Велостарт у 2.8

Вчора розпочався новий етап наших мандрівок – ми вперше подорожували велосипедами у повному сімейному складі: я, Оленка і наш Нестор, якому восени виповниться три роки. 58 кілометрів заміськими дорогами – наш перший великий виїзд, хоча спільні велопоїздки у межах зелених зон Києва ми практикували ще з минулого літа, коли придбали велокрісло для малюка.

Окрім кілометражу ця подорож відрізнялася ще й певним екстримом. І справа не лише у якості доріг чи більшій складності орієнтування, але й у тому, що при катанні містом завжди можна перервати акцію і повернутися додому, а перебуваючи за багато десятків кілометрів від дому, це практично неможливо. Хто знайомий з примхливим дитячим настроєм, той розуміє, наскільки це важливо. Крім того, свої сюрпризи може внести погода, поломки чи ще щось.

Та все ж, попри різні небезпеки, що на нас могли чекати, ми наважилися на цей крок, задобривши ймовірні неприємності різними дарунками. Для дитини взяли печиво і компот (окрім обіду), для атмосферних витівок – дощовики, а проти ворожих доріг – запасні камери і клей з латками.

Отже, суботнього ранку ми вирушили у мандрівку. Столицю покидали асфальтівкою, що пролягала між державною скарбницею та Алмазним озером. Попри дорогоцінність назв, в реальні краєвиди вкрапилися деталі, яких на карті не роздивитися – скарбницю оточували високі стіни з колючим дротом, а шматочки плеса ставка заледве виднілися поверх ешелону гаражів. Техногенність пейзажу довершувала 270-метрова труба Київської ТЕЦ-6 у товаристві з двома охолоджувачами, що маячила у кінці прямої, як траєкторія нейтрино, асфальтівки.

Зате одразу після того, як ТЕЦ лишилася позаду, індустріальний пейзаж поступився місцем звичайному заміському: дорогу кожні кількасот метрів стало крутити то ліворуч, то праворуч, а узбіччя заполонили густі зарості, між яких місцями вгадувалися якісь болітця. Не встигли ми як слід призвичаїтися до переміни, як потрапили до першого села на нашому шляху – Погреби. І майже одразу зустрілися з першою пригодою.

Нещодавно збудована церква у Погребах

За картою ми мали тримати постійний контакт з головною дорогою села. На самому в’їзді до поселення нас зустріла розвилка, де на білому тлі автомобільного знака товстенька лінія прямувала ліворуч. Вирішивши, що це наша супутниця, ми подалися туди ж і майже одразу велосипедні колеса почали відбивати залізничний гімн на бетонних плитах. Але остаточне розвінчання самозванки сталося, коли обрій попереду заполонили троєщинські багатоповерхівки.

Несподівану зупинку, викликаною застарілістю нашої карти, Нестор використав, щоб попити компотику. Ми ж з Оленою вирішили повернутися до пропущеної розвилки і продовжити рух асфальтівкою. Але не можна сказати, що час був згаяний даремно. За ті кількасот метрів хибного шляху ми відчули себе майже археологами – сірість бетону зберегла сліди давно померлих тварин. Через вібрацію коліс важко було не помітити, що у дні, коли заливали бетон, тут пройшло стадо корів і це лишило глибокий відбиток в історії дороги. А трохи поодаль поверхня рясніла peace-символами гусячих лапок.

Наступна зупинка трапилася швидше, ніж можна було сподіватися – Нестор сказав, що йому холодно. Звісно, нам з дружиною було тепло, бо ми крутили педалі, а малюк весь час сидів у кріслі. На щастя, ми взяли йому запасний одяг і проблема вичерпалася.

І ось, нарешті, ми в центрі села. Тут – наша перша планова зупинка. Що цікавого зі старовини можна побачити в Погребах? Попри свою понад півтисячолітню історію (рік заснування – 1455) в селищі, на жаль, збереглося мало пам’яток. Останню відносно давню церкву (Успіння Богородиці), зведену 1896 року, у 1935 році під приводом браку площі для будівництва школи відправили до пращурів. У наші дні, на щільність забудови в центрі дивляться простіше, тож знайшлося місце і для школи, і для нової церкви, і для меморіального комплексу. Поруч зі стелою пам’яті землякам, загиблим у роки Другої світової війни, на невеличкому пагорбочку з кущиками чорнобривців сором’язливо примостився кам’яний хрест жертвам голодомору тридцятих. Всі три пам’ятки ніби вишикувалися в ряд через дорогу від школи. Наче пропонують їй себе на вибір – українська ідея, радянська, християнська або суміш цього всього.

Нестор бажає йти пішки

Роздивившись що й до чого, ми зібралися їхати далі. Аж тут Нестор висловив бажання іти пішки. Що ж, можна трохи прогулятися, адже мандрівка лише починається. За якісь кілька хвилин наша асфальтівка вийшла на трасу з більш жвавим рухом. Ідею їзди велосипедом реанімував логічний ланцюжок: «Несторе, бачиш, тут машин багато, а тротуару для пішоходів немає. Йти далі не можна, треба їхати», – і малюк спокійно дав себе посадити у крісло.

За пару кілометрів погребська траса вивела нас на узбіччя. На карті в цьому місці привертав увагу другий магічний значок у вигляді порталу. І справді, Неподалік від узбіччя підпирав стіну лісу пам’ятник радянським розвідникам, що загинули у цих місцях у 1942 році. Поки ми паркували велосипеди біля огорожі меморіалу, Олені подзвонила її мама. А що жіночі розмови, то справа не однієї хвилини, Нестору скоро набридло нидіти на майданчику перед монументом і я запропонував йому піти подивитися на залізницю (а до всього рейкового транспорту він має неабиякий інтерес; і особливий сентимент до трамвайчиків).

Карта запевняла, що залізнична гілка, яка починається біля Броварів, огинає ліс з півночі і самим його краєм доходить аж до Києва, де несподівано закінчується. Тепер я знав, що залізниця прямувала до вже знайомої нам ТЕЦ, а що та останнім часом послуговується в основному газом, я мав сумнів у тому, чи не існує колія лише на карті. На радість Нестору, залізниця нікуди не зникла. Одразу за першою смугою дерев ми вилізли на невеличкий насип гравію, вздовж якого тягнулися дві дещо іржаві рейки. І хоча місцева рослинність намагалася приховати їх від стороннього ока, не важко було повірити, що цією колією ще послуговуються. Для проформи ми трохи покрутилися на місці, але, так і не дочекавшись потяга, повернулися назад.

У пошуках трамвайчиків

Ми попрямували асфальтівкою далі і несподівано з’ясували, що опинилися в іншому населеному пункті. Обабіч траси тягнулися такі ж ряди сільських садиб, але просто в одному місці край дороги стояв знак, який повідомляв, що от до цієї хати ще були Погреби, а вже сусідня знаходиться в Зазим’ї.

Так ми потрапили до поселення з ще давнішою історією, адже перша літописна згадка про Зазим’я датується 1128 роком! Історія нагородила село багатьма драматичними і героїчними сторінками, частина з яких вже знайшла своє відображення у монументальному мистецтві, а інші ще чекають свого часу. До того ж, на нашому сьогоднішньому маршруті Зазим’я постало єдиним населеним пунктом, де збереглася старовинна церква.

Та й сучасна архітектура тут нівроку! Коли ми покинули трасу і попрямували у бік центру, мали змогу роздивитися, які фантазійні палацики набудували тут місцеві «дачники». Неймовірне поєднання романтичних стилів та сучасних технологій могли перетворити навіть невеличкий особнячок на щось таке, що притягує зір. Що ж, можливо пройдуть століття і саме по такі архітектурні пам’ятки будуть здійснювати свої мандрівки майбутні краєзнавці.

Бо що зараз цінного позалишалося у селах з часів минулих? Радянська доба подарувала практично кожному поселенню по монументу, який тим чи іншим чином стосувався б Другої Світової війни. Значно менше є таких, де б стояв свій Ленін або якась пам’ятка про так звану Велику Жовтневу. Дореволюційну епоху представляють церкви, яких лишилося не так вже й багато, а в дуже рідкісних випадках можна натрапити на маєтки-палаци колишніх поміщиків. Ну, а сучасність, окрім вже згаданих особнячків, записує до сторінок історії новозбудовані церкви і свіжі пам’ятники. Інколи, певно за браком паперу, новий текст пишеться на старих сторінках і від того складається враження, що читаєш якийсь химерний роман.

Але трапляються й кумедні речі. Так, поми ми прямували до центру села, біля одного обійстя побачили наче кулемет – з великими колесами, дулом і магазином. Лише під’їхавши ближче, розгледіли, що це всього мангал, майстерно стилізований металевою ковкою під грізну колись зброю.

Так, роздивляючись на різні цікавинки Зазим’я, ми й доїхали до Свято-Воскресенської церкви (1875 рік), позолочені бані якої видніються здаля. Нестору роздолля – його зсадили з велосипеда і він знову може гуляти на свій розсуд. Поки я з Оленою ходив навколо храму, розглядаючи стіни з півторастолітніх цеглин, малюка зацікавило більш життєрадісне поєднання жовтого та чорного кольорів на пластиковому гасію швидкості (чи пак лежачому поліцейському) навпроти воріт. Довелося перервати дискусію про час заснування культової споруди і прибрати дитину з проїжджої частини. Здійснюючи евакуацію малюка, я помітив, що через дорогу від церкви є теж дещо цікаве.

Свято-Воскресенська церква (1875 року) у Зазим’ї

Біля самої дороги височів металевий хрест з кам’яною плитою, на якій золотом по рябому (не дуже читабельне поєднання) вшановувалася пам’ять земляків, що полягли у боротьбі з безбожним режимом. А трохи вглиб розташовувався ще один монумент, присвячений червоноармійцям, загиблим за радянську владу у 1920 році. На перший погляд це сусідство не видається дивним, але якщо пригадати історію, то хто був ворогом тих червоноармійців у 1920 році? На той час УНР, гетьманату та Директорії вже не існувало, так звані закордонні інтервенти (німці-австріяки, білополяки, денікінці чи Антанта) знаходилися далеко звідси. На Київщині залишалися лише українці та влада більшовиків. Отже, згадані червоноармійці й були воїнами того «безбожного режиму», у боротьбі з яким полягли зазим’яни. Тож тепер пам’ятники колись непримиренним ворогам мирно собі мешкають поруч.

Є в Зазим’ї ще одне місце пам’яті. За церквою ми повернули на іншу асфальтівку і попрямували нею ніби назад, у бік траси. За п’ятсот метрів край дороги з’явився меморіальний комплекс радянським воїнам, що загинули тут у роки Другої Світової війни. Від самої вулиці до воїна з автоматом, що стоїть на кам’яній плиті зі списками загиблих, веде алея з довгою клумбою посередині. Від цієї алеї відбрунькувалася дещо менша алейка, яка закінчувалася точнісінько таким хрестом жертвам голодомору, що ми бачили у Погребах. Як там, так і тут – пам’ять жертвам і воїнам режиму знову разом. Химерний роман продовжується.

Памятні знаки у Зазим’ї

Хтось полюбляє гортати сторінки історії, а для Нестора немає більшого задоволення, ніж відчиняти чи зачиняти хвіртку. Принаймні, так здалося, коли ми його зсадили на землю і він став нарізати кола навколо клумби, яка від траси відокремлювалася металевою огорожею з двома хвірточками. Крізь одну малюк вбігав, а крізь іншу забігав назад, старанно зачиняючи за собою і одну, й іншу. Звісно, місцеві могли сприйняти таку активність недоречною в подібному місці, та й зупинятися ми мали намір не надовго, тому, коли малюк попросився зняти його з велосипеда, ми не дуже прагнули задовольняти його бажання і вирішили поставити якісь умови.

– Ти трохи походиш, а потім знову сядеш у крісло? – запитав я його, ставлячи на землю.

– Не сяду, – спокійно запевнив він.

Що ж, принаймні малюк сказав правду. І так воно й сталося через п’ять хвилин – Нестор сам не сів, а просто ми його впіймали, коли він заходив на чергове коло, і посадили в крісельце. Печенюшка виявилася вирішальним аргументом у вирішенні спірного питання без сліз та емоцій.

Асфальт з його інтенсивним рухом став нам дещо докучати, тому до наступного села – Пухівки, – ми попрямували навпростець, польовою дорогою, що, до того ж, виявилося навіть коротше. Проте, часу не зекономили, бо ще їдучи спокійними зазим’янськими вулицями, натрапили на шовковицю. Ми з Нестором до цих плодів не байдужі, а Оленка – й поготів. Отож, поїхали ми далі, тільки коли у кожного з нас з’явився “blue-tooth”(а також blue-fingers, blue-lips, а в малюка ще й трохи blue-spots на штанцях і кофтинці).

продовження