Відкриття велосезону’12 (початок)

Маршрут першої у сезоні веломандрівки 16 квітня 2012 року виявився такою собі імпровізацією. Спершу була думка проїхати 130-кілометрове кільце «Суми-Штепівка-Лебедин-Суми», щоб підготуватися до скорого бревету. Але більшістю голосів було вирішено, що для початку ця дистанція занадто велика, тому за кілька днів до виїзду я зробив коротший і приємніший маршрут «Суми-Кияниця-Хотінь-Суми», що пролягав у більшості лісовими та польовими дорогами і в довжину не перевищував півсотні кілометрів. Як на те, у ніч перед виїздом пройшов дощик, а отже, на цьому маршруті боротьба з кілометрами обіцяла перетворитися у двобій з болотом. Тож, уже на місці збору вирішили проїхати третій варіант – асфальтоване кільце «Суми-Барилівка-Глибне-Суми». Детального маршруту ми не складали, але мали з собою карти, де, за приблизними підрахунками, наша мандрівка мала скласти 70 кілометрів. На відміну від двох попередньо розроблених, цей маршрут на перший погляд не мав жодних цікавих історичних, чи архітектурних, чи ще якихось пам’яток, на які варто було б подивитися. Тому ми спершу й не сподівалися побачити щось надзвичайне. Але ж ні…

Першим сюрпризом стало знайомство з одним озером у селі Велика Чернеччина хвилин через десять після виїзду з Сум. Загадки починаються вже від самої таблички перед ним: «Дорогоє двічі мед-пшикове озеро імені Івашкових та Чоні». Подібної назви немає не лише на карті, але й в Інтернеті. Тож можна лише здогадуватися який Чоня двіші пшикнув медом Івашковим.

Озеро у Великій Чернеччині

Територія навколо озера добре впорядкована: тут є і сучасний барвистий дитячий майданчик, романтична ланцюгова гойдалка на прибережній вербі, а також білосніжна альтанка з написом «Обережно: до варнякалки приходить чупакабра!». Спершу ми подумали, що варнякалака – це той, хто багато говорить, варнякає. Але потім сяйнула думка: це ж так місцеві лінгвісти переклали російське слово «беседка»!

Обережно! Чупакабра!!!

Ще однією фішкою майданчика є стовпчик з дев’ятьма дороговказами, які показують  напрямки з кілометражем до найвідоміших зон відпочинку світу: Анталія 1593 км., Дубаї 3342 км., Куршевель 2167 км., Мальдіви 6315 км., Ріо-де-Жанейро 11172 км., Таїланд 7145 км., Лас-Вегас 9893 км., Монако 2203 км.,  Справжнє місце відпочинку – 10 м.! Ми з Любомиром (нас їздило двоє) просто не могли не сфотографуватися з цим знаком скромності місцевих мешканців.

Я і Любомир

Далі селом проїхали без зупинок. Інтерес міг викликати хіба-що меморіальний комплекс Другої Світової, але навіть за рядами вічнозелених туй вгадувалися шаблонні фрагменти монументу, тож ми залишили його без уваги. Зупинилися вже після виїзду з Великої Чернеччини – біля освяченого джерела край дороги, кінцевою точкою маршруту «В Чернеччину по водичку» сумських велофорумчан.

Згодом дещо розхмарилося і під променями сонця квітневі пейзажі заграли незвичними барвами: ми їхали саме в той час, коли бруньки дерев вже порозпускалися, але ще не закінчили перетворення у справжнє листя. Крім того, чимало цікавого готував і сільський колорит, тож наші фотоапарати без роботи не лишилися.

Ось, наприклад: кінь пасеться на луці, позаду ліс, польова дорога, якісь огорожі. Клац-клац-клац! «Не лякайте мені коня», – підоспіла якась бабуся. Вона, як і її підопічний, що засоромився камери, не оцінила всієї художньої цінності моменту.

Фотографування коня

У лісі за Вільшаною об’єкти фотографування мали більш спокійний характер. Розсипи первоцвітів зачаровує! Від асфальтівки у ліс заглиблюється грунтівка, що суцільно вкрита фіолетово-зеленим килимом. В одних місцях панує ряст, в інших, більш вологих, жовті сонечка калюжниці.

Розсипи рясту

Проїжджаємо ще трохи і ось, можна робити матеріал на соціальну тематику: двоє здорованів залишили на узбіччі машину і з великими пластмасовими бідонами прямують до березового гайку. Але не псуймо наш фотоальбом  негативом, фотографуймо берізки, хмарки, дорогу і велосипед.

Берізки і велосипед

Перед Барилівкою дорога вперше і востаннє зустрічається з річкою Псел. Точніше, траса прокладена рівно, а річка робить велику петлю, притуляючись до свого асфальтового товариша. Але для фотокамери більш цікавим є стовп, на якому звили гніздо лелеки. Он вони, обоє стоять на своїй вежі, приймають сонячні ванни. А між гілочок під ними цвірінчать горобці – ці вічні гомінкі сусіди довгодзьобих птахів.

Лелеки

Барилівка стала поворотним пунктом нашої мандрівки. Там ми покинули Миропільську трасу, що пролягала долиною Псла, і почали дертися крізь пагорби. Машин стало значно менше, але якість асфальту погіршилася – статус цієї дороги був явно нижчим за попередню.

Підйом від Барилівки

Перетнувши пагорб, ми спустилися до села Сінного. Купившись на новенький асфальт, не помітили, як наша покороблена траса повернула праворуч. А рівненька асфальтівка провела нас крізь все село до самого низу, де несподівано скінчилася. От тоді й стало зрозуміло, що це не траса. На щастя, вздовж ставка на нашу трасу вела інша дорога, без підйому, якою ми й повернулися на маршрут.

Сінне. Набережна

З іншого боку ця випадкова петля мала і свої переваги. Ми познайомилися з селом, побачили його, так би мовити, зсередини: магазин, школу, меморіал Другої Світової , сільраду і набережну.

Монумент памяті Другої Світової

За Сінним нас чекав наступний підйом. Ліси відійшли десь у боки, хмари майже не порушували небесної блакиті і стало по-справжньому спекотно. Якби не відсутність листя на деревах, можна було б подумати, що вже літо.

Вид на Сінне

продовження