Веломандрівка навколо Броварів

У найдовший день року я нарешті «дозрів» до своєї першої справді заміської велопоїздки під Києвом. Щоб не витрачати зайвий час на трансфер до місця подорожі, вирішив вибрати місцевість, що найближче підходить до межі міста з того боку де я нині живу. Так і отрималася нитка сіл: Биківня – Княжичі – Требухів – Зоря – Велика Димерка – Скибне – Калинівка – Перемога, що дугою огинає Бровари, через які я повернувся назад до столиці. На шляху зустрілося все – і ранкова лісова прохолода, і курява польових доріг, і на диво гладенький асфальт спокійних сільських вуличок, і напружений рух автомагістралей, і часом піщані плавні. Рельєф – як на підбір суцільно рівний, без жодного помітного підйому чи спуску. Тож, маршрут виявився найкращим саме для велосипеда: машиною довелося б чимало об’їжджати, а пішки це зайняло б не один день (велокомп’ютер налічив 84 кілометри).

Збуджуваний майбутньою мандрівкою, я прокинувся раніше, ніж збирався, і коли після ранкових приготувань сів на велосипед, з подивом помітив, що виїжджаю рівно о сьомій ранку. Якби планував, то мабуть би не вийшло так чітко.

Ранок вихідного дня Київські вулиці зустрічали напівпорожніми, тож я швидко і без пригод доїхав до мосту над Броварським проспектом за останньою станцією метро («Лісовою»). Звідси в обидва боки, як у шкільному прикладі на перспективу, до обрію відходила пряма автостради. На заході вона, здавалося, упиралася у високий правий берег Дніпра, а на сході її брав у свої обійми ліс. Я попрямував назустріч сонцю.

Броварський проспект на в’їзді до Києва

Темп я вибрав не дуже швидкий, але й не повільний – щоб не марнувати час і дарма не вибиватися з сил, адже невідомо, що чекає далі. Тож на рівному асфальті притримувався швидкості у 30 км/год. Проте через кілька кілометрів розміреного руху, я несподівано зупинився, побачивши край дороги щось незвичайне. Між стовбурів придорожніх сосон чорніли металеві хрести з перев’язаними білими рушниками. Поруч здіймався пам’ятник у формі постаті в’язня з кількома кам’яними брилами неподалік. А на передньому плані – облямівка з кам’яного підмурівка з металевими літерами: «Історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили»».

На вході до “Биківнянських могил”

Я раніше чув про цей меморіальний комплекс, але мені чомусь уявлялося, що він розташований північніше Броварської траси. Власне, з того боку, де знаходиться теперішня Биківня. Тому це для мене виявилося приємним сюрпризом – включити до маршруту ще один неординарний об’єкт.

Від траси в ліс відходила доріжка з гравію. Хрести і брили обабіч запрошували продовжити знайомство з заповідником. Я відкинув хвилинні вагання і відгукнувся на запрошення.

Меморіальне каміння

Майже одразу дорогу перекривав шлагбаум (не перешкода для велосипеда) і стенд з інформацією про меморіальний комплекс і контактні дані. Поруч на величезному сірому камені золотом викарбовано основний інформаційний посил: «Тут, у 19 кварталі биковнянського лісу, поховані жертви політичних репресій». Трохи поодаль розміщено стенд зі схемою поховань та меморіальних об’єктів. Завершує композицію вхідного майданчика справжня залізнична платформа на фрагменті залізничної колії. На пояснювальній табличці написано, що саме на таких вагончиках дизель-трамваї звозили сюди жертв розстрілів.

Зловісне знаряддя Харона

А далі – кілометрова прогулянка сосновим лісом. Високі стрункі сосни, ранковий аромат лісу і шурхіт гравію під колесами створювали неповторний настрій. Автострада з її шумними вічно спішними машинами якось одразу відступила і натомість запанував спокій і думки про вічне.

Биківнянський шлях на Голгофу

Незабаром праворуч попереду за деревами показалася велика галявина, на якій саме і розміщено центральну ділянку комплексу. Алеї з бруківки зв’язують між собою різні за формою, але подібні за змістом частини меморіального заповідника. Окрема алея присвячена загиблим полякам, яким після розділу Польщі в останній війні теж довелося відчути смертельний подих сталінської репресійної машини.

Польська частина меоріалу

Все виглядає новеньким, ніби рік-два тому поставленим. Тільки кілька дерев’яних хрестів на пагорбі, схоже, встановлені тут давно, бо вже встигли і потемнішати, і дещо потрухлявіти.

Одна з центральних композицій

Надивившись досхочу на несподіваний меморіал серед лісу, зазираю до своєї карти, щоб вирішити, як їхати далі. На мапі в цьому місці зображено перехрестя лісових доріг. Одна йде від ДВРЗ (житловий масив біля дарницького вагонно-ремонтного заводу) до Київської птахофабрики на Броварському проспекті, а інша, якою я приїхав, далі прямує через Рибне у бік Княжичів, що початково було першим у моєму списку проміжних точок. Тож я вирішую не повертатися на трасу, а продовжити приємну лісову поїздку.

Безкінечні списки жертв репресій

Щоправда, приємності якось майже одразу зникли. На зміну гравію прийшов пісок, а на заболочених озерах, біля яких дорога проходила далі, на мене чекали зграйки зголоднілих комарів. Та перш, ніж все отак зійшло на пси, я знайшов ще один пам’ятний знак. Край дороги стояв чорний кам’яний хрест, на постаменті якого виднілося лаконічне: «вічна пам’ять». По поверненню додому я знайшов в Інтернеті фотографію цього таємничого хреста – ним була проілюстрована вікіпедійна стаття про меморіальний заповідник «Биківнянські могили». Але, що дивно – там на світлині до пам’ятника вела кам’яна доріжка, сам він стояв на пагорбі, обрамленому кам’яними плитами. Отже, або хрест перенесли подалі в гущавину (навіщо?), або їх було декілька ідентичних (тоді де подівся перший?), або пагорб просів, а каміння провалилося в пісок (якось занадто швидко?).

Фото з вікіпедії і моє. Куди поділася бруківка, плити і насип?

Майже одразу після хреста ліс почав рідшати і незабаром дорога вийшла до порослих очеретами озер. На карті вони показані як болота і, певно, воно так і є. Але у кількох проміжках між очеретами мені вдалося розгледіти чималі шматочки водяної поверхні, на якій, навіть, промишляло кілька рибалок на човнах. Шлях обійшов болота західним боком, а залишки рибного радгоспу я об’їхав південніше. Далі знову рухався на захід.

Якраз у цьому місці лісовий рельєф показав найбільші вигини. Ґрунтівка (а, скоріше, піщанка) як і раніше не змінювала висоти, але з північного боку її підпирав ланцюжок пагорбів, що місцями обривався стінами піску. Краєвиди від того видавалися ще мальовничішими. Тільки я не встигав все фотографувати, бо варто було трохи затриматися, щоб вибрати кращий ракурс, як мене наздоганяв ескорт комарів, вимагаючи свого сніданку.

Підґрунтя лісових доріг

За якийсь кілометр після руїн Рибного я виїхав (чи виплив піщаною рікою) до роздоріжжя, праворуч від якого знаходилася переправа через річечку Дарниця. На моїй карті знайденого переходу не було, але я сподівався, що потрапити на той бік водяної перешкоди якось зможу, і, на щастя, не помилився.

Мій велосипед)

На цьому з невизначеністю було покінчено. Дорога хутенько вивела до залізничних колій, вздовж яких я дістався до ЛЕП, яка, власне, і привела мене до Княжичів. В околицях села дороги так само були зроблені з піску, але трохи далі вже почався асфальт, спершу не дуже приємний, але згодом неймовірно рівний.

Тарас Шевченко в Княжичах

Село має розгалужену систему вулиць, які й близько не нагадують прямі лінії. На щастя, місцеві мешканці залюбки пояснювали, як куди проїхати і я швиденько знайшов все, що хотів, та навіть більше. Біля сільради (з досить цікавою і немаленькою, як для села, мозаїкою на всю стіну) мене зустрів традиційний пам’ятник братської могили воїнів Червоної Армії, що загинули під час Другої Світової війни. Неподалік у скверику – скромний, але доволі динамічний пам’ятник Тарасу Шевченку. Все це знаходиться у південно-східній частині Княжичів, які мені довелося проїхати майже всі.

Братська могила радянських воїнів у Княжичах

Іншим набором цікавих об’єктів став Спасо-Преображенський собор, відбудований у 90-х на місці знищеної у 30-ті роки дерев’яної церкви. На ошатному подвір’ї перед святинею знайшли притулок ще два пам’ятники – воїнам-односельцям, що загинули під час Другої Світової війни і взагалі усім загиблим у ній. Знайти собор неважко, адже позолоту його куполів видно, либонь, з усіх куточків села.

Спасо-Преображенський собор у Княжичах

Між іншим, хай не вводить в оману відносно невеликий вік пам’яток Княжичів. Насправді село має понад півтисячолітню історію. У документальних джерелах воно згадується ще у 1489 році, а своїй назві завдячує тому, що тут, на берегах річки Дарниці, якийсь час жив Володимир Мономах.

Пам’ять про односельців, загиблих у вирі Другої Світової…

До наступного села – Требухова – від Княжичів колись вела пряма, як струна, ґрунтова дорога. На карті вона досі присутня, але насправді розчиняється у польових травах ледве покинувши межі Княжичів. Добре, що трохи північніше є асфальтівка, яка першу третину дистанції йде майже паралельно до своєї безталанної сусідки. А на третині шляху обидві дороги перерізає траса, що з’єднує Бровари з Борисполем. З обох боків і посередині її огородили бортиками, тому перетнути автостраду можна лише пішки.

З протилежного боку я знайшов залишки ґрунтівки. Дві смужки ледве вичовганої трави тягнулися вздовж лісосмуги. Але чим ближче я під’їжджав до Требухова, тим все більш наїждженою ставала дорога. До неї вливалися інші, від чого вона перетворилася на широку і поважну, розкатану тракторами до піску (але терпимо).

Покровська церква у Требухові

Щойно проминув перші требухівські хати, як потрапив на асфальт – такий же рівний як у Княжичах. Але на відміну від попереднього села, це за формою нагадувало зірочку, де всі головні дороги вели в єдину точку, в якій зібралися найцікавіші об’єкти поселення. Унікальне це зібрання тим, що відображує різні періоди історії. Покровська церква (споруджена у 1905-1911) зберегла традиції козацької архітектури, пам’ятники загиблим радянським воїнам і партизанам та воїнам-односельцям залишилися від комуністичної доби, а меморіал героїв Євромайдану – це вже ультрасучасність.

Требухів пам’ятає про Євромайдан

Попри дощик, що почав накрапати, у центрі села було дуже людно. Хтось чекав на автобус, хтось чвалав кудись своїм ходом, а ще чимало людей відбували недільну службу в Покровській церкві, про що свідчило з півсотні припаркованих велосипедів на подвір’ї храму. У Києві таке скупчення велотехніки можна побачити хіба-що під час якихось акцій, а тут – це регулярне явище. Більше того, коли подорожуєш вуличками Требухова, та навіть й інших сіл, і не лише Київщини, людей на велосипеді зустрічається більше, ніж автомобілістів. У цьому плані, хоч як столиця не намагається першою увійти у Європу, вона поступається переважній більшості містечок і сіл, де рух на велосипеді – справді зручна і безпечна річ.

Велосипед – поза конкуренцією!

Продовження

Реклама