Веломандрівка навколо Броварів (закінчення)

За кількасот метрів на схід від центрального майдану Требухова одна з асфальтівок відходить на північ – у бік наступного села Красилівки. Розташоване воно зовсім близько і історію має подібну, що так само починається з першої половини XVII століття. Навпроти сільради присутній традиційний пам’ятник воїнів Радянської Армії, що загинули у Другій Світовій війні. Ліворуч нещодавно збудували Свято-Михайлівський храм, який цікавий тим, що на службу заходити потрібно збоку, при цьому спускаючись сходами донизу. Але це, скоріш за все, тимчасова особливість, поки не закінчаться ремонтні роботи основної споруди.

Image

Свято-Михайлівський храм у Красилівці

Є в селищі красивих і сильних ще одна новенька святиня – у східній частині знаходиться храм Архистратига Божого Михаїла, що належить до Української православної церкви Київського патріархату. Він виглядає менш масивним, але більш фантазійним. Їдучи до нього ви неодмінно потрапите на перехрестя з неочікуваним, як для села, коловим рухом. На клумбі посеред кола встановлено колону з божою матір’ю. Певно, щоб оберігала у дорозі.

Красилівський храм Архистратига Божого Михаїла

Красилівський храм Архистратига Божого Михаїла

З півночі Красилівку притискає автотраса Київ-Суми. Я мав нещастя проїхатися нею всього кілька кілометрів, але цього було цілком достатньо, щоб усвідомити, чому однойменні міжміські автобуси курсують Харківською трасою, що пролягає південніше паралельно до цієї. Після спокійних сільських вуличок з гладеньким асфальтом мережа вибоїн на пару з інтенсивним рухом вганяла у паніку. На щастя, так тривало лише два кілометри, після чого я відновив рух у північному напрямку, але вже не асфальтом, а ґрунтовою дорогою вздовж лісосмуги.

Божа матір у дорожньому кільці

Божа матір у дорожньому кільці

Розпочалася найспокійніша і найвіддаленіша від людської метушні та машин ділянка шляху. Від’їхавши про всяк випадок трохи від траси, я відкрив голий кілометр. Весь одяг відправився на багажник. На мені лишився лише шолом, рукавички та кросівки. Ніжно пригрівало сонечко, лагідний вітерець огортав моє тіло, а я собі спокійно крутив педалі ледве помітною польовою дорогою вздовж лісосмуги.

Перший досвід їзди без одягу виявився на диво приємним попри побоювання комфортності суміщення чоловічих фізіологічних особливостей з жорстким велосідлом. З попередніх поїздок я знав, що занадто вільна нижня білизна не підходить для веломандрівок. Але тут виявилося, що повна свобода від тканин дає відчуття навіть більш приємні, ніж спеціальна фіксуюча велобілизна.

Пам'ятник загиблим воїнам-односельчанам у селі Зоря

Пам’ятник загиблим воїнам-односельчанам у селі Зоря

Незабаром після того, як праворуч забіліли хатинки селища Зоря, до нього повела окрема дорога. На карті її чомусь немає, зате є невеличкий цвинтар серед поля, біля якого вона якраз і проходить. Через Зорю пролягає одна асфальтівка – від Гологева до Великої Димерки (наступний пункт маршруту). А на ній примостився всього один пам’ятник. Мабуть зайве називати, та все ж скажу, що він присвячений воїнам-односельцям, які загинули у роки Другої Світової. Увагу привертає акуратно виточена з граніту п’ятикутна зірка на його верхівці.

План-схема Великої Димерки

План-схема Великої Димерки

Кілька кілометрів асфальту на північ і ми опиняємося біля залізничного переїзду через колії, що ведуть з Української столиці, до її колеги на північному сході. За переїздом розпочинається щільні квартали великодимерських садиб. Вулички тут так само добре асфальтовані і заплутані, як у Княжичах. Але, знову ж таки, все найцікавіше примостилося у центрі, де на окремому стенді зображено план-схему селища.

Пам'ять про Другу Світову у Великій Димерці

Пам’ять про Другу Світову у Великій Димерці

Біля центрального майдану Великої Димерки знаходиться меморіал пам’яті загиблих воїнів Другої Світової. Велика дуга з гранітних плит з виписаними списками імен з обох боків увінчана скульптурними композиціями: ліворуч – воїн (з підписом: «Хто за свободу вийшов проти смерті, тому немає смерті на землі!»), праворуч – жінка, що покладає квіти («Тому земля така пречиста і земна, що їхня кров вогняна пролилась!»). А, проїхавши кілометр на південний схід, я побачив найдавнішу на цьому маршруті пам’ятку – дерев’яну церкву Покрови Пресвятої Богородиці, збудовану 1782 і освячену 1785 року.

Великодимерська церква Покрови Пресвятої Богородиці

Великодимерська церква Покрови Пресвятої Богородиці

З Великої Димерки я попрямував на захід – до траси Київ-Чернігів. Починаючи від центра села і майже до самої автостради асфальт виявився просто жахливим. Не те, щоб було багато вибоїн, але його поверхня взялася в якусь дрібну хвильку, від чого велосипед постійно трусило. Як на те, додався зустрічний вітер і доволі жвавий автомобільний рух, тож мені вперше за поїздку на міжсільському перегоні не вдалося витискати свої заплановані 30 км/год., зменшивши їх майже на третину. Добре, що на чернігівській трасі змінився вітер і асфальт, тому справа пішла знову веселіше.

Біля перехрестя, як і годиться, знаходилася автобусна зупинка. А поруч з нею я надибав на цікаву картину: на узбіччі стояв знак з написом: «За викидання сміття штраф 1500 гривень», а під ним ще один: «При виявленні факту засмічення телефонуйте: 045-9464994 – ДАІ Броварського району». Сам по собі знак би не привертав особливої уваги, якби не стояв посеред велетенської купи сміття! Не інакше, як це зробили для того, щоб легше було виявити «факт засмічення».

Насмітили під носом)

Насмітили під носом)

Через кілометр руху в сторону Києва показалося село Скибин. Серед інших населених пунктів на моєму маршруті воно вирізнилося тим, що за формою було прямою – по один бік траси тягнувся один ряд садиб, а по другий – інший. Хоча, для маленьких сіл на великих дорогах це скоріше закономірність, аніж виняток. Від безликості Скибин рятує залізничний міст у його південній частині і пам’ятник воїнам Радянської Армії, які загинули в роки Другої Світової війни, що знаходиться поблизу автобусної зупинки у центрі. Скромну композицію меморіалу увінчувала постать солдата, що став на одне коліно, тримаючи автомат і скорботно схиливши голову.

Єдиний пам'ятник села Скибин

Єдиний пам’ятник села Скибин

Незабаром після залізничного мосту розпочалося інше село – Калинівка. За ним на узліссі біля траси я помітив черговий пам’ятник. Від попередніх, побачених сьогодні, він відрізнявся іншим формулюванням. Меморіал теж присвячений загиблим воїнам Другої Світової, але не просто солдатам, а чекістам.

Пам'ятник чекістам у Калинівці

Пам’ятник чекістам у Калинівці

Поки я розглядав рожеву кам’яну брилу з викарбуваним на ній героїчним текстом, мені посигналила якась автівка, що зупинилася біля мого велосипеда. Дівчина за кермом спитала, чи правильно вона їде до Чернігова і виявилася явно вражена, коли я повідомив, що треба навпаки. Її супутниця тільки хмикнула, позирнувши на свою сусідку – певно напрямок руху був предметом їхньої останньої дискусії.

Схоже, втрата орієнтації на місцевості – заразна хвороба, бо, варто мені було перетнути трасу, як я, як то кажуть, сам заблукав у трьох соснах. На карті від цього місця через лісок відходила ґрунтівка, що через два кілометри закінчувалася в останньому селі мого маршруту – Перемога. Щойно я пірнув до лісу, як доріжка розгалузилася на кілька рівнозначних стежок, а потім так ще кілька разів. За лічені хвилини я вже просто стояв серед лісу, де жодної доріжки вже майже не було видно. Пильніше придивившись до карти, я звернув увагу, що дорога, насправді, не повністю заходить до лісу, а йде по його краю. Тож я швиденько виправив свою помилку і знайшов правильний шлях.

Братська могила в селі Перемога

Братська могила в селі Перемога

Як і в Калинівці, пам’ятник у Перемозі стояв не в самому селі, а на узліссі. Зроблений без зайвого пафосу, він нагадував звичайну могилку з металевою огорожею навколо. Дерева обступили братську могилу з усіх боків, тому, не знаючи про її існуванні, в тіні лісу меморіал можна і не помітити з траси. Хоча, якщо придивитися пильніше, то побачити можливо.

Асфальтівка від Перемоги до Броварів не вражала якістю. Загалом покриття було добрим, але часто траплялися серії вибоїн. Певно причиною тому різні складські чи то заводські корпуси, ряди яких тягнулися ліворуч. Праворуч одразу за узбіччям починався ліс.

Церква Святих Петра і Павла у Броварах

Церква Святих Петра і Павла у Броварах

Самі Бровари я перетнув майже без зупинки. Траса робить у місті лише один поворот – біля пошти. А до і після цієї точки вона абсолютно пряма – сплутати шлях просто неможливо. За Броварами я знову зіткнувся зі зустрічним вітром і навіть попри те, що автострада головним чином плавно вела на спуск (до Дніпра), їхалося не дуже легко. А може ще й утома накопичилася – останній кілометр я закінчував, коли годинна стрілка перетнула позначку з одиницею. Та, як би там не було, я повернувся додому повний вражень і бажання нових мандрівок.

Різний колір - різна якість покриття

Різний колір – різна якість покриття

 Більше з поїздки фото тут

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s