Мурашині мандри: день перший

На вихідних 16-17 серпня ми вперше взяли з собою Нестора у веломандрівку з ночівлею на природі. 172-кілометрова подорож, попри те, що ми мало не потрапили у зону військових дій, а в містечку з майже тисячолітньою історією заледве знайшли місце, де можна пообідати гарячим борщем, залишила по собі виключно приємні спогади.

Думка відвідати Остер на Десні з’явилася у нас ще під час попередньої поїздки на північний схід від столиці. Тепер частина того маршруту мала вписатися у завершення нашої поїздки. По-перше, кожну нову мандрівку хочеться починати по-новому. А, по-друге, знайомий шлях в кінці якнайкраще страхував від несподіванок втомлених мандрівників.

Основна ідея теперішнього маршруту полягала у тому, щоб доїхати до Остра вздовж одного берега Десни, а повернутися іншим. Але несподівано виявилося, що в цьому містечку знаходиться останній міст через ріку – до самого впадіння у Дніпро між берегами немає жодного сталого сполучення, навіть поблизу столиці. Цей дивний факт вніс свої корективи у нашу подорож, додавши до її ареалу частинку правобережної України.

00 Kyiv-Oster

Правобережжя зустрілося з нами поблизу станції метро «Дніпро». До неї ми їхали дорогою, що прямувала пліч-о-пліч з коліями, але надалі подібне товариство виявилося неможливим, оскільки ті пірнали вглиб печерських пагорбів. Тож ми подалися собі далі вздовж гранітної набережної. Суботнього ранку вона вражала порожнечею, лише рибалки біля самої води рятували пейзаж від абсолютної безлюдності.

Праворуч було видно, як вздовж дніпровського фарватеру змагалися у повільності прогулянкові кораблі, а ліворуч від нас грали у перегони автомобілі. Ще три роки тому цю компанію доповнювали трамваї, залишки колій яких місцями збереглися і донині. Та не все так сумно, бо де руйнується старе, часто з’являється щось нове. Біля річкового вокзалу ми познайомилися з щойно зведеною дворівневою транспортною розв’язкою, а після неї колеса наших велосипедів насолоджувалися новісіньким асфальтом вздовж нещодавно прокладеної набережної аж до самої Оболоні.

Спальний район ми проминули майже по прямій. Закладений у 70-х, масив багатоповерхівок не вельми дивував мальовничістю. Єдиною змогою проявити фантазію проектувальників стало розташування цих велетенських коробок. Клоновані паралелепіпеди визирали на дорогу то одним краєм, то іншим, але, зрештою, не важко було помітити циклічність цього візерунку, що повторювався вже через кілька дворів.

Приємною несподіванкою стала відносно неширока смуга між нашою дорогою та побережжям Дніпра, яку забудовники опанували лише з початком нинішнього тисячоліття. Тут будинки вражали не лише різною формою та кольором, але й різноманітними декоративними елементами, несподіваними вигинами стін і різною кількістю поверхів. Ось вона – відповідь різношерстих будівельних компаній державній монополії на житло.

І от, коли Оболонь майже лишилася позаду, а від заміської зелені нас відокремлювала тільки територія депо метрополітену, правом голосу скористався Нестор: «Майданчик!». Успішно оминувши всі дитячі спокуси за 18 кілометрів прямування містом, ми несподівано опинилися на вулиці, до якої виходив двір останньої дев’ятиповерхівки, в якому різнокольоровий метал помітити було просто неможливо. Що ж, так вже й бути: зробимо зупинку. До того ж, далі дитячі майданчики навряд чи ще трапляться.

01 Nestor

Як і годиться, малюк спробував усі принади: погойдався на гойдалці, спустився з гірки, полазив по драбинці і на останок попив компотика. Коли всі завдання було виконано, він дав себе посадити назад у велокрісло і вже за кілька хвилин ми виїхали на заміську трасу, що тяглася від Києва прямісінько до Вишгорода.

Місто на північ від столиці має не лише давню історію. Це ще й місто енергетиків, адже саме тут майже півстоліття тому було зведено найпівнічнішу з гідроелектростанцій на Дніпрі – Київську. Однойменне водосховище, що впирається у дамбу ГЕС, сягає своїм верхів’ям аж кордону з Білоруссю. Але для нас набагато важливішим став той факт, що цією дамбою можна потрапити у межиріччя Дніпра і Десни.

Перед під’їздом до Вишгорода ми звернули з траси за вказівним знаком і чимось на кшталт окружної обігнули місто зі сходу, без перешкод потрапивши до місця прощання з правобережною Україною. Понад кілометрової довжини переїзд на інший берег спершу дещо розчарував – через замале співвідношення ширини дороги до її завантаженості автомобілями вся увага була прикута до керма, а не чогось цікавішого, наприклад, шлюзу. Крім того, розглядати стратегічний об’єкт заважали різні огорожі, що в районі турбін ГЕС взагалі закрили будь-які краєвиди. Тільки біля посту ДАІ ми знайшли невеличку стоянку, де змогли перевести подих.

Ми вирішили припаркувати велосипеди і перейти на інший бік дороги, за яким аж до обрію простягалося широке плесо водосховища. Вода була настільки спокійна, що повністю зливалася з небом, від чого здавалося, що далекі острови просто зависли у повітрі. Я вже збирався прив’язати наші велосипеди тросиком з замочком, але Олена лиш посміхнулася, вказавши на кількох ДАІшників та силовиків з автоматами, що чатували неподалік (кажуть, через військові події на сході з’явилася небезпека підриву дамби). Справді, з такою охороною нічого не страшно. Навіть скористатися пішохідним переходом попри маже неперервний потік машин – водії тут на диво люб’язні.

02 KyivSea

Споглядання спокійних вод Київського моря приносить неабияке задоволення. Особливо після кількох годин їзди велосипедом перенасиченими швидкими автомобілями дорогами. Але найбільше зупинка сподобалася Нестору. На противагу нашій парі, де кожен швидко крутить педалі і значно повільніше – кермо, малюку залишалося лише сидіти і дивитися. А це для дітей майже трирічного віку річ далеко не найприродніша. Тому кожну можливість зупинитися і погуляти він зустрічає з неабияким ентузіазмом.

Намилувавшись пейзажем, ми повернулися до велосипедів і налаштувалися їхати далі. Нестор дав себе посадити у крісло на диво легко. «А тепер – додому!», – задоволено промовив він, певно, вважаючи, що цей панорамний майданчик і був ключовою точкою нашої мандрівки. Ми заспокоїли його, що додому ми обов’язково повернемося, але зараз час обіду, тому треба заїхати в магазин по продукти і потім стати на полуденну зупинку.

Попрямувавши далі на схід, дорога спустилася з дамби, потім перетнула обвідний канал і після кількох поворотів вивела до першого села на цьому березі – Хотянівки. Тут ми знайшли цілий ринок біля траси, де змогли купити овочі та іншу їжу, бо харчі вирішили не везти з дому, а докуповувати по місцю, адже населених пунктів на маршрутів не бракує. Поки Оленка ходила по покупки, я лишився з велосипедами і Нестором, який, бігаючи між кількох рядів магазинчиків веселив своїм щебетанням місцевих продавщиць.

Через кілометр після Хотянівки нарешті розпочалися ліси. Зважаючи на полуденний час, ми від’їхали лісовим путівцем якусь сотню метрів від траси і на одній з галявин стали на зупинку, щоб перечекати кілька найбільш спекотних годин у затишку сосон. Розстелили килимок, нагодували малюка і себе, а потім спробували ініціювати сієсту. Зрозуміло, дитина спершу не піддавалася на провокацію, намагалася гратися і просто куйовдитися між нами – піти з сонного острівця заважали чисельні шишки та хвоя навколо, що активно пропонували свої послуги масажу, який здавався зажорстким навіть для дорослих стоп, не кажучи вже про дитячі.

Годинну боротьбу зі сном малюк програв. Та, тільки-но Нестор заснув, як прокинулася Оленка і заходилася до роботи. Невеличку папку з роздруківками вона взяла з собою, тож, поки дитина спала, вона могла спокійно вирішувати свої справи. Так обідня перерва минула з користю для всіх.

03 Sleep

А поки ми відпочивали, погода змінилася. Хмари згуртувалися і прогнали сонце з його спекою. У вітерці, що похитував соснові крони вже відчувалися крапельки вологи, хоча до дощу ще було далеко. Певно, атмосферні посланці готувалися до виконання планів синоптиків – пополивати ліси і поля. Схоже, нам пощастило потрапити саме в той часовий проміжок, коли спека вже спала, але до реальних злив ще не дійшло. Для їзди на велосипеді це чи не найкомфортніша пора.

Отже, до моменту, коли Нестор полишив володіння Морфея, ми вже зібрали всі речі і тепер одразу вирушили в путь. Малюк прокинувся з бойовим настроєм, підтримав нашу ініціативу, що треба йти далі. Розказував, що це навколо ліс, а там – дорога, що ми тепер їдемо додому. Ми йому підкинули ідею про намет, який будемо ставити ввечері і це, схоже, його так захопило, що про «додому» на деякий час було забуто.

Лісова дорога, попри одноманітність пейзажу, час від часу змінювалася. Безперервний практично ідеальний асфальт скінчився одразу за Хотянівкою, хоча пізніше неодноразово повертався на деякий час. Покриття між його візитами радше нагадувало підручник з географії. Латки асфальту вражали розмаїттям відтінків і часу утворення. Місцями дорожня творчість виходила з-за меж двовимірного мистецтва і шукала себе у барельєфах, покладених горизонтально. На додачу до цього, вітер, який вгорі гнав хмари наздогін нашої компанії, спускаючись донизу, летів нам на зустріч вздовж аеродинамічної труби, утвореної щільними стінами лісу обабіч.

04 Going

Щоправда, чим більше ми віддалялися від столиці, тим шлях для велосипедиста ставав усе приємнішим. З кожним поворотом до чергового котеджного містечка зменшувалася кількість надшвидкісних столичних «дачників», асфальтівка лікувалася від латок і під вечір її вже було майже не відрізнити від того нового покриття, з якого ми почали знайомство з нею.

Що було дивно, так це те, що практично через кожні кілька кілометрів траплялося нове село, але траса цуралася тісного знайомства з населеними пунктами, якщо й проходила через центр, то не там, де знаходилося «його всьо» (сільрада – клуб – церква – пам’ятник), а на початку взагалі залишала сільські хати схованими за стіною придорожніх дерев, від чого про присутність поселення можна було судити лише з карти. Тож, принаймні перша половина шляху нам видалася суцільно лісовою дорогою і лише згодом стали траплятися рукотворні зачіпки для очей.

Перед селом Пірновим ми зупинилися біля незвичного в’їзного знаку. Замість нудної білої таблички з чорними прямокутниками літер тут розмістилася ціла об’ємна композиція, що закликала пірнути у відпочинок саме на цьому деснянському березі. Кілька затишних будиночків, крислатих ялинок, рибалка з човником і золота рибка з зірочками бажань – чим не спокуса? Під усім цим притулилися цифри року заснування – 1926. Певно, ця дата і пояснює дивну назву села, в якій відбилися словотвірні експерименти непівської доби.

05 Pirnove

У наступному поселенні – Воропаєві – нам зустрілася перша і єдина цього дня сільська церква. Огорожа території храму Покрови Божої матері впритул підходить до траси, тому не помітити святиню може лише неуважний, а не зайти на подвір’я – лише той, кому не хочеться розім’ятися після годин товариства з велосідлом. На широкому дворику з акуратно вистриженою дещо вигорілою травою сиротливо тулилося кілька клумб (дерева і кущі, мабуть, досадять пізніше). Неподалік традиційного виду церкви здіймалася дзвіниця на новий лад – три залізобетонні стовпи з трикутним дашком, увінчаним хрестом.

А від самої хвіртки окрема доріжка з великих бетонних квадратів вела до справжнього дерев’яного колодязя. Ми ще після переїзду ГЕС стали полювати за подібним дивом сільського побуту і лиш зараз його знайшли – вода нам знадобиться у таборі. Нестор чи не вперше бачив, як працює колодязь, захоплено допомагав наливати кухликом воду з відра у наші пластикові пляшки. За цим заняттям нас примітила одна бабця, що, побачивши велосипеди біля брами, підійшла до нас. Вихваляла місцеву воду, застерігала, щоб наш малюк не пірнув у колодязь, питала, чому ми не машиною, розповідала, що сама, все життя проживши у Воропаєві, ні разу не плавала у Десні, навіть ноги не мочила. На прощання старенька побажала нам гарної дороги і перехрестила.

06 Voropaiv

У Жукиному нас наздогнав дощ. З обідньої перерви підозрілі хмари сіріли у небі позаду, поступово беручи в облогу все небо. І ось тепер, коли наша невеличка група потрапила в остаточне оточення, дощові стріли пішли в атаку. Ми саме зупинилися біля сільського магазинчика, щоб купити трохи провізії на вечірню стоянки, а коли вийшли, то наші велосипедики разом зі своїм багажем вже покривалися шаром небесної вологи. Поки ми діставали дощовики і налаштовували укриття, дощ ущух. Певно, йому стало нецікаво безрезультатно шарудіти поліетиленом нашого захисту. Але й в Нестора не було великого інтересу сидіти у дощовику, який закривав йому всі краєвиди. Довелося скасувати дощову оборону, проте вороги, на щастя, цього не помітили. Так ми й їхали надалі – зі складеними дощовиками під рукою і поодинокими несміливими залицяннями дощу, якого вистачило лише для того, щоб змочити асфальт і землю, але не нас з нашими речами.

Опади не стали на перешкоді і селянам, що поралися на своїх городах. Підсилені дощовою вологою, пахощі врожаю щільно оповивали нас. А на ділянках між селами до суцвіття запахів впліталися ще й хвойні аромати. І важко було сказати, чи це буяння пахощів лише наслідок дощику, чи то й справді цьому посприяла все більша віддаленість від столиці з її вічно навантаженими дорогами – машин тепер ми майже не зустрічали.

За Боденьками ми знову побачили сонце. Було воно помаранчеве і тулилося низько до обрію. Дощові хмари, які вітер вдень гнав з заходу, непомітно обійшли нас з півдня і тепер важко розляглися по всьому сходу. Певно, основні свої сили вони випустили на Київ, з якого нам вдалося вирватися ще по сонячній погоді. В усякому разі, до самого кінця поїздки атмосферні явища більше нас не перевіряли на бойову готовність.

За останнім селом Київської області – Сувидом – ми стали шукати місце для ночівлі. Тут траса знову заглиблюється в ліс, залишаючи заплавні луки трохи осторонь. Мережа старців та невеликих озерець лежить у широкій долині Десни, обрамленій підвищенням з сосновими насадженнями. Саме в такому місці ми збиралися зупинилися – між струнких сосон на високому березі з озерцем унизу. Путівець, що відокремився від асфальтівки, був наїжджений рибалками, тому вів не лісом, а попід пагорбами. Ми йшли ним і дивилися на них знизу, шукаючи, який краще вибрати для нашого форпосту.

Як і сповіщала карта, через півкілометра ми надибали водойму в очеретяній облямівці, а біля неї – комарів і рибалок. Проти перших використали спеціальний спрей, а другі, побачивши, як я побіг на розвідку до сосон, попередили, що там мурашки. Вирішивши, що місце з краєвидом і мурашками краще, ніж озерце з комарами і рибалками, ми затягли наші велосипеди нагору.

07 Suvyd

Поки Нестор знайомився з місцевістю нашого табору ми швиденько поставили намет, розібрали нехитрий багаж і разом з велосипедами вклали у тамбур. Малюк неабияк пожвавився, помітивши, як на порожньому місці виросло наше тимчасове помешкання. Свою радість він вихлюпував у намаганнях повалити свіжозведену споруду – певно він пам’ятав лише свій дитячий наметик, в якому полюбляв не лише гратися, але й гнути додолу, перевіряючи на міцність. Ось, виходить, чому йому вдень так сподобалася обіцянка про намет.

Щойно ми отаборилися, як сутінки почали виїдати останнє світло між сосон, а радіус кола інтересів Нестора все розростався. Тож Оленка забрала малюка з собою в намет, де наводила лад, облаштовувала місце для вечері і ночівлі. Я тим часом зайнявся приготуванням їжі, точніше, тієї її частини, яка залежала від вогню. Гаряча складова нехитрого меню включала рисові макарони (вибрали їх, бо готуються всього за кілька хвилин після закипання) та чай.

Навколо було повно хвої та дрібних гілочок, але проблема полягала у тому, що це все до друзки намочив нещодавній дощик. Та всупереч всім труднощам я з першого разу розпалив вогонь без жодного сірника – дякуючи нашому старому газовому пальнику, що вже п’ять років пилився без роботи (востаннє ним користувалися під час зливи на Чорногорі).

Чекаючи, поки закипить вода, я дозбирав останні розкидані речі, а потім до мене прийшло усвідомлення двох неприємностей. Перша – це відчуття бруду і поту від денного переїзду (а ми подолали 71 кілометр). Коли ми мандрували частіше, це відчуття не особливо дратувало, але останнім часом звичка до щоденного душу внесла свої корективи. Певно, треба кидати це надмірне поклоніння чистоті. Або тягати з собою побільше води, щоб її вистачало не лише на їжу.

Коли я зрозумів, що перша неприємність мене вже не хвилює, з усією силою навалилася друга – мурашки. Ще коли ми тільки ставили намет і починали розбирати речі, то помітили, що рибалки мали рацію – на землі та деревах справді бігало чимало рудої дрібноти. Оленка заспокоювала, що з заходом сонця комахи заснуть. Певно ж, усі бачили той мультик про «мою березу»? То от, ми достеменно перевірили, що мурахи не сплять взагалі! Більше того, наша присутність збудила їхній інтерес і порушила рівномірний розподіл, створивши локальний максимум у тамбурі намету – якраз там, де я копошився, готуючи вечерю!

Спершу я від надокучливих залицяльників лише відмахувався – якусь мурашку збив з ноги, котрусь – з руки, іншій пощастило долізти до шиї. А коли стемніло вже майже повністю, у мене склалося відчуття, що вся моя шкіра витоптана невтомними лапками. Олена тільки сміялася з моїх танців з лясканням об голі гомілки і казала, що в мене параноя. Щоб з’ясувати, чи я справді став жертвою власної уяви під покривом сутінок, я ввімкнув ліхтарик і посвітив на свої ноги. Від побаченого ліхтарик мало не закотився під рюкзак: кожен сантиметр квадратний, трикутний, круглий чи прямокутний моїх кросівок буяв життям! Ставало направду моторошно від того, як багато мурашок пустилися у мандри по мені, долаючи відстань від ніг до чола і кінчиків рук.

Дивувало те, що ніяких інших живих істот ми не зустрічали. Навіть комарі з їхнім дзижчанням лишилися там, у низині біля озера. Що привабило мурашок до цього лісу в таких кількостях – лишалося лише здогадуватися. Оленка навіть згадала про радіацію. Справді, коли я шукав кілометрівку з районом Остра, продавщиця ще перепитувала: «Чонобиль-Остер?». Я тоді ще здивувався, що поєднує ці два міста, розташовані на берегах річок Прип’ять та Десна, які біжать назустріч Дніпру з різних сторін. Але виявилося, що Остер, хоч і знаходиться по інший бік Київського моря, свого часу потрапив у зону четвертого рівня. Насправді це не означало навіть рекомендацій для евакуації, але місцеві здравниці, що вабили відпочиваючих з різних куточків союзу, безнадійно спорожніли, і разом з тим містечко впало в демографічну кризу, яка триває й до сьогодні.

Ще одне підтвердження безпеки місцевої екології я знайшов у публікації одних туристів, що мандрували тут кілька років тому. Вони були тими ще дослідниками, шукали радіацію з дозиметром навіть у деснянському мулі, але так і не знайшли нічого підозрілого. Та й карти радіаційного забруднення різними елементами, які доступні на сайтах екологічної тематики, теж розвіяли всі побоювання щодо безпечності обраного нами маршруту. Таким чином, питання з причиною перенаселення мурашками залишилося за завісою незрозумілого.

Ніч все наповнювалася темрявою, а комахи й не збиралися заспокоюватися. Насилу дочекавшись, поки все зготується, я передав їжу в намет, потім скинув з себе майже все, обтрусився ретельно, як міг, і крізь щілину протимоскітної сітки заскочив до намету, який успішно витримував навалу невидимого війська. Кілька ворожих агентів таки продерлися зі мною досередини, але ми їх швиденько виявили і ліквідували.

У наметі на мене чекав змінний одяг і розкладена дружиною вечеря. Вгорі горів ліхтарик, тьмяно освітлюючи весь простір намету. Згадалися старі добрі часи, коли ми так частенько забиралися на ночівлю після дня насиченого пригодами. А тепер до нас долучився ще й Нестор, якому, попри деякі скарги, все ж було цікаво подорожувати.

Коли малюк награвся з режимами ліхтарика, ми нарешті вклалися спати. Перед сном дружина вирішила сходити полічити зорі і це виявилося фатальною помилкою. Перші вигуки обурення пролунали щойно вона потрапила до тамбуру – її кросівки, залишені там, на відмінно справлялися з роллю мурашиного хостела. Далі – ще динамічніше. Повернувшись за хвилину, Олена вже витанцьовувала не згірш за мене, коли я закінчував з готуванням вечері. Але мені пощастило, що я був у шортах і футболці, тож міг вільно змахувати непроханих гостей. Дружині ж вони лізли під штанини і в рукава гольфа, звідки зігнати нахаб було вже значно важче. Зрештою, все скінчилося тим же перевдяганням з ретельним витрушуванням. Мабуть, параноя таки заразна річ.

08 Bikes

продовження

Advertisements

6 thoughts on “Мурашині мандри: день перший

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s