Косівщинські пригоди 2

IMAGE_1010

Не подолавши всього маршруту за перший раз, ми не забарилися повторити спробу. Недосліджену ділянку вирішили пройти у першу чергу, а це передбачало й зворотній напрямок руху. Крім того, пам’ятаючи про підступи Косівщинської дамби, було вирішено переїхати на лівий берег автомобільним мостом нижче за течією, тобто в межах міста Суми. Озброєні деяким досвідом першої експедиції і з добре відновленими силами, 20 вересня 2011 року ми з Андрієм вирушили в навколоозерну веломандрівку вдруге.

Цього разу Сумку ми переїхали на початку Білопільського шляху. Одразу за мостом ми покинули асфальтове блаженство і почали боротьбу з прибережними ґрунтівками. Схоже, колись тут була доволі добра стежка, але після будівництва кількох котеджів її було витіснено в очерети, тож деякий час ми могли лише йти, але аж ніяк не їхати. Коли некомфортна ділянка скінчилася, цікавість підштовхнула мене подивитися на винуватців цих незручностей. Виявилося, що тут було нагорнуто землю для кількох доволі добротних будиночків. У дворі одного з них я надибав на досить дивну колекцію з погрудь теоретиків та практиків марксизму-ленінізму, а також постатей безіменних піонерів, неодмінно з прапорами та барабанами. Що це? Просто чиясь ностальгія чи зібрання списаних атрибутів радянської влади, що ще двадцять років тому прикрашали інтер’єр кожної, більш-менш поважної установи?

07 Monuments

Несподівана експозиція

Проте незабаром ці питання витіснили інші: що то за двоє велосипедистів, які несподівано з’явилися позаду і, схоже, намагаються нас наздогнати? Та поки вони ще далеко, я вирішую перевірити стежечку, що відгалужується  від доріжки у бік очеретів. Я слідую за нею і натикаюся на кладку через Сумку. В цьому місці береги річки розділяє якихось два метри, а металевий місток (щоправда без перил) має півметрову ширину. Отже, з велосипедом переїхати можна, і попереднього разу нам не вистачило всього кількох хвилин для того, щоб їдучи вниз від дамби, переїхати на цей бік. Тепер же у переправі необхідності немає і я повернувся до Андрія.

08 Bridge

Переправа через Сумку, якою ми так і не скористалися

У цей час під’їхали таємничі велосипедисти і несподівано повторили мій маневр. Знайомимося з ними. Виявилося, що хлопців звати Денис та Женя і вони теж по оголошенню на форумі вирішили взяти участь в обїзді Косівщинського водосховища. Отак несподівано наша команда збільшилася удвічі.

За кілька хвилин по зустрічі ми виїхали до нижнього краю об’єкту нашої кругоподорожі. Зупинилися на хвильку, щоб поглянути на злощасну дамбу, що височіла по той бік Сумки, і подалися далі. Виявилося, що вздовж берега веде чітко виражена стежка. Тож нам не довелося заглиблюватися у дачні квартали і ми змогли їхати шляхом, який точно відтворює берегову лінію. Щоправда, майже одразу це відтворення набуло певної специфіки, якої ми не зустрічали під час першої поїздки – схили над водою мали доволі стрімкі риси. Місцями стежка виходила на виступи над самим берегом або, навпаки, раптово заглиблювалася у мікровиярки, від чого подорож почала набувати рис екстрим-туру.

09 Boys

Денис та Женя на Косівщинських крутосхилах

Схоже, наші нові супутники здогадувалися про такі особливості рельєфу, бо обоє були на велосипедах з меншим діаметром коліс і більшими шипами на шинах. Їхні металеві коні краще входили у круті повороти і впевненіше відчувалися на сипучій поверхні доріжки. Тому хлопці досить скоро нас перегнали, потім перейшли у режим їзди-очікування, а згодом зникли з нашого поля зору зовсім.

Як і слід було очікувати, крутосхили зникли майже одразу по тому, як дачне поселення лишилося позаду. Попередньо ми витримали іспит на переправу через глибокий ярок, яким під час дощів в озеро надходить додаткова вода у вигляді чималенької річки. Після цього за кілька хвилин рельєф вирівнявся остаточно і в подальшому вже майже не турбував, лише кілька разів піднісши сюрпризи. Але про це мова піде пізніше.

Отже, подолавши етап зі стрімким берегом, ми обігнули перший мис. Після проходження яру почалася подорож другим мисом, що своїм вістрям занурюється у воду якраз навпроти центральної частини села Косівщина. На відміну від відкритих просторів першого, лагідніший рельєф другого вподобало чимало дерев, від чого складалося враження, що ми їдемо краєм лісу.

Гострий край мису знаходився дещо осторонь від лінії маршруту, але ми заїхали до нього на кілька хвилин. Адже це так хвилююче, стояти на землі, майже звідусіль оточеної водою! Здається, подібне захоплення виникає не лише в мене, бо все побережжя мису свідчить про те, що люди тут полюбляють відпочивати доволі часто. І, якщо перший мис через свій рельєф став Меккою лише для рибалок, то тут поміж прибережних заростів знаходять собі пристанище як любителі половити рибку, так і просто посидіти з шашличком.

10 Kosivshina

Вид на село Косівщина на протилежному березі водосховища

А далі з береговою лінією довелося розпрощатися. Річ у тому, що на супутникових знімках чітко видно цілу мережу доріжок вздовж берега і мені здавалося, що на цьому етапі проблем бути не повинно. Проте я не врахував, що знімки ці зазвичай роблять ранньою весною, тобто до того, як забуяє різного роду рослинність і закриє землю від космічного ока. І те, що в березні здавалося просто галявиною, тепер перетворилося на суцільний очеретяний ліс щонайменше у два метри заввишки. Тобто, дороги не побачиш, навіть якщо підскочиш. Тому наступні кілометри ми трималися ґрунтівки, що огинала очеретяне царство вздовж лісосмуги. Та це було задоволенням не з великих, бо в цю пору очеретяний бар’єр стає неподоланним не лише для нас і навколишні дороги втрачають привабливість у людей, зате набувають популярності у різних видів бур’янів. Знову доводиться йти пішки.

Час від часу стежка намагалася заглиблюватися в очерети, але до води так і не доходила. Ми відчували, що брегет десь зовсім поруч. Інколи це відчуття підтверджувалося підозрілою м’якістю під ногами, та очі могли лише бачити примарний коридор між очеретяних стін, що намагалися зімкнутися перед нами. Через деякий час доріжка повернула убік від водосховища і скоро покинула очерети. Ми опинилися серед різнотрав’я, оточеного лісосмугою, за якою трохи вище вгадувалися поля. Тим часом стежка роздвоїлася – одна подалася далі вздовж схилу ярка, що вів углиб суші, а інша пірнала у затінок дерев ближче до гіпотетичного берега. У вірності гіпотези ми переконалися майже одразу, коли за кілька метрів побачили, як і раніше вологий ґрунт доріжки рясніє чисельними калюжами. Тож ми вирішили обійти дно ярка трохи вище – і подалися другою стежкою.

Доріжка, спершу ледь помітна між чагарів, чим далі, тим ставала все кращою. Незабаром можна було не лише забути про кулясті подарунки реп’яхів, що чіплялися десятками до одягу, але й навіть знову осідлати велосипеди. Шлях наш пролягав вздовж лісосмуги, якраз у верхній частині яру, дно якого потопало у буйній рослинності. Її соковитий колір вказував на те, що вологи там більш, ніж потрібно. Та більше вразило інше явище – вздовж протилежного краю яру також проходила дорога і нею у такому ж напрямку їхало двоє велосипедистів! Для повноти відчуття дзеркального відображення не вистачало лише ще однієї лісосмуги.

Пояснення прийшло через кілька хвилин, коли ми зустрілися на мостику через ярок. Як і слід було очікувати, незнайомці виявилися Денисом і Женею, які покинули нас ще на дачних крутосхилах. Хлопці розповіли, що та дорога, з якої вони щойно виїхали, була останньою з тих, які виводили до берега водосховища, а після неї починалися суцільні зарості без будь-яких натяків на прохід. Тож вони розвернулися і поїхали додому. А я з Андрієм подався далі, щоб принаймні побувати на тому місці, яке вже відвідали наші колеги.

Мостик нашої зустрічі виявився не просто архітектурним елементом, загубленим серед полів, а доволі стратегічним об’єктом, бо біля нього сходилося кілька добре наїжджених доріг. Одна з них вела понад ярок у бік Косівщинського водосховища. Нею повернулися хлопці, по ній же ми поїхали далі. Знову згадалося приємне відчуття того, що велосипед може їхати швидко.

Так легко ми спустилися до галявин біля самого водосховища. У черговий раз побачили рибальські пірси і плесо водосховища. На величезній прибережній галявині дорога зробила петлю і повернулася сама в себе. Певно, це якраз те, про що згадував Денис. Але ми не любили легко здаватися, тому вирішили не робити з цієї петлі кінцеву зупинку нашої мандрівки. Також ми встигли не полюбити очерети, тож замість примар стежок, що вели до таємничих заростів, ми перетнули лісосмугу і попрямували далі краєм поля. Дуже скоро Андрій помітив підозрілу прорідженість між деревами. І справді: там пролягала стежка. Більше того, по ній навіть можна було їхати! Чого не скажеш про переорану ріллю.

Ми рухалися стежкою аж поки лісосмуга не зробила плавну дугу і обміняла товариство недалекої берегової лінії на черговий ярок. З іншого боку яруги ми вже бачили поле, але не поспішали переходити, оскільки дно мало вигляд суцільної смуги перешкод у вигляді густих (і певно дряпучих) кущів. Незабаром лісосмуга скінчилася, а трохи згодом пішли у небуття страхітливі зарості в глибинці. Їх замінив очерет. Десь у цьому місці на карті позначено єдине в радіусі кількох кілометрів джерело. Робимо зупинку і я спускаюся, щоб перевірити можливість переправи і наявність джерела. Невеличка експедиція вниз крутим схилом яруги дала негативні відповіді на обидва питання. Замість чіткого джерела я знайшов лише низку калюж з майже непомітною течією. Присутність цих самих калюж водночас унеможливлювала і переправу.

Хвилин через п’ять після того, як ми продовжили йти вздовж краю, я роблю повторну спробу. Цього разу окрім суцільних очеретів не знаходжу ані краплі води. Для певності переходжу аж на інший бік яру, потім повертаюся назад. Прим’ятий очерет від моїх проходжень викликає враження присутності стежки. Для підсилення ефекту я повторюю перехід, але вже з велосипедом. За мною слідує Андрій. Певно, це був чи не єдиний момент у нашій мандрівці, коли колеса наших машин не торкалися землі – очерет поріс так густо, що велосипеди опинялися на похилених стеблах, як на подушках.

11 Road

Переправа через очеретяний яр

На тому боці яру ми знайшли ґрунтову дорогу. Щоправда, видно було, що її прокатали після того, як зорали поле, і колеса машин ще не повністю розім’яли грудки. Але разом з тим, ця ділянка нам запам’яталася як така, де найбільше трусило. Хто знайомий з велосипедними сідлами, зрозуміє, чому тут ми їхали, намагаючись не дуже опиратися на п’яту точку.

Поступово дорога довела до лісосмуги, що проходила паралельно лінії водосховища, і попрямувала попід нею. Ми вже почали звикати до не вельми комфортного покриття, коли воно несподівано зникло зовсім. Дорога дійшла до місця, де на узліссі в тіні дерев стояло кілька дерев’яних столиків, від яких у бік водойми відходила якась стежка. Я пішов на розвідку і скоро доріжка вивела мене на дерев’яний пірс, що між очеретів доходив до самого плеса води. Тоді я ще не знав, що це я востаннє за поїздку споглядаю Косівщинське водосховище. Але здогадувався. Адже до того місця, де ми закінчили обхід попереднього разу, лишалося не набагато більше кілометру.

12 Lake

Дорога до води

Як виявилося, цей останній кілометр ми змушені були подолати попід лісосмугою. Йшли пішки, велосипеди вели в руках. Здавалося б, зараз нам ніщо не заважало – ані зарості, ані вода. Проте зорана рілля не по зубах нашим велосипедам. Та й будь-ким іншим вона також принесла б не велике задоволення. Тож ми просто йшли.

Незабаром лінія лісу почала плавно повертати праворуч і ми зрозуміли, що лісосмуга починає загравати з черговим ярком і нам саме час шукати перехід. І, як не дивно, він знайшовся. Ледь помітна стежка, крутячись, переходила між досить густих кущів і виводила нас прямісінько до тієї розвилки, де попереднього разу ми востаннє повертали у бік водосховища! Коло замкнулося. Щоправда, це було не швидко. Ми встановили своєрідний рекорд антишвидкості, адже сьогоднішні 10 кілометрів подолали за дві години – все рівно, що пішки йшли!

Щоб трохи виправити статистику, ми продовжили об’їзд Косівщинського водосховища, але вже знайомою дорогою, розвіданою під час першої експедиції. Ми швиденько проїхали Степанівкою, економічним мостиком перетнули Сумку, а потім промчали польовою дорогою між соняшникових полів. Коли ж досягнули дачного поселення, то, з огляду на те, що сонце вже сховалося за обрій, ми подалися не через Кононенкове, а проїхали дорогою ще трохи далі і натрапили на асфальтівку, яка майже по прямій лінії вела на Косівщину. Щоправда, спершу те, що це справді траса, ми зрозуміли лише, як побачили, що нею їде приміський «ікарус». Бо спершу натяки на фрагменти асфальту були доволі примарні, а місцями й взагалі дорога загорталася у прадідівську бруківку. Проте згодом ситуація якось вирівнялася і до Косівщини ми доїхали на дуже добрій швидкості. В самому селищі практично не зупинялися, лише заїхали на вулицю Лесі Українки, де Андрій купив ще молока. А далі полетіли на зустріч Сумам.

13 Allroгtеs

План (червоним), перша (жовтим) та друга (блакитним) експедиції

Сьогоднішня мандрівка тривала три години. Кілометраж подорожі від старту до фінішу склав 30 кілометрів. Разом з попереднім заходом, за всю експедицію ми накрутили 62 кілометри і побували всюди, де планували. І де не планували, теж побували чимало.

Advertisements

One thought on “Косівщинські пригоди 2

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s