У пошуках палацу (початок)

Кияниця. До середини ХІХ століття це був нічим не примітний хутір, загублений у лісах на північ від Сум. Але доля поселення кардинально змінилася, коли успішний підприємець Іван Герасимович Харитоненко придбав навколишні землі. Хтось би міг посміятися з такої дивної покупки, але Харитоненко мав талант робити гроші там, де інші лише знизували плечима. У 1866 році він споруджує тут цукровий завод, обладнує його найсучаснішою технікою і запускає виробництво. Невеличкий хутірець починає стрімко зростати – працювати на прибутковому виробництві і заробляти хороші гроші прагнуть не лише місцеві. Самому Харитоненку тутешня природа так припала до душі, що на невеличкій річці Олешні він створює мальовничий ставок, на березі якого закладає парк з палацом. Побудований у 1890 році в неоренесансному стилі він і досі вражає довершеністю форм – від загальних рис і аж до дрібних деталей. Про розмах будівництва свідчить і площа палацу – 1500 квадратних метрів. По смерті цукрозаводчика його дітище за заповітом відійшло до подружжя Ліщинських, які володіли маєтком до громадянської війни. За радянських часів палац разом з парком було націоналізовано і перетворено на санаторій. Чим є палац у Кияниці в наші дні – ми вирішили побачити на власні очі. А щоб краще посмакувати історичний колорит і відчути, як колись люди добиралися з Сум до Кияниці, ми обрали не асфальтовану трасу, а ґрунтові лісові дороги.

7 жовтня о 13.40 ми стартували від ресторанчику «Здибанка», що на березі Псла в Сумах. Здибалося нас двоє: я та Андрій. Погода стояла просто чудова і ми одяглися по-літньому: шорти, футболки. Але навіть у цьому вбранні було жарко – осінь не припиняла балувати теплом. Яскраве сонце в обрамленні легких поодиноких хмаринок взагалі створювало ілюзію літа. І лише різнокольорові крони дерев малювали осінь.

Для орієнтування на місцевості ми взяли з собою топографічну карту масштабу 1:100000. Звісно, супутникові знімки дають краще уявлення про місцевість, до того ж, більш адекватне, ніж топографічна інформація невідомо якої давності. Але, в тих місцях, де ґрунтівка заходить до лісу, космічний помічник стає безпорадний, як сліпе кошеня: поміж мережива дерев примарну лінію з однаковою долею ймовірності можна трактувати як продовження дороги, звичайну просіку, струмок чи просто відсутність дерев. У будь-якому разі про якість шляху під сплетінням гілок сказати нічого не можна, і лише топографічна карта здатна виконувати обов’язки штурмана. Щоправда, часом здавалося, що він напідпитку, але про це пізніше.

Червон і цяточки нашого маршруту на топографічній карті

За картою лінія маршруту до Кияниці пролягла плавною лінією, що проходила через села Піщане, Кирияківщина і Рибці, з кожним разом все більше заглиблюючись у ліс. В місті гармонійно вписалися в лінію вулиці Троїцька та Тополянська. Останню ми проїхали від початку і до кінця: від залізничного переходу; через ділянку найбільшої автомобільної активності; проміжок значно меншої активності, але такого ж гарного асфальту, що перетворив спуск в долину в один з найприємніших моментів подорожі; і до звичайної ґрунтової дороги, присипаної гравієм. Але вулиці було явно тісно в межах міста, тож дорога продовжилася і після того, як останні хатки залишилися позаду.

Після того, як ми проминули кілька полів і перетнули одну асфальтівку, попереду забіліли хатки села Піщаного. Те, що назву поселення отримало не безпідставно, ми відчули ще на під’їзді до нього – ґрунтова дорога перетворилася на піщану і велосипедам явно не сподобався такий фокус. Але, пам’ятаю, якось їхав тут після дощу, то враження було цілком протилежне: від вологи пісок затвердів, а твердий сьогодні ґрунт перед Тополею навпаки розкис.

При в’їзді до села ми потрапили на асфальтівку, якою проїхали поселення від одного краю до іншого. Щоправда, велосипеди були не в захопленні від того, що тут називали асфальтом і при кожній нагоді намагалися скористатися узбіччям, яке, як не важко здогадатися з назви села, було щедро притрушене пісочком. І хоч як колеса не любили сипучих поверхонь, все ж вони здавалися меншим злом, ніж місячний рельєф тутешнього асфальту з численними кратерами вибоїн і фантазійними пагорбками латок.

Безкоштовний атракціон асфальтового дива

Після інтенсивної тряски ми зробили невеличкий привал, під час якого я помітив неподалік над дахами сільських хат верхівку бані церкви доволі дивної форми. Маршрут не проходив безпосередньо повз цю святиню, але до неї було всього кількасот метрів, тож ми вирішили поїхати подивитися. І ця поїздка змінила моє враження про асфальтівки в селі. Щойно ми повернули у сторону церкви, як вмить позникали вибоїни і асфальт полився як пісня – рівно і гладко. Просто неймовірно, як можуть поруч співіснувати два такі різні асфальти.

Церква виявилася не менш дивною, ніж верхівка бані, яку ми бачили здаля. Видно було, що збудована вона нещодавно, бо і виглядає як нова, і архітектурний стиль значно відрізняється від всього того, що було набудовано на Сумщині у попередні століття. Споруду оточували ряди вічнозелених туй і доріжки з клумбами, що саме рясно розквітли чорнобривцями. Виходила доволі мила оку картинка.

Новенька церква у Піщаному

Біля церкви розмістився меморіал пам’яті загиблих воїнів другої світової. Композиція складалася з трьох частин: постаті воїна, що припав на коліно, скорботно схиливши голову, широкої стели з переліком загиблих і високого чорного обеліска з роками війни. Військовий меморіал не конкурує з храмом, а ніби доповнює його: походивши навколо, можна знайти досить цікаві спільні композиції для фото.

Меморіал пам’яті другої світової війни та церква біля нього

Від Піщаного до Кияниці шлях повів у північно-східному напрямку. За селом ми переїхали Олешню і за хвилину вперше потрапили до лісу. Як і годиться для першої на маршруті зустрічі з зеленим другом, перед лісом ми надибали кілька стендів, серед яких справив враження один, на якому лісовик грає у шахи з мавкою. Картина виконана на гарному рівні. Видно, як хитро дивиться старий, що розігрує якусь комбінацію, а юнка роздумує, як би походити у відповідь. Шахівниця промальована також добре. Легко помітити, що гра саме у розпалі: пішаків майже всіх перебили, але лісовик не поспішає з рокіровкою і його король стоїть посередині майже не прикритий. Не інакше, як вирішив похизуватися перед наївним дівчам.

Лісові шахи

Лісова дорога вивела нас до невеличкого села Кирияківщина, яке постало своєрідним островом у зеленому морі. Шлях до острова був усіяний гравієм, місцями зцементованим, а далі пішов просто ґрунт, що в тутешніх реаліях звучить зі скрипом піщинок на зубах. У самому селі ми спостерігали плавне перетворення одного виду дороги в інший: пісок упереміш з відсівом утворив поперечні хвильки, від чого виникало враження, що ми пливемо по морю. От тільки водяні гребінці відчуваються якось ніжніше, аніж ці затверділі кісткотряс-тряс-тряски.

До Рибців (які на старій карті обізвані Рябцями) дорога виявилася ще коротшою, ніж від Піщаного до Кирияківщини. Щоправда, на відміну від тих двох, до цього села ми в’їжджали не через головний вхід, а з тилу, оскільки асфальтівка на Суми тут відходить у сторону Радьківки-Стецьківки. Тож більшу частину поселення ми проїхали ґрунтом і перетнули асфальтівку вже біля північних околиць. Тут зробили ще один технічний привал, бо в Андрія почалися проблеми з педаллю. Якби вони були критичні, ми б могли повернутися до Сум цією асфальтівкою. Але поки що ситуація здавалася контрольованою, тож ми продовжили рух за планом.

До речі, згідно з картою, від Рибців у бік Кияниці трохи осторонь веде кількакілометрова асфальтівка. Ми могли би поїхати нею, але якось мені трапилося побувати біля її початку і вид металевих воріт, вартового та стенду з написом «Військовий полігон» переконали мене не користуватися цим шляхом. Тому цього разу ми їхали східніше, сподіваючись лишити володіння військових збоку.

Отже, ми проминули Рибці і вздовж лісосмуги доїхали до початку лісу. Тут нам трапилося роздоріжжя (звісно, не показане на карті) і ми вибрали дорогу, що йде майже попід самим лісом, але у потрібному нам напрямку. Через хвилину нас обігнав жигуль-копійка, а за ще менший час ми його наздогнали. Насправді це було неважко, бо по-перше, він зупинився, а по-друге, дорога просто розчинилася. З машини вилізло кілька людей з кошиками – явно грибників. Водій виглядав досвідченим і, скоріш за все, місцевим. Тож ми поцікавилися про дорогу на Кияницю. Чоловік кинув на нас здивований погляд, наче ми шукаємо шлях щонайменше на Київ, а потім порадив виїхати на Курську трасу і не морочити собі голови, бо в лісі дороги позаростали і взагалі, не знаючи розвилок, тут можна заблукати. Але побачивши, що його слова аніскілечки не загасили нашого оптимізму, він підказав, що перед лісом нам слід було вибрати іншу дорогу і що ми хлопці треновані, тож проїдемо.

Подякувавши чоловіку за вказівку, ми повернулися до розвилки і справді, за якихось сто метрів знайшли в’їзд до лісу. Дорога була добре накатана і нам здавалося, що чоловік перебільшив з застереженнями. В усякому разі, поки все йшло за картою, і йшло досить непогано.

Через півкілометра ми виїхали на відкриту місцину. Згідно з картою, ми трималися правого краю лісу. В цей час ліворуч відійшло кілька відгалужень. Неважко було побачити, куди саме – на безлісому схилі вгадувалися квадрати городів і навіть поодинокі цегляні будиночки. Відкрита ділянка тягнулася з заходу на схід і ми, зрештою, досягли її східного кінця. Не сказати, що це було легко: поки ми дісталися до в’їзду до лісу, набрали щонайменше 40 метрів висоти. Особливо крутим підйом видався на самому верху, коли довелося вибрати швидкість 1-1 і пильнувати, щоб переднє колесо не дуже сильно відривалося від землі.

Підйом між осінніх трав

Щойно дорога ввійшла знову до лісу, як набір висоти не лише припинився, але змінився на не набагато пологіший спуск. Причому їхати стало легше, бо на відкритих ділянках ґрунтівка швидко заростає травою, а тут, під покривом дерев, вона довший час зберігає чистоту. Отож, спустилися ми на одному дусі, а внизу знайшли ще одну розвилку, біля якої сиділо кілька людей з пакунками. Збоку складалося враження, що вони сидять край дороги, чекаючи не автобус. Але, звісно, ніякі автобуси тут не ходять, а ці люди – звичайні грибники. Останнє вони підтвердили самі, коли ми спробували розпитати у них, куди відходять шляхи з цієї розвилки. Ці грибники виявилися значно менш говіркими, ніж водій копійки, і з їх скупих на слова відповідей, які ми намагалися витягнути обценьками запитань, ми зрозуміли, що вони не мають уявлення про місцеву географію. Виходило, що цей грибний десант закидають на це місце, після чого збирачі тиняються між тутешніх дерев, шукаючи гриби, і потім повертаються на вихідну точку, де чекають на зворотній транспорт. Тож у певному розумінні версія з автобусом була не позбавлена сенсу.

Те, чого не вдалося випитати у десантників, ми вирішили перевірити особисто. Спершу вибрали більш наїжджену дорогу і подалися нею. Майже одразу відчулося, що сюди доїжджає значно менше машин, ніж до останньої розвилки: шлях почав зазнавати атак трави і поламаних гілок. А через півкілометра дорога просто зникла. У різні боки від тупика відходило кілька стежок, але навіть швидкого погляду на них було достатньо, щоб зрозуміти, що з велосипедом там продиратися – невдячна справа.

Не кращим виявився і другий шлях, яким ми вирішили скористатися, повернувшись до розвилки з грибниками. Та дорога скінчилася ще швидше. Схоже, справдилися зловісні пророцтва водія копійки. Ми поцікавилися, якої думки про ситуацію наша карта. Вона розповіла, що насправді і ця розвилка, і шляхи, які з неї розходяться – суцільна ілюзія. Справжня і єдина дорога, після того, як востаннє ввійшла до лісу, мала не спускатися, а повернути ліворуч і йти з подальшим набором висоти, але вже не таким інтенсивним.

Вирішивши, що тему з розвилкою вичерпано остаточно, ми повернулися до початку спуску і заходилися шукати правильну дорогу. Власне, ще проїжджаючи першого разу, я намагався помітити поворот, але нічого не знайшов. Тепер ми були налаштовані більш рішуче і заходилися до ретельніших пошуків. Та хоч як ми старанно не прочісували ліс, не змогли знайти навіть натяку на те, що тут коли-небудь пролягала дорога. Перспектива тягнути велосипеди крізь дерева впереміш з чагарниками, сподіваючись, що шлях згідно з картою таки з’явиться, не виглядала привабливою, тому ми вирішили повернутися до розвилки, яку проминули після дачного поселення, і пошукати щастя ще там.

продовження