття нашої ери.

Успенський собор1671 року в Новгороді-Сіверському

Потрапивши до міста, ми першим ділом поїхали на залізничний вокзал, де з прикрістю дізналися, що дизелі сюди приходять всього кілька разів на день і наступний буде аж о четвертій вечора. А інших потягів немає зовсім, хоча вокзал новий-новісінький, зведений у дусі Київ-Південного. На додаток до неприємності з розкладом, знову почався дощ. Отож ми вирішили зробити Новгород-Сіверський нашим кінцевим пунктом і в очікуванні потяга здійснити невелику прогулянку містом. Добре, що дощ був не дуже великий, та й за ці дні ми вже до нього ніби як звикли.

Торгові ряди ХІХ століття та пам’ятник Ігорю Святославовичу

Керуючись вказівниками, ми легко потрапили до історичного центру. На шляху побачили кілька цікавих пам’ятників, присвячених різним історичним епохами – від князівської і козацької – до другої світової війни. У центрі приємно вразили споруди гімназії, бібліотеки, торгові ряди ХІХ століття, а також кам’яний Успенський собор і дерев’яна Миколаївська церква. А потім дощ посилився і погнав нас назад до вокзалу. На прощання з Новгородом-Сіверським ми з превеликим задоволенням поласували місцевим морозивом, що продають на вагу. Подібного смаку морозива я ще ніколи не зустрічав, хоча перекуштував його чимало.

Новгород-Сіверський залізничний вокзал

Згодом розглядаючи карти та роздруківки про місто, ми з’ясували, що бачили далеко не все. Проте, можливо це й на краще. Адже тепер буде на одну причину більше проїхати другу частину задуманого маршруту – до Путивля. І старт готуватиме нове знайомство з таким загадковим і смачним містом Новгородом-Сіверським.

Краєзнавчу інформацію отримано на місці та з джерел:

1. Ивченко А.С. Вся Украина – К.: ГНПП «Картографія», 2005. – 656 с.

2. Нізовський А.Ю. 100 великих чудес України – К.: Арій, 2008. – 416 с. – (100 великих).

3. Реєнт О.П., Коляда І.А. Усі гетьмани України – Харків: Фоліо, 2008. – 415 с. – (Історичне досьє).

4.  Вікіпедія, вільна енциклопедія. – www.uk.wikipedia.org.

А фото з мандрівки дивіться тут