Мурашині мандри: день другий

Зранку ми почули з-за лісу якісь віддалені приглушені звуки. Спершу подумали на грім, але згодом зрозуміли, що то гарматні постріли. Цього літа військово-політична ситуація навколо українсько-російського кордону була напружена, як ніколи, але черговий пік очікування вторгнення минув за тиждень до нашої поїздки. Тож ми вирішили, що до нас долітає відгомін всього лише військових навчань поблизу військового містечка Десна, яке лежало наступним на нашому маршруті.

Про Десну я дізнався цілком випадково. Ще до поїздки, коли я, вибравши маршрут, роздивлявся його деталі на топографічній карті, натрапив на щось, за позначенням більш схоже на дачне поселення, ніж на село чи місто. Здивування викликало те, що траса замість того, щоб пройти прямо, великою ламаною огинає землі дивних «дачників». Тільки полізши в Інтернет, я з’ясував, що тут насправді розміщується військова частина, в якій, до речі, свого часу проходив службу один з троюрідних братів Оленки.

Отже, гримів не нащадок вчорашнього дощу. Проте вологи на землі все рівно вистачало і для приготування сніданку я знову дістав газовий пальник. Дружина тим часом прибирала у наметі, а щоб Нестор не заважав, вислала його назовні. До одної з сосон я примостив велокрісло і всадовив у нього малюка, щоб йому було видно і ліс, і мої чаклування навколо вогню.

В очікуванні сніданку

Мурашки, схоже, за ніч натомили ніжки і тепер турбували нас значно менше. Хоча, може під покривом темряви вони просто більш сміливі. А ще Оленка придумала спосіб, який гарантовано позбавляв від неприємного відчуття переміщень дрібноти по шкірі: штанини слід заправляти у шкарпетки, а гольф або светер – у штани. Тоді комахам ніяк потрапити під тканину, а їхні подорожі по ній нас не особливо хвилювали.

Поки закипала вода (на сніданок ми готували мюслі та чай), я зняв верхній тент з намету, на внутрішній стороні якого за ніч сконденсувалася волога, і поніс його на відкритий схил, щоб він просох під вітром і сонцем. Помітив, що рибалки, які ввечері поїхали геть майже одразу по нашій появі, знову повернулися до озерця. Щоправда, довго біля нього не засиджувалися – стояли кільканадцять хвилин, потім збиралися і їхали далі, а за півгодини приїжджали інші. Залишків старих русел у долині тут вистачає, тож мисливці за рибинами могли собі дозволити перебирати з місцями.

До мюслів розігріли залишки вчорашньої тушонки, дорізали овочі та хліб. Чаювання звеселяли твердий сир і шоколадка. Як і вчора, Оленка їла в наметі, а я вибрав собі місце сніданку на краю схилу, щоб було видно всю долину Десни, хоч і без самої річки. Комахи мене вже не турбували. За весь ранок лише одна мене вкусила – коли я, задивившись на переміщення рибалок, намагався поласувати плиткою шоколадки, не помітивши, що нею вже ласувала руда злюка. Губа майже не боліла.

Сніданок з краєвидом

Підкріпившись у дружини, Нестор підсів і до мене. Допоміг розправитися з тушонкою, а потім забаг прогулятися до озерця. До цього часу трава вже позбавилася влади роси і ми зняли табу на вихід з табору. Поки Оленка пакувала речі, я з малюком спустився донизу, щоб побачити водойму зблизька.

Навколо озерця було наїжджено кілька доріг. Саме побережжя, попри майже повне покриття очеретом, у кількох місцях мало добрий підхід до води. На мілководді ми знайшли кількох жабок і слимаків з двома типами мушель – круглими, як бублик, і видовженими, як розтягнута крапля. Крізь невелику товщу води помітили як вже спорожнілі ракушки, так і з живими мешканцями. Я чи не вперше в житті побачив, як слимаки повзають по поверхні води, знаходячись під нею. А Нестору більше сподобалося бити лозою по воді.

Поки ми крутилися біля озера, під’їхав черговий рибалка. Перевзуваючись у високі гумовики, поцікавився, як пройшла нічка. Я сказав, що добре, тільки мурашки трохи докучали. Чоловік природно зазначив, що ж не треба було ставати нагорі, на що я заперечив, мовляв, там краєвид гарний. «А, ну тоді ясно!» – погодився рибалка, хоча було видно, що йому нічого не зрозуміло, хіба що те, що ми якісь диваки.

Коли ми повернулися до табору, Олена закінчувала збирати речі. Я склав уже порожній намет. Нестору тим часом сподобалося збігати вниз по схилу, інколи буцаючи перед собою велокрісло, яке після кількох перевертів зупинялося, а потім отримувало нового штурхана. Наздоганяючи малюка, що дістався низу, я брав його на руки і виносив нагору, після чого мав кілька хвилин часу до нової дитячої диверсії.

Інколи Нестор перенаправляв свою активність у спокійніше русло. На схилі пагорба трава росла значно рідше, ніж у долинці, тому тут траплялися цілі майданчики з піщаною поверхнею. На одній з них я влаштував майданчик для малювання. Взявши прутика, я накреслив нехитрий малюнок, пояснивши малюку: «Коло». «Сатурн» – додав він, провівши крізь все коло пряму, що мала означати кільце навколо планети. А потім ще домалював очі – у дитячих розвиваючих мультфільмах з астрономії всі небесні тіла мали обличчя.

І от, о десятій з невеличким ми все зібрали і вирушили у путь. Замість того, щоб спуститися і повернутися на трасу там, де вчора з неї зійшли, ми попрямували лісовою дорогою навпростець. Її поверхня щедро жовтіла піском, тож ми не їхали, а йшли пішки, ведучи велосипеди поруч. Роздивлялися, чи мурашок тут так само багато, як і на місці нашої ночівлі, чи то нам так «поталанило». Народилася ще одна версія мурашиної перенаселеності – військові випробування. Але цю версію відкинули майже одразу, бо ні хімічної, ні біологічної зброї тут, здається, не випробовували. Та й місцеві рибалки б не наважувалися б наражатися на небезпеку, якби ця місцевість знаходилася на полігоні.

За п’ять хвилин їзди трасою ми опинилися поруч зі знаком Чернігівської області. Тепер і Оленка потрапила до неї. Ми ж бо з Нестором побували в ній ще як обходили озерце, яке, згідно з картою, лежить прямісінько на адміністративній межі, хоча на місцевості реальних ознак цього не знайти.

Сусідня область зустріла нас погіршенням асфальту. В усьому іншому все здавалося таким же – ті ж високі сосни обабіч траси, так само мало шумних автомобілів і ми могли перемовлятися між собою їдучи з дистанцією навіть у кільканадцять метрів. Та згодом стали з’являтися дивні речі. Якось ми пронеслися по чомусь, схожому на заасфальтовані бетонні плити колишнього залізничного переїзду. Але не встиг я розповісти Олені про своє припущення, як нам трапився ще один, але видно, що діючий переїзд. Плити лежали, непокриті асфальтом, а з обох боків до траси підходила на диво розчухана лісова ґрунтівка. Не важко було розгледіти сліди від гусениць, а близькість військового містечка наштовхувала на думку, що далеко не для селянських тракторців зробили ці переправи.

Танкова доріжка

Незабаром ми під’їхали до самої Десни (не річки). Нас зустрічав танк на постаменті, поставлений у пам’ять про бої часів Другої Світової. Перед монументом дорога розгалужувалася, але обидва кінці рогатки за якусь сотню метрів впиралися у ворота з охоронцями. Місцеві автомобілі та автобуси легко проїжджали крізь них, проте нас, скоріш за все, б не пустили за колючий дріт. Для транзиту тут було прокладено окрему дорогу, що огинала все містечко з західного боку. Якраз з того боку лунали постріли, які ми чули все виразніше. Але інші машини без вагань вивертали на окружну, тож і ми вирішили податися слідом.

На в’їзді до Десни

Шлях спершу пролягав вздовж невисокої огорожі містечка, за якою ми бачили невеликі будиночки, якусь військову техніку і тому подібне. По іншу руку тягнувся все той самий сосновий ліс. Але після першого ж повороту зелені насадження праворуч розступилися, відкривши очам величезну галявину, де саме проходили військові навчання. Метрів за сто від асфальтівки стояло кілька груп воїнів, що чекали свого часу. Інші вже одягли бронежилети і каски, взявши зброю, підбігли до окопів, заскочили в них і стали стріляти в цілі десь попереду них. Зрозуміло, від ручної зброї звуки були не такі гучні, як ті що ми чули – гармати (чи щось подібне) гатили десь по той бік гігантської галявини.

Нестор такої вистави зовсім не злякався. Скориставшись нашою зупинкою, випросив собі пляшечку з компотом і дивився на дії вояків, спокійно попиваючи свій напій. Військові теж зовсім не зважали ані на нас, ані на інших, хто їхав асфальтівкою. Цілили вони в іншу сторону і це вже заспокоювало.

Надалі шлях занурився у ліс і лише постріли, що долинали з різних боків, вказували, що військові навчання тривають і з прокладеної дороги краще не збиватися. Так, після чергового повороту, ми знову опинилися біля огорожі містечка, а незабаром порівнялися з одним з пропускних пунктів, біля якого зібралося з десяток цивільних – певно, родичі приїхали провідати своїх юнаків. Над одними з дверей красувалася табличка: «Залізнична станція «Десна»». І справді, з боку лісу паралельно до дороги простягалося щось, схоже на залізничну платформу. Але ні потягів, ні колій ми не помітили (останні, певно, через високу траву).

Я був неабияк здивований з несподіваної залізниці, бо ніяк не міг пригадати, щоб десь в цих місцях їздили потяги. Спершу подумав, що це несправжня станція і ніяких рейок зі шпалами тут немає, але розвідка в Інтернеті, яку я провів по поверненню додому, показала, що це все реальне! 11-кілометрову колію проклали у 2001 році для того, щоб возити вояків з Десни на полігон. Залізниця має всього дві станції (які так і називаються – «Десна» і «Полігон») та кілька проміжних платформ. Дизель з кількома плацкартними вагонами ходить не за власним розкладом, а підлаштовується під військові навчання. Природно, прокататися на ньому можуть лише військові, звичайним людям таке задоволення заборонене. Але, яке б високе військове звання ви не мали, далі полігона потяг вас не повезе – ця залізниця повністю ізольована і віддалена на багато десятків кілометрів від найближчої гілки Укрзалізниці.

Танковий переїзд

Ще через кілометр ми опинилися біля північного в’їзду до Десни. Тут натрапили на ціле перехрестя шляхів. Далі прямо дорога вела до сусіднього села Виповзів, праворуч погляд впирався у ворота містечка, а асфальтівка ліворуч прямувала углиб Чернігівської області. На п’ятачку знаходилося щось на кшталт стоянки для машин візитерів чи оборотне кільце для автобусів, поруч з яким примостилося кілька кіосків. Ми спробували знайти щось перекусити, але з їстівного нам запропонували лише алкоголь і тютюн. Тож, затягнувши тугіше паски, ми подалися далі до Остра, від якого нас відокремлювало якихось десять кілометрів.

Хоч звуків вибухів вже не було чути, військова атмосфера відчувалася ще деякий час. Кілька разів нас обганяли військові машини, а на путівцях, що відходили від траси до лісу, часом траплялися характерні вказівники на зразок: «Танкодром». Ліс тим часом поступово став відходити від траси і, коли ми порівнялися з останнім узліссям, натрапили на ще одне перехрестя, яке знову змінило напрям нашого руху. Ми покинули дорогу, яка прямувала на зустріч Чернігову, змінивши її на більш затишну асфальтівку, що спускалася до річки Десни, на протилежному березі якої розкинулося місто мети нашої поїздки – Остер.

Просто танкодром

Асфальтівка лише злегка зачепила край останнього на цьому березі села Крапилівки, а потім завела товариство з кількома старцями. Через один з них навіть переправилася мостом. Здавалося, що це і є Десна, адже озерце мало неабияку ширину. Проте далі шлях поповз вгору, після чого ми потрапили до справжнього мосту через річку – високого і ще довшого, ніж попередній. Вперше за весь час поїздки вздовж Десни ми змогли побачити свою невидиму супутницю. Річка тут хоч і була вужча, ніж Дніпро, проте залишалася доволі широкою, а висота моста дозволяла по ній проходити кораблям, що колись і справді тут пропливали. Зараз, щоправда, річковий транспорт переживає не найкращі часи, тому деснянське судноплавство здається справою давно минулих днів.

Десна в Острі

О пів на першу дня ми в’їхали до Остра. Місто, засноване 1098 року, донині зберегло радіальне планування вулиць, чим на карті нагадує павутинку, а, точніше, її половину, оскільки центр знаходиться неподалік від Десни. Перетнувши міст через річку, ми спершу потрапили на одну з окружних вуличок, що після кожного перехрестя злегка відхилялася ліворуч. Досягнувши ринку – чи не найбільш жвавого місця на нашому шляху, однією з радіальних вуличок попрямували до центра.

Дорога пролягала поблизу центрального парку, де посеред головної алеї ми помітили порожній постамент – Ленін втік з міста тієї самої ночі, коли намазав п’яти салом горезвісний Президент. А поблизу місця, де мали б збігатися радіальні вулиці, ми знайшли одну з найстаріших споруд Остра, що збереглася до нашого часу – Воскресенську церкву 1845 року. На жаль, ранкова служба вже скінчилася і храм стояв замкненим. Неподалік святині ми помітили кілька старовинних могил, серед яких особливо зацікавив надгробок Мішші Сеспеля, на якому зазначено, що він був основоположником чуваської радянської поезії (помер 1922 року).

Воскресенська церква 1845 року

За сквериком ми наштовхнулися на ще одну святиню, нещодавно зведену – храм святого апостола Андрія Первозванного. На відміну від вибілених стін і сіррих бань Воскресенської церкви ця споруда викладена помаранчевою цегло, а маківка і дах покриті сріблясто-синім металом.

Подолавши наш краєзнавчий голод, ми згадали про більш приземлені питання. Центр міста виявився на диво тихим. Всюди переважали одноповерхові садиби, лише зрідка траплялися двоповерхівки з квартирами. Оленка навіть пожартувала, що це місто має такий же давній побут, як і свою історію. Повернувшись до ринку, ми розпитали про їдальню і нас спершу взагалі запевняли, що в Острі добре пообідати ніде попри наявність різних кафетеріїв (де, судячи з вигляду відвідувачів, подають далеко не каву з тістечками). Зрештою, хтось згадав про «Трьох Пічкурів», куди ми й подалися.

Обід у “Трьох пічкурах”

Невеличкий ресторанчик ми знайшли на березі Десни. Подвір’я прикрашало кілька клумб у кам’яній облямівці, поблизу зведено якусь подобу дитячого майданчика. Обід ми замовили на літній терасі, бо сама зала виявилася невеликою і темною (а туалет взагалі надворі). Щоб не чекати на приготування, вибрали вже готові страви – солянку і млинці з м’ясом та грибами. За цінами перша була дорожчою, ніж у київських аналогах, а друга – дешевшою. Але обидві – смачними і поживними. І все ж дивно, якщо це єдиний ресторанчик у місті, як місцеві мешканці святкують, наприклад, весілля? Чи їздять до сусіднього Козельця?

Від «пічкурів» велосипедами навпростець ми повернулися до ринку, де купили соку для Нестора і квасу для нас. А також різних булочок для всіх. Думали, що це тутешні солодощі, а вони виявилися привезеними зі столиці.

Виплутавшись з павутини остерських вулиць, ми спустилися до однойменної з містом річки, за якою починалася траса до Києва. По цей бік Десни сіл траплялося менше, ніж учора, але шлях пролягав таким чином, що ми змогли роздивитися майже все цікаве, що тут було.

У Поліському в центрі надибали дива дерев’яного мистецтва – хату з майстерними різьбленнями і колодязь прикрашений різними декоративними елементами. Також на одному з пагорбів сіріла дерев’яна церква, але до неї ми не заїжджали. А в наступному селі – Євминці – край дороги примостився подібний до поліського колодязь, але цілком справний (а перший стояв занедбаний).

Та найбільше всього цікавого приготував Крехаїв. Останнє в нашому маршруті село Чернігівської області справляло найбільш приємне враження. На стовпах красувалися акуратні таблички з вказівниками і назвами вулиць, час від часу над дорогою звисали українські прапори. Окрім пам’ятників радянської доби біля одного з роздоріж посеред клумби біліла постать богоматері. Також ми мали змогу побачити нещодавно зведену Свято-Троїцьку церкву, а через дорогу від неї – впорядковане освячене джерело.

Пам’ятки в Літочках

Подібний набір атрибутів запропонувало і перше село в Київській області – Літочки. Тут теж нещодавно спорудили храм (Успіння Пресвятої Богородиці), поруч зберігся монумент пам’яті Другої Світової війни, а на перехрестях синіли вказівники з назвами вулиць. Проте місцеві вулиці мали й свій колорит – надмірну, як для такої кількості мешканців, кількість гасіїв швидкості. На щастя, тутешні велосипедисти майже всюди накатали об’їзди, яким ми залюбки скористалися.

Поступово між селами стали частіше з’являтися поселення, не показані на карті. Новочасні котеджні містечка часом вражали як розмахом, так і різними стильовими особливостями. А ще, чим ближче до столиці ми під’їжджали, тим активнішим ставав рух автомобілів. Певно ці два факти мали дуже тісний зв’язок.

В’їзд до одного з сучасних котеджних містечко

У Літках церкви ми не побачили, зате радянський монумент пам’яті радянських воїнів та місцевих мешканців тут стояв, як і мало бути. А замість храму на одній з розвилок знаходилося щось схоже на пам’ятник Богородиці.

У Рожнах траса приготувала розгалуження. Дорога прямо вела до районного центру – Броварів, а поворот праворуч обіцяв короткий шлях до Києва. Більшість машин, і ми в їхньому потоці, вибрали останній варіант. У нагороду за наш вибір, дорога незабаром познайомила нас з місцевим радянським меморіалом і збудованим чотири роки тому храмом Різдва Богородиці (на місці зруйнованого більшовиками дерев’яного, 1888 року спорудження).

Не проїхавши й чотирьох кілометрів після виїзду з Рожнів, ми зустріли вже знайоме нам село Пухівку, відтак ми потрапили у місця попередньої поїздки. Того разу в Пухівці в нас залишилася нерозгадана таємниця невідомого пам’ятника, показаного на карті, але невідомого місцевим. Тепер настав час відкрити мішок і витягти кота. Що ж, мішок ми знайшли – на вказаному місці посеред роздоріжжя знаходилася майже кругла клумба, але кіт втік дуже давно, бо між квітів не виднілося навіть залишків чогось, щоб нагадувало підмурівок монумента. Отже, картографи помилилися.

Знайома дорога позитивно вплинула на наш темп. Незважаючи на втому і вже наступаючи болісні відчуття від контакту з сідлом, ми розігналися до швидкості, яку тримали у перші півдня нашої мандрівки. Тріаду сіл Пухівка-Зазим’я-Погреби наша команда проскочила «на ура», навіть обігнавши кількох інших велосипедистів, що теж поспішали до столиці. В Погребах ми покинули основну трасу з навіженими автівками, і подалися асфальтівкою, що вливалася у мережу київських вулиць з боку державної скарбниці та ТЕЦ-6. Тож незабаром сільський пейзаж поступився міському – замість одноповерхових хат та двоповерхових котеджів обрій обліпили хмарочоси Троєщини, а високі дерева замінилися градирнями та трубами столичних енергетиків. Як добре повернутися додому!

З поверненням до Києва! 🙂

Більше світлин з поїздки – тут