«Від Києва до Лубен насіяла конопель…» – співається у народній пісні. І я подумав: чим не ідея для велопоїздки вихідного дня? Не довіряйте народним пісням! Не знаю, як звали ту передвісницю стаханівського руху, але виявилося, що ці міста розділяють мало не дві сотні кілометрів! Зваживши цілодобове крутіння педалей та кількагодинну поїздку залізницею, я все-таки вибрав останнє.
Лубни – місто старовинне, але досить компактне. Його центральну частину, з найбільшою щільністю різних історичних та архітектурних пам’яток, мені вдалося обійти всього за три години, що вилилося у сотню фотографій найцікавіших з них. На мапі міста, сфотографованій у центральному парку, нитка мого маршруту починається від залізничного вокзалу і, зробивши коло проти годинникової стрілки, повертається до нього.
Тож, почнімо віртуальну екскурсію містом. Перше, що потрапляє на очі приїжджому – це споруда залізничного вокзалу (1951р). Вона невеличка, але доволі приємна на вигляд.
З протилежного боку від колій до вокзалу примикає привокзальна площа з автобусною зупинкою та стоянкою таксі. Також тут можна побачити тепловоз з пасажирським вагоном, який використовують для навчання місцеві залізничники.
Обидва кінці продовгуватої привокзальної площі прикрашені фонтанами. Той, що біля самого вокзалу, в дії мені побачити не вдалося, зате протилежний ще здаля привертав увагу шумом струменів і запахом річкової води.
Поперек площі пролягає автотраса, лівий край якої веде за місто у бік столиці, а правий – до центру. Вибираємо його і через кілька кварталів п’ятиповерхівок готуємося до перших вражень.
Когорту іменних пам’ятників відкриває Тарас Шевченко, а точніше гранітний паралелепіпед з барельєфом українського митця. «Великому кобзареві в день 150-річчя» – сповіщає лаконічний напис на плиті. Щоправда, що саме вказує на велич – незрозуміло, бо і паралелепіпед заледве два метри заввишки, і голова на барельєфі не більш, ніж у натуральний зріст, та й скверик з двома коротенькими алейками міг би вміститися в дворі однієї з сусідніх багатоповерхівок.
До речі, щодо багатоповерхівок. Якщо не полінуватися і зазирнути у дворик до котроїсь з них, то можна побачити несподівані дитячі майданчики. Наприклад, з фрагментами фортечних мурів та веж.
А трохи далі вже справжній пам’ятник середньовіччу – у глибині Ярмаркової площі стоїть на постаменті руський воїн з щитом та мечем. «Тисячоліттю заснування міста»! Це вам не абищо!
На самій Ярмарковій площі, між іншим, справді знаходиться ярмарок.
Далі йдемо праворуч вулицею Ярослава Мудрого, лишаючи позаду девятиповерхівку з картинною галерею, і нарешті потрапляємо до кварталів міської забудови кінця позаминулого століття.
Тут можна зустріти діючу пожежну частину з вежею.
Один з найстаріших будинків, що зберігся до нашого часу – споруда духовного училища 1885 року. За століття преметний профіль дещо змінився, але навчальна складова залишилася. Тепер це Лубенський фінансово–економічний коледж Полтавської державної аграрної академії .
Навпроти – теперішній будинок госпіталю інвалідів ВВВ, споруджений за кілька років до початку самої війни (1938р.)
І, звісно, краєзнавчий музей.
Трохи помилуємося стелою комсомольського парку і продовжимо з архітектурою.
Ось вам культова споруда – Храм Різдва Пресвятої Богородиці (1899р).
А от – справжня перлина! Нині тут школа, але навіть неозброєним оком видно, що це приміщення здатне вмістити щось більше, аніж навчальний заклад для дітей. Не даремно виникають асоціації з класичними університетськими містечками – колись у цих стінах насправді містився виш: у 1907 році споруду звели для єпархіального жіночого училища, якому після встановлення радянської влади прийшов на зміни педагогічний інститут!
Неподалік привертає увагу візерунчастими стінами дитяча лікарня, споруджена напередодні Першої Світової війни (1914р).
А поруч поважно розмістився колишній окружний суд (1910р), в стінах якого нині знаходиться районна адміністрація.
Щоб перепочити від надміру забудови, пройдемося кількасот метрів спокійною вуличкою до пам’ятнику російському поету Олександру Пушкіну, звідки відкривається вид на широку долину Сули.
Що ж, зупинимося для відпочинку на березі ріки.
Тільки зараз випадково дізнався, що той тепловозик ТЕ10-006, що на третьому фото, ще у квітні 2014 року переїхав до Харкова, а його місце зайняла секція іншого – 2ТЕ116-814.