220 VW: Крізь ями на Терни

За залізничним мостом на нас чекав новий етап маршруту. Від траси ліворуч відгалужувалася інша асфальтівка, що сполучала Білопілля з Сумсько-Конотопським шляхом, приєднуючись до нього у селищі Терни. Ця дорога була для нас зовсім невідомою, на відміну від попередньої, якою ми не раз їздили і цього разу, проїжджаючи різні місця, згадували наші велосипедні історії, з ними пов’язані (про рудих кошенят під Постольним, чи про синяки в Синяку, або про відпалу педаль в Барилі). Тепер же на нас чекала по справжньому terra incognita.

Спершу асфальт вів себе у міру виховано. Як для міжрайонної дороги, вибоїни зустрічалися відносно нечасто і їх об’їхати не вимагало додаткових зусиль. Ями, які зустрічалися вряди-годи, були залатані народним способом – уламками цегли, від чого монохромна смуга асфальту заквітчувалася яскравими помаранчевими розписами. Така собі альтернатива звичним для нас асфальтовим латкам з безлічі відтінків сірого.

З Білопілля ми виїжджали не самі, а в товаристві з якимось місцевим дідом-велосипедистом і трактором з причепом. Обоє їхали повільніше за нас, тож ми їх перегнали і на деякий час забули. Та щойно трактор поборов особливо розфарбовану помаранчевим ділянку дороги, як наздогнав нас і, користуючись нашим слабким місцем – підйомом дороги, – залишив нас позад себе нюхати і слухати прояви своєї життєдіяльності. На щастя, за черговою лісосмугою він звернув у поля і навколо знову запанувала тиша і свіже повітря.

Дідок на велосипеді взяв реванш, тільки-но ми зупинялися з технічних причин біля кількох кущиків. Він ніби демонстрував шкільний приклад з фізики, коли об’єкт, що рухається з невеликою швидкістю, але без зупинок, перемагає того, що їде швидше, проте з перервами. Та оскільки перерва в нас була лиш одна, велосипедиста ми легко перегнали вдруге і вже остаточно.

На цій трасі машин зустрічалося вкрай мало, а людей і поготів. Окрім кількох невеликих сіл навколо на карті тут ще було зображено вузькоколійну залізницю, що прямувала поруч з асфальтівкою, двічі її перетинаючи. Але як ми не дивилися, так і не знайшли колій, навіть переїзди зникли під вже досить давнім шаром асфальту. Схоже, залізничне сполучення тут відійшло в минуле разом з радянським союзом, що лишився лише на старій топографічній карті.

Монумент посеред поля

Монумент посеред поля

Що збереглося тутечки про пам’ять з далекого минулого, так це пам’ятник поблизу села Крижик. Розташований на повороті дороги, він ще здаля привертає увагу своїми золотаво-білими тонами. На монументі у формі барельєфу зображено радянського солдата, що заряджає гармату. Певно, це один з нечастих випадків, коли пам’ятний знак про Другу Світову відтворює не скорботні або страждальні постаті, а ілюструє, власне, саму боротьбу.

А місцевість тим часом ставала все більш дикою. Невеличкі села все частіше демонстрували покинуті обійстя з поваленими огорожами і порожнечею віконних дір в закинутих хатах. Дерева, не рідко доволі високі та широкі, підходили все ближче до дороги і часом здавалося, що ми їдемо зеленим тунелем – крони спліталися десь угорі, створюючи подобу арок над нашим шляхом. Дивлячись на це все, Олена навіть висловила сумнів, чи, бува, не збилися ми з маршруту. Як на те, поселення зустрічали нас без будь-яких розпізнавальних знаків і не зрозуміло було, де ми взагалі знаходимося.

Зрештою, перед черговим селом ми помітили знак з написом: «Сергіївка», яке мало приємність примоститися на карті нашого марафону. Так ми отримали впевненість у правильності напрямку руху, але, разом з тим, втратили залишки нормального асфальту. Траса ще не встигла розпрощатися з Сергіївкою, як збагатилася цілими розсипами добірних вибоїн. Я саме підібрав яблуко під однією з багатьох яблунь і насолоджувався його солодкою, як у груші, м’якоттю, то мав неабияку складність у балансуванні між ям, тримаючи кермо лише однією рукою. Не набагато легше стало, коли з яблуком було покінчено.

Що й казати, наша швидкість гірко плакала від такого асфальту. Навіть розігнавшись до темпу посереднього бігуна підтюпцем, доводилося постійно пригальмовувати і вивертати кермо, щоб поберегти колеса і м’які частини свого тіла від ударів об уламки колишньої дороги. Часом зникала навіть видимість асфальту, залишаючи по собі лише купи гравію в перемішку з пилом і брудом.

Якраз в цей час нас переганяв якийсь «жигуль». Звісно, як і ми, він потерпав від сурогату дороги і віддалявся від нас доволі довго, тож я міг спостерігати, які неймовірні траєкторії виписують в салоні голови нещасних пасажирів. Приблизно в цей же час, ліворуч за лісосмугою з ревом пронісся молоковоз. Одразу видно, що вантажівкою керував місцевий. Промінявши сумнівний асфальт на звичайну ґрунтівку, він за лічені секунди перегнав нас усіх і вискочив на трасу десь вдалині попереду, коли атракціон з гірками та ямами вже підходив до завершення.

Бетонні блоки - не перешкода велосипеду

Бетонні блоки – не перешкода велосипеду

Ближче до Тернів асфальтівка вгамувалася і, навіть, подарувала нам легенький спуск. Внизу, за кількасот метрів до початку самого селища, ми помітили на дорозі кілька поперек покладених бетонних плит. Збоку з мішків з землею було споруджено блокпост, до якого з боку лісосмуги підходив окоп. Укріплення нині стояло покинуте, але не розруйноване. Звісно, враховуючи близькість кордону з Росією, місцеві заздалегідь підготувалися до прийому непроханих гостей. Але ми подумали, що вони занадто перестрахувалися. Такою дорогою до них не кожен танк доїде. А якщо трохи поглибити вибоїни і подосипати горби, то можна навіть і бетонних плит не класти.

Успішне взяття Тернівського блокпосту

Успішне взяття Тернівського блокпосту

У Тернах ми виїхали на Конотопську трасу і жахи з ямами лишилися позаду. Одразу за поворотом знайшли невеличкий продуктовий магазин. Певно, ми були не першими велосипедистами на сьогодні, бо продавщиця одразу ж порадила нам їхати до центру, коли ми попросили булочок для швидкого відновлення сил.

Проїжджаючи міст через річку Терн, ми помітили ще однин відгомін російсько-українського протистояння – перила було свіжопофарбовані у жовтий та синій кольори. А ще на цьому мосту хтось турботливий приварив два великі металеві серця – щоб молодятам було куди вішати свої замочки.

Пристрій для збереження закоханий сердець

Пристрій для збереження закоханий сердець

У центрі ми знайшли і магазини, і їжу з водою. А ще кількох учасників веломарафону, що, проте, поїхали далі перш, ніж ми зробили свої покупки. Крім того, я сфотографував кілька пам’ятників – заснуванню Тернів та пам’яті полеглих у боях Другої Світової. Адже за два дні мав розпочатися конкурс від Вікіпедії «Вікі любить пам’ятки» і я просто не міг пропустити нагоди відзняти об’єкти зі списку, які мали зустрітися на нашому шляху. Так для нас марафон отримав ще одну мету – полювання за пам’ятками.

Тернівські пам'ятники

Тернівські пам’ятники

початок << все >> продовження

5 thoughts on “220 VW: Крізь ями на Терни

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s