На південь від Сум

IMAGE_034

Цього року вересень видався навдивовижу теплим і сухим. Тож чи не на цей місяць припало найбільше моїх велопоїздок у всьому сезоні. Востаннє у вересні я їздив у невелику 60-кілометрову мандрівку 27 числа. Зі мною був мій незмінний в останні рази напарник Андрій. Нагодовані бездоріжжям Косівщинських берегів, ми вирішили зробити поїздку переважно асфальтованими дорогами. А напрямок вибрали південний – щоб побачити кілька сусідніх населених пунктів з пам’ятками архітектури.

Традиційно ми зібралися на Харківській неподалік від мосту через Псел. Але вирушили в дорогу не в південному напрямку (на Харків), як би було логічніше, а західніше – трасою на Лебедин. Звісно, так вийшло дещо довше, але різні шляхи виїзду-повернення вносять певне різноманіття і, що не кажіть, роблять мандрівку більш цікавою. Щоправда, майже перед самим виїздом з Сум ми звернули з Лебединської траси – на Лебединську вулицю, яка, не зважаючи на свою назву, до цього райцентру аж ніяк не веде. Максимум, куди нею можна виїхати – це до напівокружної в районі села Червоного, що ми й зробили. Відтак, ми мали дорогу зі значно меншим автомобілепотоком, ніж на Харківській чи Лебединській трасі. Та, разом з тим, якість асфальту теж була не така, як на міжміських дорогах. Окрім цього шлях на Червоне запам’ятався панорамним видом на далекий Хімпром (велику промзону на півдні Сум) з лісом високих труб, і ще хмарами мошок, які часом залітали не лише в очі, але й носа та рота, плуталися у волоссі і обліплювали одяг.

02 Psel

Річка Псел біля села Червоного

У селі Червоному ми повернули ліворуч і подалися далі напівокружною. Ця дорога веде з північного заходу на південних схід і з’єднує два найважливіші під’їзди до міста – Київський та Харківський. Ясна річ, ми попрямували саме до останнього. Одразу за Червоним перетнули Псел, а трохи далі річку з кулінарною назвою – Сироватку. Між мостами дорога відігравала роль своєрідного розмежовувача – ліворуч ховалися в садочках дачні будиночки, а праворуч розгорталися широкі заплавні луки. Після Сироватки пейзаж змінився і ми опинилися в коридорі між соснового лісу. Наступний міст – через залізницю – знову приніс зміни, повернувши навколишні поля. Одне з них нас зацікавило своїми сухими кукурудзяними стеблами. Ми не втримали спокуси і підійшли подивитися поближче. На нашу радість, стебла стояли не порожні, а повні кукурудзяних качанів. Проте детальніший огляд пригасив наше захоплення – кукурудза в качанах була суцільно жовта і тверда як камінь. Воно й не дивно – смішно шукати свіженьке, коли от-от настане жовтень.

Незабаром асфальтівка піднялася вгору і злилася з Харківською трасою. Через кілька хвилин руху в напрямку першої столиці радянського періоду ми порівнялися зі знаком, що сповіщав про в’їзд до Сумського району (зрозуміло, для нас – про виїзд). Зробили ще одну зупинку і по фотографувалися. Окрім знаку саме з цього місця для тих, хто їде в Суми вперше відкривається вид на місто і хімпромівські труби. Але вони звідси ще так далеко, що камера на телефоні їх вперто ігнорує.

03 Region

Вітання з Сумського району

Гладенький асфальт та інтенсивний рух Харківської траси не довго залишалися нашими супутниками, бо вже на наступній розвилці ми повернули ліворуч – у напрямку наступного поселення на нашому шляху – Великого Бобрика. Про те, що він справді великий, свідчило хоча б те, що селище стало видно ще кілометрів за п’ять до його початку. Особливо виграшно виглядала старовинна Вознесенська церква (1808 року), яка впевнено панувала над сільськими хатами і з наближенням до села тільки зміцнювала своє положення. У самому Бобрику асфальтівка зробила стрімкий спуск до озера, за яким розгорнувся старовинний парк (кажуть, деревам там щонайменше по сотні років). Сам парк розмістився на доволі стрімкому схилі, тому ми з нашими велосипедами вирішили податися по асфальтівці, що дугою підіймалася на ту ж саму гору, але з майже непомітним ухилом.

04 Bobrik

Альтанка в парку Великого Бобрика

На верхівці як і сліду було очікувати ми надибали на Вознесенську церкву, що вже понад два століття слугує окрасою села, не набагато старшого за неї. Проте, хоча датою заснування і вважається 1676 рік, археологи віднайшли на цьому місці залишки поселення сіверян, які мешкали тут ще у VІІІ столітті. Але у будь-якому разі, церква – найкрасивіше, що можна побачити у Великому Бобрику. Її триярусна дзвіниця, чисельні колонади і небесні відтінки стін та бань справляють враження чогось неземного і просвітленого.

05 Voznes

Вознесенська церква 1808 року

Певно засліплені неочікуваною красою, ми трохи заблукали в селі. Якщо вірити карті, через Великий Бобрик з півночі на південь проходять дві основні дороги, з’єднані між собою цілим рядом допоміжних. Вирішивши, що для переїзду з однієї на іншу нам підійде яка завгодно, ми вибрали одну з них і помилилися! Спершу ніщо не сповіщало про халепу. Сільська дорога виглядала доволі накатаною – до твердого. Ми ще навіть посперечалися – то звичайний ґрунт чи щось на зразок бетону? А відповідь прийшла сама собою, коли нібито накатана дорога несподівано вперлася в тупик. Стало зрозуміло, що це своєрідна бетонка, а нас з трьох боків оточують паркани, за якими розгорнулися городи селян. На щастя, ми помітили хвірку, від якої стежка через прибраний город вела до вже близької бажаної дороги. Це нам підтвердила і одна з місцевих, яка вискочила з хати, щойно побачивши, як двоє з велосипедами пхаються через її город. Але ми їй пояснили ситуацію і вона навіть показала, як краще нам пройти.

Отже, з Великого Бобрика ми попрямували на північ. Половину шляху пройдено і тепер прийшла пора повернення. Наступні шість кілометрів стали єдиними за поїздку, які ми подолали не асфальтом, а польовою ґрунтівкою. Після сільськогосподарської техніки, яка за кілька тижнів до цього збирала врожаї, дорога ще зберігала сліди великих коліс з крупними протекторами і велосипеди від того дещо трусило. Так, з комфортом нам довелося розпрощатися. Зате нам не заважали жодні автомобілі з їхніми вихлопними газами.

Від села дорога полями плавно спустилася до вже знайомої нам річки Сироватки, але, зрозуміло, значно вище за течією від того місця, де ми її перетнули вперше. Вздовж річки пролягало одразу дві транспортні магістралі – залізнична та автомобільна. Ми без вагань вибрали другу і дуже скоро потрапили до третього і останнього села на нашому маршруті – Верхньої сироватки.

06 Syrovatka

Храм Успіння Божої Матері 1812 року

Як і Великий Бобрик це селище було засновано на хвилі еміграції українців до ще незаселеної Слобожанщини. Датою заснування вважається 1653 рік, а вже через сім років після цього поселення збагатилося власним храмом. Перша святиня була збудована з дерева і через деякий час стала потребувати заміни. Тож, на зміну її у 1812 році було зведено вже кам’яну церкву, яка стоїть і понині. Її бані добре видно з Харківської траси, яка проходить через Верхню Сироватку, але безпосередньо біля храму Успіння Божої Матері пролягає Краснопільський шлях, яким власне ми й потрапили до селища.

Оглянувши місцеву святиню, через кілька хвилин ми виїхали до Харківської траси і вже нею повернулися до Сум. Після в’їзду до міста дорога кілька кілометрів йшла попід самим Хімпропом, який ми на початку нашої поїздки бачили лише здаля. Що ж, здаля він виглядає більш романтично, але й менш пахуче. Справді, не всі шляхи однаково корисні!

01 SumyMap

Наш маршрут: Суми-Червоне-Великий Бобрик-Верхня Сироватка-Суми

Advertisements

One thought on “На південь від Сум

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s