Степова Прага (закінчення)

Після огляду парку, я проїхався навколишніми вуличками, фотографуючи старовинні будинки. Серед інших оригінальністю форм вирізнилася лікарня з круглими вікнами і гострими верхами на краях, що більш характерно для хоббітівських хатинок, а не для місцевих будинків.

Старовинна лікарня у Новій Празі

Поруч з лікарнею знайшов могилу земському лікарю П.Е. Вострікову.

Памятник лікарю Вострікову в Новій Празі

Також доволі примітним виглядає особняк полковника Драгальова з двоповерховим флігелем.

Будинок полковника Драгальова в Новій Празі

Неподалік вражає колишньою пишністю старенька школа.

Стара школа в Новій Празі

Решта пам’яток скупчилися навколо центрального перехрестя. Тут і кутовий магазин, і кілька складських приміщень, і притулок. А в одному двоповерховому будинку містився штаб п’ятої гвардійскої Армії II Українського фронту під командуванням генерала армії О. С. Жадова, що перебував у містечку в січні 1944 року.

Зразки архітектури кінця ХІХ століття у Новій Празі

На цьому можна було б і завершити подорож – все, що шукав у Новій Празі, я знайшов. Але, досліджуючи карту перед поїздкою, я примітив невеличке село неподалік, в якому збереглося те, що за радянських часів було повністю знищено як в Новій Празі, так і в Олександрії – церкву. Звісно, зараз відбудовуються старі, споруджуються нові, але побачити автентичну споруду – це зовсім інша справа.

До села Світлополя, в якому знаходиться церква святого Миколая 1888 року спорудження, з Нової Праги можна потрапити двома шляхами: коротшим – польовими дорогами, або довшими – по трасі. Не полюбляючи їздити двічі однією дорогою, я вирішив доїхати до села однією, а повернутися іншою.

Будинок культури №3

Від перехрестя я спустився до Бешки, яка протікає вздовж Нової Праги, і далі попрямував одною з сільських доріг паралельно річці. Майже одразу за мостом запримітив місцевий будинок культури, а вже на виїзді з містечка натрапив на ще одну братську могилу, що поросла бур’янами на цвинтарі між інших могил.

Памятник на цвинтарі на околиці Нової Праги

За селом їхалося легко. Ґрунт був добре пресованим, а підйом майже не відчувався. Лише краєвиди долини Бешки, що ставали все ширшими, вказували на те, що я поступово віддаляюся від річки. Скоро поля змінилися на невеликий лісок, з якого я спустився прямісінько до самої церкви, дзвіниця якої здіймалася над сільською забудовою і добре проглядалася здаля.

Вид на долину Бешки у Світлополі

Зблизька виявилося, що святиня знаходиться в занепаді. Цегляні стіни збереглися добре, але ні бань, ні вікон, ні дверей не лишилося. Замуровані вікна головного залу вказували на те, що в радянські часи споруду використовували як склад. З внутрішнього оздоблення нині видно лише залишки побілки стін – ані фресок, ані якихось інших прикрас всередині не видно. Тільки вітер гуляє порожніми приміщеннями.

Церква святого Миколая (1888 року) у Світлополі

Через дорогу від церкви знаходиться другий об’єкт зі списку пам’яток Світлополя – братська могила радянських воїнів, які загинули у боях під селищем у кінці 1943 року. На постаменті стоїть жінка з хлопчиком, попереду на землі лежать плити зі списками похованих. Плити виглядають зовсім новими (можливо, покладені замість старих), а сам пам’ятник, схоже час від часу підфарбовують.

Монумент радянським воїнам, загиблим у боях за Світлополь

Продовжуючи рухатися краєм села, доїжджаю до греблі, вище якої широким рогаликом розлігся найвищий зі ставків на Бешці. Над греблею у формі літери «Г» прокладено пішохідний місток. Його ширини якраз вистачає, щоб у місці вигину повернути з велосипедом. До речі, сама лінія спаду води побудована не у формі прямої, а змієчкою. Після спекотного літа рівень води упав і не доходить до краю греблі, але на весні має бути досить красиво.

Гребля на Бешці у Світлополі

Ще кількасот метрів польовою дорогою і я потрапляю на відгалуження від траси, що веде до центру Світлополя. Я, як і збирався, обрав протилежний напрямок. А от чого не передбачив, то це те, що тверде покриття, вказане на карті, не обов’язково має бути асфальтовим. На мене чекало кілька кілометрів бруківки, причому, з постійним, хоч і не дуже сильним, підйомом.

Що й казати, бруківка – це чи не найгірший варіант покриття для їзди велосипедом. На щастя, серед місцевих мешканців велотранспорт залишається найдоступнішим і наймасовішим, тому вони накатали край дороги ґрунтову стежку, якою я й скористався.

На трасі мене знову чекав асфальт. І знову спуск до Нової Праги, але з протилежного від Олександрії боку. В’їжджаючи до селища відмітив про себе досить цікавий будинок культури радянської доби, не вказаний у списках. Проминаючи центр, востаннє окинув поглядом старовинні будинки і попрямував далі додому тією ж дорогою, якою приїхав сюди.

Центральний будинок культури в Новій Празі

Коли виїхав з Нової Праги, мало не потрапив у аварію. Дорога саме почала спускатися до Бешки, як у велосипеда злетів ланцюжок. Не було б нічого страшного, якби я мав ручні гальма. А так довелося швиденько виїжджати на узбіччя і чекати, поки колеса загальмують об гравій та траву. І ще десь о цій порі у мене стався збій зв’язку на смартфоні, про що я дізнався вже значно згодом, коли батьки розповідали, що не могли мені додзвонитися. Збіг, чи якась місцева аномалія?

Долаючи останні кілометри до Олександрії, звернув увагу на калюжі, яких не було зранку. Схоже, сірі хмари висіли над містом не спроста. А мені з цією поїздкою вдалося уникнути зустрічі з їхніми дощиками. Шістдесят кілометрів асфальтами, бруківкою та ґрунтом вдалися на славу!

Більше фото тут. А ось і схема маршруту:

Маршрут поїздки на топографічній карті. Сині кружальця – цікаві об’єкти