Побачити мамонта (закінчення)

IMAGE_810

Від Вільшани до Недригайлова – рукою подати. На одному подиху ми пролетіли проміжні села Віхове та Вакулики і якраз в розпал обідньої перерви потрапили на головний майдан райцентру. Знайшовши магазинчик з столиками під парасолею, ми зупинилися на обід. Позаду лишилося 97 кілометрів шляху. Як пізніше виявилося, це була рівно половина моєї сьогоднішньої дистанції. Я ще не був змучений, тому, швидко знищивши свою порцію калорій, подався на невелику прогулянку майданом.

На те, що ми в центрі, вказував цілий ряд адміністративних споруд, автостанція з товариством продмагів і доволі широкий простір майдану. На п’ятачку навпроти автостанції посеред широкої алеї з бетонних плит я знайшов натяк на основу якогось пам’ятника. Місце для постаменту підходить просто ідеально і, думаю, я не помилюся, якщо скажу, що тут колись стояв той дядечко, якого ми фотографували у Штепівці. На користь цього припущення говорить і те, що через дорогу сліпив білизною стін нововідбудований храм.

07 SviatoMykola

Свято-Миколаївський храм у Недригайлові

Поки хлопці дообідували, я трохи походив по скверику і позад храму знайшов кам’яну брилу з табличкою, яка сповіщала, що будівництво святині було освячено 27 квітня 2008 року за участю тодішнього Президента України В.А. Ющенка. Схоже, внутрішні роботи ще тривають, але зовні Свято-Миколаївський храм виглядає майже завершеним. Також у скверику я надибав купу інших пам’яток, серед яких особливо резонно виглядає встановлена майже під стінами храму стела борцям за радянську владу. А однією з найостанніших пам’яток є, певно, Чорнобильська капличка, встановлена край дороги.

Ще однією родзинкою Недригайлова став дитячий парк, що розлігся на березі Сули за автостанцією. Власне, його башточки і місточок я помітив лише коли ми переїжджали мостом через річку, покидаючи межі райцентру. Але загальна втома (не часто ми долаємо більше сотні кілометрів за день) порадила не розпорошуватися на дрібниці, а прямувати туди, куди ми планували, тобто на Кулішівку і Хоружівку.

У наступні години дороги бавили нас таким асфальтом, якого немає навіть на вже згадуваній Роменській трасі. Починаючи від Недригайлова і аж до Тернів асфальтівка здавалася суцільним монолітом без жодної тріщинки чи вибоїнки. Кажуть, це не обійшлося без сприяння деяких уродженців місцевих сіл, зокрема Хоружівки. Та перш, ніж потрапити туди, ми завітали до Кулішівки – це по дорозі. На шляху до села з пам’ятником мамонту лише одного разу щось привернуло мою увагу. Цим чимось був вказівник туристичного маршруту до Гульбища та Мазепиної гори. Гульбище – це єдине давньоруське городище на верхній Сулі, відкрите дослідниками у 70-х роках ХХ століття. А гора отримала свою назву через козацькі укріплення, які на ній знаходилися під час правління гетьмана Івана Мазепи. Огляд залишків одного та іншого ми залишили на наступну поїздку.

08 Mazepa

Несподіваний вказівник

Кулішівка велетенською квіткою розляглася на дні долини річечки Хусь. За серцевину квітки правив ставок, а роль пелюсток грали сільські квартали з жилками доріг, що розбігалися навсебіч від водойми. Як і слід було очікувати, пам’ятку було зведено у центрі Кулішівки, тобто на березі ставка. Написи на металевій стелі, виконані за граматичними правилами ХІХ століття, свідчили про те, що монумент встановлено у 1841 році з ініціативи власника села графа Юрія Головкіна. Річ у тому, що за два роки до цієї дати графу заманулося розвивати лікеро-горілчану промисловість краю (тобто спорудити гуральню) і якраз в тому місці, де на березі Хусі робітники длубали землю під фундамент майбутньої мануфактури, несподівано знайшлася ціла купа дивних кісток. Темний люд від жаху покидав лопати і з криком розбігся. Воно й зрозуміло: селяни з покоління в покоління спокійно собі жили у затишній долинці і ні слухом, ні духом не відали, що їхні хати стоять на чиїхось трупах!Але граф був не з лякливих. Він-бо читав книжки і мав друзів у самому університеті. Тож, не гаючи часу, Головкін повідомив про дивну знахідку свого знайомого професора Івана Калиниченка і той одразу ж приїхав з Харкова, причому не сам, а зі справжньою науковою експедицією. Десять днів поспіль селяни налякано хрестилися, дивлячись, як учені мужі копирсаються у моторошному некрополісі. Проте старання науковців увінчалася успіхом: було повністю зібрано два скелети мамонтів.

09 Mamont

Гуси врятували Рим, а мамонти (монумент позаду) прославили Кулішівку

Взагалі ж у цій місцевості кісток виявилося ще більше. Окрім вже згаданих родичів слонів вчені знайшли залишки інших ссавців льодового періоду: шерстистого носорога, великорогого оленя, диких коней та інших вимерлих нині тварин. Таке скупчення кісток пояснюється тим, що 15 тисяч років тому тут містилася стоянка первісних людей доби пізнього палеоліту. Вони й не здогадувалися, що на місці їхнього поселення колись з’явиться перший у світі пам’ятник мамонту.

Через дорогу навпроти пам’ятника знаходиться сільрада, а біля неї – меморіал другої світової війни. Постать солдата на невисокому постаменті не тримає автомат і не обіймає хлопчика – у вояка в руках стяг. А над самою дорогою робітники лагодили дерев’яну капличку. Тут мені згадалися слова продавця в Недригайлові, який розпитував про нашу поїздку, коли я попросився помити руки.

– Вам треба було приїхати завтра, – мовив він, почувши про наступний об’єкт на нашому шляху. – Завтра в Кулішівці – день села.

Ось так ми трохи не вгадали з днем. Але не дуже журилися з цього, адже ми побачили пам’ятник мамонту і тепер від’їжджали до Хоружівки, що містилася у долині цієї ж річки, але вище за течією. Доїхавши до кінця дамби, ми повернули праворуч і рушили асфальтівкою прямісінько до мети.

Як я й казав, якість асфальту була чудова. І сама місцевість мальовнича – з лісочками і полями. Дорога постійно повертала то трохи ліворуч, то дещо праворуч, часом йшла на незначний набір висоти. На велосипеді ці зміни напрямку не дуже відчутні, але, якщо їхати на авто, то певно треба постійно крутити кермо. До Хоружівки ми в’їхали з півдня. За винятком асфальту, село здається звичним: є хати заможні, є середні, а є й закинуті чи розвалені. В одному місці, де праворуч з’явився нижній ставок, ми помітили нову дерев’яну капличку, дуже схожу на ті, що я бачив у сусідній Кулішівці чи у Вільшані. Але по-справжньому захоплюючий краєвид розгортається біля верхнього ставка. Окрім вже звичного монументу пам’яті жертв другої світової тут на пагорбах у досить вигідному ракурсі розмістилися скульптури невійськової тематики. Спершу ми звернули увагу на білу постать Феміди з металевими терезами у руці, а на іншому березі на тлі синього неба темніє фігура Оранти, перед зором якої пролягає дорога. Схоже, вона (Оранта) благословляє всіх, хто тут проїжджає. Принаймні, до самого фінішу ми не мали ніяких неприємностей.

Крім скульптурних композицій, центр селища також прикрашають архітектурні споруди, зведені протягом останніх п’яти років. З боку спуску до річки на протилежному схилі їх видно всі: сільраду, експериментальну школу-інтернат і церкву святого Андрія Первозваного. Від дороги до храму шлях веде через меморіал «Трагічні жнива» пам’яті жертв голодомору 32-33 років. Комплекс складають 40 кам’яних хрестів, розташованих у формі великого хреста. На передньому плані міститься табличка з іменами загиблих односельчан, а кілька грубих кам’яних плит поруч зображують борозну з перевернутим плугом.

10 Golod

«Трагічні жнива» і церква Андрія Первозваного

Після того, як ми покинули межі Хоружівки, дорогу ще кілометрів з десять вкривав той же гладенький асфальт. Не скидаючи темпу проминули Чемоданівку. Спуск там швидкісний, а на підйом довелося покрутити зірочки. А через кілька кілометрів ми досягли траси, якраз перед в’їздом до селища Терни. Напрямки руху вказував знак: «Конотоп 64, Суми 64». Така собі рівновага.

У Тернах хлопці таки відшукали більш-менш пристойний продуктовий магазин з такими необхідними для втомлених велосипедистів запасами енергії. Я тим часом проїхався трохи вперед, щоб більш детально роздивитися місцевий меморіал пам’яті другої світової. Далебі, з усіх бачених сьогодні, цей є найвеличнішим. Немалу роль у цьому відіграло вигідне розміщення – на верхівці пагорба. Композиція виконана у вигляді каскаду майданчиків, з’єднаних широкими сходами. На найвищому місці розміщено матір-батьківщину, перед якою розгорнулася широка панорама долини річки Терн. На площадці нижче примостилося двоє солдатів, один з них поранений. Їхні погляди направлені на постать матері. Усі елементи разом утворюють доволі цікаву композицію.

11 Mother

Панорама Тернів з верхівки меморіального комплексу

Поки я знайомився з композиційними особливостями, хлопці здійснили свої покупки і вихором промчалися гладеньким асфальтовим спуском ліворуч від меморіалу. Звісно, я гукнув їм, але вони не почули. Коли я з велосипедом спустився до асфальтівки, друзі вже зникли десь за поворотом на тій стороні долини. Найгіршим було те, що вони думали, ніби наздоганяють мене. Мені ж тепер довелося крутити педалі за двох: за моїх переслідувачів і за гіпотетичного мене, якого вони намагаються наздогнати. Зрештою, тернівський асфальт дозволяє розвивати пристойну швидкість, і ще до виїзду за межі села ми знову були разом.

Але що сталося з асфальтом за Тернами – то краще не згадувати. Точніше, не за самими Тернами, а взагалі на проміжку від Тернів до Жовтневого (не того, де ми були зранку). Часом покриття не викликало обурення, але в більшості випадків воно нагадувало нескінченну політичну карту. На цій трасі можна вивчати різновиди асфальту, причому, незалежно від того, де починати. Рожеві латки межували з сірими, сірі – з зеленими, ті – з чорними, чорні ще з якимось відтінками асфальтового спектру, і так далі. Як правило, плями неправильної форми вкривали всю ширину траси, але деколи вони сповзали ближче до країв і тоді ми намагалися їхати по центру. Та тільки-но варто було налаштуватися на більш-менш нормальну їзду, як з’являлися автомобілі і знову зганяли нас на побите життям узбіччя.

У такому режимі ми проминули села Бобрик, Тучне і досягли повороту на Улянівку. Тут між кущів я розшукав ще один пам’ятник соцреалізму. З дороги я б його нізащо не помітив, але генштабівська кілометрівка розповідала, що це чи не єдиний пам’ятник на нашому маршруті. Скульптурна композиція складалася з двох чоловіків та жінки попереду, які тримали високо підняти прапор. Певно вони мали вітати представників трудового класу, які приїжджають до радянської Улянівки. Але з часом перед монументом наросла така густа рослинність, що тепер видно лише спини людей, і кого вони там вітають у кущах – залишається лише здогадуватися.

12 Bushes

Прихований монумент

Коли сонце почало хилитися до обрію і чіплятися за крони тополь, ми в’їхали до селища Жовтневого. На березі живописного ставка, що розлився по обидва боки від траси, зробили черговий привал. Взагалі за останні години ми стали часто робити привали. І причина не стільки у накопиченій за день втомі, як у жахливій якості дороги. Якщо їхати на авто, то це не так критично, але коли ти сидиш на велосідлі, кожна вибоїнка сприймається як різка критика знизу. Те, на чому сидиш, перетворюється на один суцільний нерв і єдине, чого бажається найбільше, це лягти і не вставати. Побачити мамонта і померти. Щось таке можна сказати про нашу поїздку.

13 October

Серпневий вечір на березі ставка в Жовтневому

На щастя, за Жовтневим на нас чекала ціла купа приємних несподіванок. І, можливо, це нас врятувало від передчасної смерті. По-перше, на зміну асфальту прийшла бетонка. Причому  прокладена не з готових плит, а способом безпосереднього заливу. Спершу я думав, що це плити і дивувався з того, як щільно вони припасовані. Але коли побачив закам’янілі сліди, якими хтось увійшов в історію дороги, перетнувши її, коли вона була тепла і м’яка, то зрозумів, у чому річ. А по-друге, шлях майже постійно вів з невеликим схилом донизу, тож ми рухалися з такою швидкістю, яку не розвивали навіть на Роменській трасі. У цьому не було нічого дивного, адже ми увійшли до водозбірного басейну Сумки, а ця річка тече до Сум, тобто туди, куди й ми прямуємо.

В останньому селі на шляху додому – Степанівці – бетон змінився на асфальт. На радість нам покриття мало десь таку якість, як у Тернах, а не те, що ми бачили потім. А ще селище виявилося настільки довгим, що поки ми доїхали до його кінця, навколо запанувала суцільна темрява. Лише снопи світла від фар машин, які щохвилини пролітали то в одному, то в іншому напрямку, виривали з чорноти поверхню дороги.

Незабаром попереду почали виднітися вогні залізничного переїзду на Білопільському шосе. А ще через кілька хвилин чергова машина, переганяючи нас, вирвала з пазурів ночі дорожній знак «Суми». Але навіть без цієї таблички з чотирма чорними літерами на білому фоні ми б здогадалися, що повернулися до міста. Асфальт. І в цьому вся відповідь. Асфальт широких сумських вулиць – ось краще покриття, яке ми сьогодні відчули.

На годиннику 20.30. Позаду дванадцять з половиною годин їзди і 184 кілометри шляху. Для кожного з нас – це рекорд одноденної велопоїздки. Враховуючи ще десять кілометрів до і після старту, я отримав особистий рекорд наїждженого за день – 194 км. Але чи надовго?

Advertisements

One thought on “Побачити мамонта (закінчення)

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s