Піщані “хайвеї” алмазних озер

Цієї суботи наші з Нестором веломандрівки вперше вийшли за межі сімейного кола. Певною мірою ми готували малюка до тривалих поїздок протягом всього літа, тож ця подорож стала своєрідним іспитом, в якім за екзаменатора правив мій добрий знайомий Андрій.

На мапі загальний маршрут нагадував канцелярську скріпку. Спершу ми їхали з Києва до Броварів, де мешкає Андрій, звідти вже іншим шляхом прямували назад до столиці, а потім наш супутник самостійно повертався додому. Місцями скріпка виблискувала гладінню асфальту, але багато де стала пухкою від піску. Притиснутий нею аркушик лісу, п’янив осінніми пахощами і барвами.

Літо в осінньому лісі

Ми мали вирушати з дому ополудні, щоб за годину зустрітися з Андрієм у Броварах. Тож, коли годинник на кухні гордовито задер обидві стрілки догори, у нас вже було все готове для старту: видобуті зі сховку велосипеди завмерли в очікуванні біля дверей, рюкзачок з деяким провіантом і легкою перевдягачкою для Нестора присів «на доріжку» під вішаками в коридорі, а самі ми були вдягнені у похідне вбрання. І коли Андрій зателефонував поцікавитися нашими успіхами, я без жодних докорів сумління запевнив, що ми вже виходимо, лишилося тільки кілька дрібниць.

Ну що б здавалося дрібниці, а осідлали ми наших двоколісних коней лише за двадцять хвилин по тому! На те, щоб покинути столицю, подолати міжміську трасу і перетнути майже всі Бровари ми мали заледве сорок хвилин. Не дивно, що вже на другому кілометрі нам стало дуже і дуже жарко. І справа не лише в інтенсивному крутінні педалей, але й обставинах, зовсім від нас незалежних. Небесне світило дало рішучу відсіч ранковим приморозкам, розпікши все навколо до літніх градусів. Наші куртки, одягнені з огляду на зимний початок дня, перетворилися з захисників від холоду на розімлілих трутнів, яких ми не забарилися списати з одягу в звичайний багаж.

Трохи пробуксувавши між вибоїн та ринкових юрмищ біля останньої станції метро «Лісової», ми таки й справді виїхали до лісу. Щоправда, перше знайомство з зелено-жовтим масивом виявилося доволі дистанційним, бо ми прямували вздовж Броварської траси, що своїм широким лезом розкраяла рекреаційну зону на дві окремі частинки. Рухаючись вздовж однієї з них ми заледве могли вдихати лісові пахощі, зметені струменями швидких автомобілів, і дослухатися до звуків лісу, що тонули у безперервному ревінні бляшано-скляних колісниць.

Але – варто бути об’єктивним, – зате асфальт тут був те, що треба! Широка, до кількох метрів і без суттєвих ям, смуга узбіччя одразу затоваришувала з колесами наших велосипедів, подарувавши їм можливість крутитися зі швидкістю 23 кілометри на годину. Товста біла лінія ліворуч відмежовувала нас від навіжених бензиножерів, тож ми з Оленою спокійно могли їхати навіть поруч одне з одним. Для повноцінності велодоріжки не вистачало лише відповідних знаків, а в усьому іншому велосипедистові кращого годі й бажати!

У товаристві з чудовим темпом ми досягнули підступів до самих Броварів, де на нас чекала несподіванка у ролі розгалуження з об’їзною дорогою. Дві ліві смуги, що націлювалися на в’їзд до міста, привітно перемигувалися вогниками світлофорів, але дві праві просто повертали на окружну без будь-яких перепон для автопотоку. Ми, як велосипедисти, мусили триматися краю дороги, тож як нам тепер було потрапити до заповітних світлофорів, здавалося тим ще ребусом!

Нас врятувала Оленчина спостережливість. Дружина помітила, що через світлофор біля птахофабрики, за кількасот метрів до нас, машини досягають повороту з об’їзною дорогою окремими хвилями. Тож, дочекавшись, коли шлюз черговий раз закрився і останні краплі промчалися повз нас, ми спокійненько перетнули спорожнілі дві смуги та й прилаштувалися собі біля світлофора, що дозував потік для прийому містом. До першої години дня залишалося п’ять хвилин.

Широке узбіччя, що супроводжувало нас від самої столиці, засоромилося познайомитися з Броварами, тому ми вдалися до послуг проїзної частини. Машин у місті виявилося значно менше і самі вони стали ніби дрібнішими: якщо автомобілі – то легкові, а як автобуси – то мікро. Деякі з них навіть бавилися з нами у перегони: на зупинках ми переганяли їх, а між стопами – вони нас.

До місця зустрічі ми запізнилися хвилин на десять, тому Андрій вже чекав на нас край дороги. Позаду лишилося 16 кілометрів нашої самостійної дороги, тепер починався новий етап, у повному складі. До того ж, якісно іншим шляхом. Якраз тут від центральної дороги відгалужувалася невеличка асфальтівка, що проминувши кілька кварталів колишніх садів, які нині невпинно перероджуються у масив багатоповерхівок, залазила до лісу на спочинок від міської метушні.

Еволюція шляху тривала протягом часу, за який ми подолали перший кілометр. Поступово заряснів вибоїнами і згодом зовсім зник асфальт. Чим далі, тим ставало все менше людей, що гуляли лісом, чи ходили по гриби, або каталися велосипедами. Коли ми виїхали на потрібну просіку, побачили останнього чоловіка, що, вдягнений в самі лише шорти, промиготів босими п’ятами, добігаючи свій лісовий крос. А потім ми лишилися самі на весь ліс навколо.

Здавалося б, ми їхали тим самим лісом, що й годину тому, але наскільки різні відчуття! Ми чули тишу, вдихали спокій, а очі переповнювала пістрява палітра шматочків осені на деревах. Коли рухаєшся вздовж траси, вся увага зосереджена на вузькій смужці шляху попереду і лише на звичайному лісовому путівці вдається розширити межі баченого. В особливо мальовничих місцях дорога покрита товстим шаром піску. Певно це для того, щоб будь-який велосипедист, не залежно від рівня романтичності, викинув з голови залишки турбот про кермо та педалі, перетворившись на звичайнісінького пішохода.

На такій дорозі малюк швидший за велосипед

Навіть Нестору не сиділося в кріслі. Ми всі йшли пішки і він розгрібав пісок своїми черевичками слідом за нами. А часом і не слідом, а перед нами. Біжить, радіючи, що він найшвидший. Звісно, по пухкому за ним не поїдеш, доводиться наздоганяти його пішки. Добре, що малюк не конфліктує з напрямком руху і ми з кожним метром просуваємося все далі по маршруту.

Місцями здоровий глузд повертався до дороги і вона, відмівши свою піщану замріяність, підставляла під наші колеса відносно твердий ґрунт. У такі хвилини ми розганялися аж до 12 кілометрів на годину! Ніби й невелика швидкість, але на шляху, переповненому піщаними калюжами, це здається навіть більш драйвово, ніж наш удвічі швидший темп на асфальті Броварської траси.

Через годину таких вправ Оленка зізналася, що цілком опанувала ази велодрифту. А Андрій розповів, що організатори місцевих велоперегонів цілком щиро попереджали учасників змагань про те, що на них чекає, назвавши свій захід «Броварськими дюнами». Хто не бачив, ніколи не повірить, що тут під ковдрою соснового лісу зачаїлася справжнісінька піщана пустеля.

Але який же ліс без грибів та ягід! Перші ми чули лише за запахом, а от друге рясно розповзлося між товстезними стовбурами, вилізши мало не до самої дороги. Вітамінний привал ми організували навіть особливо не заглиблюючись у хащі, адже кущі ожини рясніють ягодами просто обабіч путівця! Їм складає товариство терен, що попри не вельми великі розміри плодів доволі смачний і майже зовсім не терпкий.

Реклама лісових ласощів

Незабаром просіка перетнула асфальтівку. Ту саму, якою ми кілька місяців тому поверталися з нашої першої заміської велопоїздки з Нестором. Як і тоді, вузька смужка асфальту переповнена автомобілями і доводиться більше хвилини чекати, щоб потрапити на інший бік.

Ми долаємо ще кілометр просікою, після чого навігатор Андрія вказує нам змінити напрямок під прямим кутом – на південь. А отже, ми вже досить близько до Алмазного озера – фінальної точки нашої спільної мандрівки. Водойма гігантським ріжком впирається у стіну лісу, залишаючи на протилежному боці квартали київських будинків. Про близькість міста свідчило і те, що нам знову стали траплятися люди. Щоправда, не прості пішоходи, а відпочиваючі з машинами – все ж до найближчого житла звідси ще далеченько.

Після зміни напрямку ми зовсім забули, що таке пісок. Певна річ, щедрі розсипи золотавого добра місцями ще траплялися, але це вже було радше як короткий зойк з минулого, а не тужлива пісня теперішнього. Кілька разів нова дорога зізнавалася нам, що заручена з газопроводом – вряди-годи поруч виростала загорожа з фрагментами труб. А ще часом ми перетинали розлогі галявини, на одній з якій навігатор зажадав чергової зміни курсу. Цього разу ми вирішили не піддаватися на миттєву забаганку розумаки, а повернути у бажаному ним напрямку, як тільки побачимо дорогу, що викликатиме у нас довіру.

Кілометр чекання винагородив нас новою супутницею. Як і наша перша просіка, ця також прямувала на захід і була так само розчухана до піщаного місива. Місцями дбайливі велосипедисти накатали збоку добру стежку, але, на жаль, нам з нею не довго було по дорозі. У боротьбі з сипучою надокучливістю явну перевагу мав Андрій зі своїми широкими покришками, а найгірше доводилося Олені, вузькі колеса велосипеда якої робили її найшвидшою лише на асфальтовій тверді.

Здавалося, ми по другому колу дивимося той самий фільм про наш в’їзд до лісу, але з оберненим ходом кадрів. Людей і машин ставало все більше, доріжки змагалися у кількості розгалужень, а потім – клац! – і дерева несподівано розступилися, випустивши нас з полону манівців на відкритий простір. Тільки замість будинків і дворів перед нами щедро розлилося синявою Алмазне озеро.

Майже три години нам знадобилося, щоб подолати 15 кілометрів від Броварів до цієї водойми! Це майже та відстань, яку ми зранку подолали за три чверті години. Але, там виграш був лише за часом. А щодо всього іншого, то лісовий шлях видався набагато цікавішим і приємнішим, хоч і втомив нас, і дещо дав похвилюватися, коли ми шукали той поворот на захід.

Побачити алмази

Ми опинилися на березі озера майже в його середній, найширшій частині. Обрис водойми нагадує велетенський рогалик і ми потрапили саме в ту точку, звідки видно обидва його ріжки. Над північним стриміла в небо 270-меторова труба ТЕЦ-6 у товаристві з двома градирнями. Зблизька вона не здається високою, але коли дивишся здаля і бачиш стіну лісу, яка видається радше і не стіною, а невеличкою підставкою під цього колоса, розумієш, наскільки ж він здоровецький! А над західним краєм у обрамлені троєщинських багатоповерхівок сіріли корпуси державної скарбниці. Можливо, саме в сусідстві такого об’єкту криється таємниця назви водойми?

Розпрощавшись, ми подалися в різні боки. Алмаз озера розрізав нашу команду на дві частини: Андрій попрямував назад на схід, а ми подалися далі на захід, вже невпинно тримаючись берегової лінії. Досягнувши кінця озера, ми мало не розцілували асфальт Крайньої вулиці (Крайня – це її власна назва, яка, і справді, відповідає дійсності), настільки нас втомили піщані кілометри.

Поступово ми влилися у потік столичного транспорту з його вічно спішним ритмом і нестихаючим розміреним шумом. Ще кілька кілометрів ліс біг поруч з нами, махаючи на прощання жовтіючими вітами дерев, а потім ми остаточно занурилися у квартали спальних районів. Десь за Новоросійською (від назви міста на Кубані) площею лічильник перетнув позначку в 40 кілометрів і зупинився на порозі нашого дому. Але Нестор цього вже не бачив – малюка зморив сон за півгодини до фінішу.