У пошуках палацу (закінчення)

IMAGE_134

(закінчення. Початок тут)

Новий шлях перетинав галявину впоперек і входив до лісу з північного боку. Дорога здавалася більш накатаною, але, знову ж таки, це могло статися не без старання грибників, які не турбуються про те, щоб шлях вів кудись ще, окрім лісової глушини. Скоро ми досягли чергової розвилки з трьома рівноправними варіантами. Згадалися казки. Ліве відгалуження ми відкинули одразу, бо за кілька десятків метрів воно було завалене деревами. Центральний варіант не сподобався, бо він одразу йшов на набір висоти. Ми вибрали праву дорогу, яка вела далі долинкою.

Відчуття дежавю виникло вже через кілька хвилин. Звісно, ми цією ґрунтівкою ще не їздили, але знайомими видалися симптоми поступового погіршання якості. Але ми так і не побачити, чим закінчується вибраний шлях, оскільки після чергового повороту запримітили старенький москвич. А десь за ним виспівувала пила лісоруба. Ми покидали велосипеди і пішли розпитувати. Лісорубів виявилося двоє: один власне пиляв, а другий скидав спиляне докупи. Перший, захоплений своєю роботою, нас не помітив і продовжував грати лісову рок-оперу, поки ми спілкувалися з другим. Той виявився путящим географом і дав нам вичерпну інформацію по нашому маршруту. Щоправда, спершу його трохи ввігнало у шок наше питання про те, як тут проїхати на Кияницю. Але, коли на своє питання: «Чим?» він почув відповідь: «Велосипедами», хлопець сказав, що цією дорогою можна також, але краще вибрати середній варіант на тій потрійній розвилці.

Так ми знову опинилися перед вибором. За порадою лісоруба скористалися середнім варіантом, який і виявився тим єдиним, що поклав край нашим блуканням. Шлях майже постійно вів угору, часом навіть доводилося переходити на піший крок. Кілька разів на деревах траплялися мітки у вигляді зав’язаних навколо стовбурів червоно-білих стрічок. А ще дорога впевнено повзла по гребеню, тож місцями, якби не знаття, що це Сумщина, можна було б подумати, що ми мандруємо десь у Криму чи Карпатах: ліворуч і праворуч – стрімкі спуски, скільки ще підійматися – невідомо, бо все навколо закривають крони дерев.

f07 Label

Лісова дорога з міткою на стовбурі дерева

На щастя, ми мандрували не в горах, тож підйом скоро скінчився. А ще за кілька хвилин ми вилізли на згадану лісорубом асфальтівку. І якщо попередня дорога на карті не значилася, то цей асфальт був промальований доволі чітко і починався він неподалік Рибців біля таблички «Військовий полігон»! Отже, нам так і не вдалося його уникнути. Залишалося сподіватися, що зараз у військових не проходять якісь навчання і нас не сприймуть за рухому ціль.

f08 Road

Асфальтівка на військовому полігоні

Через півкілометра асфальт вивів нас на ще більші відкриті простори, ніж ті, що були навколо дачного поселення. Тут асфальтівка повертала праворуч, а далі у напрямку Кияниці вела польова ґрунтівка. Біля розвилки між берізок знаходилися руїни якоїсь цегляної споруди, позначеної на карті як «сар.». Звідси ми у повній злагоді з картою і місцевою географією потрапили прямісінько до села.

f00 Ways

Пять спроб (синім) віднайти гіпотетичний проїзд (червоним)

Щоправда, проїзд полігоном виявився ще тим випробуванням. На перший погляд дорога не викликала хвилювання і ми, окрилені закінченням блукань, досить добре розігналися. Але там, де вона спускалася у ярок, несподівано стали траплятися різні розмитості і ми лише дивом залишилися на колесах, а не під ними. Та й на рівному вистачало пригод, адже під прим’ятою травою нерідко ховалися протиснені колії, в які кожен з нас по кілька разів та й в’їхав. Ясна річ, військовим газикам такі перешкоди зовсім непомітні, але нам доводилося постійно чатувати на різні підступи. Так чи інакше, два кілометри полігоном стали непосильним випробуванням для Андрієвої педалі і вже майже перед самим в’їздом до лісу зі словами: «ви собі їдьте, а я відпочину» вона відпала. Підручні засоби дозволили її реанімувати і повернути на місце.

Військових ми так і не зустріли. Як і будь-яких знаків, які б вказували, що ми перетинаємо межі полігону. Лише цегляні руїни біля асфальтівки і кілька поставлених сторчма бетонних плит з дірками від влучних пострілів вказували на те, що це щось суттєвіше, ніж просто поля посеред лісу.

f09 Velo

Мій велосипед біля бетонних плит з підозрілими дірочками

Лісова дорога виявилася добре наїждженою. Місцями так аж занадто добре: від великих коліс утворилися чималі ями, на дні яких я вперше за всю поїздку побачив калюжі. Певно, після дощових днів тут взагалі дорога перетворюється на болото. Але зараз їхати нею було одне задоволення, ряди ям і пагорбів привносили свій колорит у поїздку, надаючи їй відчуттів атракціону «Веселі гірки». Таємниця появи гірок відкрилася через кілька кілометрів. Край дороги ми побачили знак, щоправда, направлений до тих, хто їде з боку Кияниці. На круглому білому тлі з червоним обрамленням сповіщалося, що проїзд дорогою заборонений, оскільки триває лісозаготівля. Тож своїй особливості місцевий шлях зобов’язаний вантажівкам-лісовозам.

f10 Forest

Несподіваний знак

Близько п’ятої вечора ми потрапили до Кияниці. Від радості досягнутого, я повернув трохи раніше і ми проїхали не центральною вуличкою, а бічною, яка лише трохи зачепила крайні хати, а потім вивела до якогось пустиря, укладеного бетонними плитами, між яких встигли порости молоді деревця і чагарі. Побачивши дві високі цегляні труби у дальній частині дивної місцини, ми зрозуміли, що це колишній цукровий завод. У фотозвітах кількарічної давності я ще бачив залишки споруд позаминулого століття, а нині від них лишилися лише фундаменти. Сумна доля оминула заводські труби лише тому, що їх зручно використовувати для базових станцій мобільного зв’язку.

f11 Fasad

Фасад палацу потопає у цвітінні осінніх квітів

Трохи більше пощастило іншому дітищу Харитоненка – палацу над ставком. Хоча, згадка про щастя тут не зовсім доречна. Здаля споруда ще справляє приємне враження, але коли підходиш ближче, то видно, що будинку недовго лишилося. Після розпаду Радянського Союзу споруді так і не знайшлося застосування, тож весь цей час вона простояла нікому не потрібною і ніким не доглянутою. Сніг, дощ і вітер обшарпали її стіни, повищерблювали сходи і перила, облупили штукатурку зі стін. На даху і балконах знайшли собі пристанище молоді деревця. Єдине, що вказує на те, що про палац не забули, це акуратні зелені таблички «Заборонена зона», прибиті на кожному вході.

f12 Lake

Палац з боку озера

Та, не зважаючи на не вельми втішний стан, споруда все ж створює сильне враження. Особливе захоплення у мене викликало планування палацу – з кожної точки відкривається щось нове і несподіване. Так, симетрично спланований фасад виглядає цілком традиційно. Але варто почати обхід навколо пам’ятки, як стає зрозуміло, що вся симетрія на цьому й скінчилася – стіни будинку утворені з суцільних виступів і заглиблень, які скомпоновано таким чином, що здаля палац здається не однією спорудою, а невеличким містечком.

f13 Tower

Палацова вежа

У значно кращому стані знаходиться одноповерховий флігель, біля якого вишикувалися ряди вуликів. Також досить доглянутим виглядає і сам парк з алейками та клумбами, що саме полум’яніють осінніми квітами. А з боку ставка торік розбито новий садок. Залишається загадкою, чому при такій турботі про парк обійшли увагою головний його об’єкт – палац 1890 року?

f14 Forest

Вид на палац з боку парку

Повні суперечливих вражень, ми виходимо на зворотній шлях. На годиннику 17.30 і ні про які лісові дороги мова вже не заходить – ми обираємо Курську трасу, яка огинає Кияницю попід самим ставком. Після лісових доріг асфальт сприймається як щось надзвичайне і ми одразу перетинаємо позначку в 30 км/год, намагаючись втамувати жагу швидкості. Хутко пролітаємо повз село Іволжанське, а в Писарівці зупиняємося, щоб набрати води. Місія виявилася невиконуваною: ми знайшли колодязь без відра, колонку, яка не працює, а ще Андрій набрав у випадкової бабусі у дворі воду, але щось нам у ній не сподобалося і ми так і поїхали ні з чим.

Коли виїжджали з Писарівки, сонце геть розчервонілося і розчинилося у бузкових хмарах біля обрію. А як спускалися до наступного села – Стецьківки, вже стало так темно, що я ввімкнув ліхтарик. Десь між цими населеними пунктами Андрієва педаль сказала своє остаточне «фе» і на ходу помандрувала шукати пригод у придорожні чагарі. Залишився від неї лише стрижень і вже якось з ним Андрій доїхав додому.

До Сум доїхали без пригод. Біля «Здибанки» опинилися о 19.20. Таким чином, ми повернулися мало не вдвічі швидше, ніж їхали туди. Повний шлях склав 64 кілометри, з яких 33 припали на дорогу до Кияниці і 31 – на зворотній напрямок. За картою співвідношення мало бути протилежне, але за рахунок наших блукань ми отримали кілька зайвих кілометрів. І цілу купу пригод.

Advertisements

2 thoughts on “У пошуках палацу (закінчення)

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s