Велосипедом крізь Київ

Після поїздок лівобережними околицями Києва ми вирішили помандрувати на захід від столиці. Звісно, для цього б довелося проїхати велосипедом через всеньке місто, але що спроможне зупинити тих ще відчайдухів? До того ж ранок останнього літнього дня прорекламував себе лагідною погодою, тому ми без вагань зібрали свій скромний вантаж (в основному деякий одяг і трохи їжі для Нестора) і подорож розпочалася.

Ми збиралися відвідати два містечка серед лісів – Пущу-Водицю та Ірпінь. Хоча територіально вони розташовані окремо від Київської забудови, адміністративно перше лежить у межах столиці, а друге настільки тісно до неї притиснулося, що, вважай, наша невелика компанія з Києва майже не виїжджала. Як ми то полюбляємо, маршрут обрали кільцевий – туди їхали північними околицями міста, а поверталися вздовж червоної гілки метро.

До першої зупинки на Московському мосту лінія нашого шляху нагадувала велетенську літеру «Г», що якогось дива розвернулася в інший бік. В її нижній частині ми трохи розім’яли ноги у затишку вуличок соцмістечка на південь від станції метро «Дарниця», а вже потому влилися у стрімкі автомобілепотоки широких магістралей.

Вертикальну паличку літери складав дует проспекту Визволителів та бульвару Перова, пов’язаний низкою таємниць. Я шукав, але так і не знайшов ані того, чому в 1974 частину бульвару назвали на честь якихось абстрактних визволителів, ані того, хто, коли, кого і від кого визволяв. Через сусідство з парком розваг можна хіба припустити, що мали на увазі визволення від робочих клопотів для відпочинку на природі.

Не менш загадковим здається бульвар Перова. Ми добросовісно проїхали його від початку до кінця, але я так і не помітив ані власне бульвару (широка алея посеред вулиці), ані яких-небудь натяків на творчість російського художника-передвижника. Відверто спальний район взагалі видався якимось безликим і нецікавим.

Верхня частина літери «Г» пролягала вздовж проспекту генерала Ватутіна. Ось де автомобілям роздолля – шість смуг руху – і це лише в одному напрямку! Сп’янілі від свободи, машини мчали, як навіжені, тож, тільки-но житловий масив з його заїздами-виїздами лишився позаду, ми перейшли на стрічку тротуару, щоб зайвий раз не хвилюватися з такого шумного сусідства.

І ось ми виїхали на сам Московський міст. Ще здаля було видно, як його гігантський пілон, прориваючись крізь зелену ковдру дніпровських островів, нахабно штрикає беззахисне небо, але лише зблизька відчуваєш, наскільки ж велетенська ця перевернута рогатка. Проминувши бетонні опори, ми зупинилися, щоб помилуватися спокоєм ранкової Оболоні. Адже, їзда навіть з невеликою швидкістю вимагає свою частину уваги, яку зараз хотілося б повністю віддати на поталу внутрішньому умиротворенню – настільки медитативні настрої навівали пастельні тони сонного міста за рікою.

Тут несподівано з’ясувалося, що проектувальники перил для мосту забули потурбуватися про маленьких дітей. З якоюсь неймовірною точністю широка синя смуга простягалася в нескінченність якраз на рівні обличчя дитини, що сидить у велокріслі. Це нам, дорослим, одне задоволення їхати, і дивитися на обрії, а Нестору найцікавіша частина овиду надійно закрита бетоном, лишаючи на огляд лише безхмарну синь неба вгорі і настільки ж безтурботну гладінь води унизу.

Краєвид не для дитячих очей (через перила)

Краєвид не для дитячих очей (через перила)

Будь-який міст рано чи пізно закінчується. Навіть Московський, з його різноманітними заїздами-переїздами і наддовгими прольотами обабіч пілону, не зміг оминути такої приреченості. Щойно порожнеча під ногами (чи пак, колесами) поступилася місцем ґрунту, ми скотилися крутою стежкою з насипу, попрощавшись з вельми шумним (навіть з попри недільний ранок) автотовариством, і полинули у царину пішоходів, велосипедисті і мам з візочками – Оболонську набережну.

Після годи їзди вздовж автомагістралей вуха нарешті отримали відпочинок, а очі – ще й задоволення від споглядання різноманітних цікавинок. Майже одразу після спуску з мосту зір заходилися тішити затишні сквери з мальовничими алейками, витонченими скульптурами і фонтанами. Деякі впліталися у саму стрічку набережної, інші заповзали у дворики елітних багатоповерхівок, які навіть за обрисами не нагадували банальні паралелепіпеди з чорним решетом вікон. Планувальники рекреаційних зон не обійшли увагою, здається, жодну вікову групу, включивши до арсеналу задоволення відпочиваючих доволі фантазійні дитячі майданчики.

Хтось сказав майданчик? Нестор вимагає зупинки! Нарешті у цій мандрівці з’явилося щось, справді гідне уваги. І хіба ж можна їхати далі, поки не пройдені усі драбинки і гірки, не погойдані гойдалки і покаруселені каруселі? Але, будьмо чесними, навіть нам, дорослим, є що подивитися на цьому майданчику. Після однотипних забавок соцмістечка (байдуже, радянських суцільнометалевих слоників і жирафів, чи сучасних пластиково-дерев’яних  гірок-драбинок) місцеві витвори для дітей здалися справжнім мистецтвом. Ці різноманітні вигини і неочікувані переходи – такого нам ще не траплялися бачити, а з Нестором ми розвідали чи не всі дитячі майданчики в околі лівобережної гілки метро.

Нестор стрімкіший за світло – спуск скінчився перш, ніж спрацювала камера

Нестор стрімкіший за світло – спуск скінчився перш, ніж спрацювала камера

Коли хлопчик успішно впорався зі своїми фізичними нормативами, дійшла черга до пісочниці, де місцеві дітки вигулюють свої іграшки. Нестор виліпив кілька пасочок, десь покопав, щось насипав, покатав трохи машинок і тільки після того, з відчуттям виконаного обов’язку, дав себе умовити знову сісти на велосипед і їхати далі. А ще спрацювала обіцянка, що далі будуть ще кращі розваги. Якби ж то ми знали!

Справжні чоловіки не можуть без тачок

Справжні чоловіки не можуть без тачок

Кілька кілометрів інші дитячі майданчики успішно ховалися від Несторових очей. На щастя, на Оболонській набережній всюди повно того, що може привернути зір і увагу. Починаючи від архітектури, де масиви багатоповерхівок чергуються з кварталами особняків, і закінчуючи пляжами, пунктами прокату човнів, байдарок і каное. Навіть справжнісіньке поле для гри у гольф з вичесаними газонами і акуратними, ніби намальованими, деревами знайшло собі тут пристанище. Сама набережна рухалася кількома алейками, що час від часу обмінювалися між собою переїздами, тож ми могли вибирати котрусь з них, щоб хлопчик бачив одне, чи не помітив іншого. Але надурити долю – марна справа. І оминути надувні гірки з лабіринтами і батутами міг лише сплячий. Та хіба може дитина заснути, якщо навколо стільки всього?

Надувні гірки – найпопулярніша атракція Нестора сезону 2014. В кінці весни хлопчик знайомився з цим дивом ігрової промисловості з деяким острахом і захопленням. Згодом перше успішно поступилося місцем набутому вмінню надшвидкісного пересування непевною поверхнею, а другого від того стало ще більше! Запускаючи дитину в тенета надувної гірки ми ризикували не отримати його назад і замовляли додатковий час розваги, поки нам у підмогу приходила дитяча втома від безперервної циркуляції вгору-вниз. А що вже казати, коли до атракціону залучені інші діти! Тоді коригуйте коефіцієнт тривалості гулянки на відповідне число.

Пісенька колобка в дії, або феномен дитячої невловимості

Пісенька колобка в дії, або феномен дитячої невловимості

А тим часом неділя впевнено прямувала до свого екватора і додавала дітей на гірці. Щоб остаточно не втратити Нестора для нашого товариства, довелося застосувати стару, як світ, хитрість – клин клином. Неймовірно як, але дитина дала себе умовити обміняти надувну пастку на сусідній батут. Батут виявився добротним, шестисекційним. Звісно ж, потрібно випробувати кожну з секцій, а ще з’ясувати, чому на буферних переходах стрибається зовсім не так, як на батутах між ними. Зрештою, Нестор виконав усі необхідні дослідження і сталося неймовірне – ми знову сіли на велосипеди!

Осідлавши металевих коней, ми майже одразу покинули набережну, яка на прощання забарвилася в українсько-патріотичні тони. Така собі особливість року. І заодно, найбільший прапор України, який я коли-небудь бачив. Певно, не помилюся, якщо згадаю про космічний масштаб, адже цей двокольоровий прямокутничок точно має бути видно зі супутника на гуглмапі.

Набережна по-українськи

Набережна по-українськи

Хтось може подумати, що це була втеча від принад набережної, які ще могли полювати на нас далі, але нам і справді слід було змінювати напрям руху. Наша остаточна мета лежала на північний захід від міста, а, рухаючись вздовж набережної, ми стали ближчими до півночі, тепер же настав час подумати про захід.

Кружляючи колоподібними розвилками, що, певно, є ще однією візиткою Оболоні разом з її шестикутною розбивкою вулиць, ми перетнули житловий масив і дісталися до вулиці Полярної (що й справді є однією з найбільш північних вулиць; вона поступається хіба що вулиці Північній). Для велосипедів подібні розвилки, через необхідність постійного перелаштування, не дуже зручні. Я, навчений досвідом їзди на роботу, подолав їх легко, але Олені, не вельми звичній до Київського трафіку, довелося місцями користуватися пішохідними переходами, що зазвичай означало удвічі довшу відстань. Схоже, повстання машин, про які так довго говорив Термінатор, таки настає, оскільки вже зараз їм у жертву приноситься зручність пересування людей.

Але Оболонські кругляки – ніщо, у порівнянні з площею Тараса Шевченка, яка ще здаля визирала нас, пожираючи вулицю Полярну. З її коловороту, де змішалися докупи автомобілі, автобуси, тролейбуси і трамваї, урізнобіч відходив цілий жмут дрібних і більших вулиць. Тож, коли їдеш уперше, знайти потрібний шлях у цій товкучці – неймовірно складний квест. На щастя, я попередньо розглядав наш маршрут і ми потрапили у вірне русло з першого разу.

Після гамірної юрби площі вулиця здавалася зразком тиші і спокою, хоча нею теж їздило трохи автомобілів і тролейбусів. Певно, не дарма їй дали ім’я Івана Сошенка – цей український художник також мешкав разом з Шевченком під час навчання в Петербурзі, але мав лагіднішу долю. А ще, вечорами у годину пік вулиця Сошенка так само проводжає в останню путь труну площі Шевченка, скутої дорожніми заторами.

Як свій тезка, вулиця скоро намалювала нам пейзаж з лісом і галявинами, куди ми не забарилися пірнути, залишивши останні автомобілі вилизувати асфальт приватного сектора. Так ми покинули межі міста, хоча формально все ще залишалися на його території. Про владу міста над лісом свідчила хоча б нещодавно збудована ділянка окружної, що рівнесенько розділила зелену зону на дві частинки. На щастя, нову дорогу оснастили широкими узбіччями і тротуарами, а в поперек регулярно звели надземні переходи, тож нашій спортивній компанії не склало труднощів перебратися на той бік.

В гущавину лісу запрошували чисельні стежки, що наїжачилися дерев’яними стовпчиками проти автомобільного втручання. То тут, то там край автостради траплялися припарковані авто, чиї пасажири вирушили на прогулянку до лісу пішки, або велосипедами. Попри дещо піщаний ґрунт (а де в Київських лісах немає піску?) ми віднайшли на місцевих доріжках чисельні сліди небачених (спершу) велосипедистів. Так, заохочувані цікавістю, ми заглиблювалися все далі в зелені нетрі, аж поки несподівано не вискочили на колії зі справжнісінькими трамваями!

Трамвайчик заблукав

Трамвайчик заблукав

Когось би здивувала така знахідка, а хтось би вирішив, що червоні вагончики, як і ми, втекли на природу подалі від міської метушні. І, був би недалекий від істини! Справді, це – єдина в Києві лісова суто трамвайна доріжка, і простягається вона до курортного містечка Пуща-Водиця, відомого своїми санаторіями і базами відпочинку. Але погодьтеся, чим не колорит: поїхати у відпустку – трамваєм? Краще тільки велосипедом (хе-хе).

Вздовж трамвайних колій, всього в десяти метрах від лісової просіки, нам трапилася стежка, що правила за місцевий велотрек. Попри пісок місцями і деяке коріння поперек стежки їхати було дуже приємно, а чисельні вигини і зміни краєвидів взагалі відкидали всі згадки про втому чи якісь сторонні проблеми. Крім того, саме тут нам траплялося чимало інших велосипедистів: хто сам, хто парами, а дехто з дітьми, як і ми.

Але з найбільшою таємницею ми зустрілися вже у другій половині дороги. Стежка саме перетнула колії і повела далі праворуч від них, коли раптом ми опинилися на галявині, яку з боку трамвайної траси вартувало двійко зчеплених вагончиків дивної конфігурації. Один, що за розмірами і формою в кращі часи міг слугувати повноцінним трамваєм, зараз стояв повністю заварений листами металу, колись зафарбованими в один колір, а нині щедро прикрашений новітніми графіті. Стінки другого, значно коротшого і всього на чотирьох коліщатках, були утворені з сітки-рабиці, за якою в темряві салону виднілася якась химера техногенного призначення. Незвичний потяг стояв на окремому шматку залізничного полотна, з-під якого прямо з землі у вагончики впивалися якісь труби. Щось гуділо всередині незвичної нерухомості і наганяло припущення про електричну підстанцію. Можливо я помиляюся і призначення цієї химерної компанії полягає у чомусь іншому, але безсумнівно одне – такий об’єкт додав би інтриги будь-якому путівнику по цих місцях.

Химерна знахідка, або страшна правда про трамваї на пенсії

Химерна знахідка, або страшна правда про трамваї на пенсії

Пуща-Водиця з’явилася несподівано. Ніби їхали лісом, десь збоку час від часу гримотіли трамваї, аж тут прямісінько перед нами дерева розступилися і ми разом з коліями поринули у квартали житлової забудови. Кілька будинків належали до славетної родини дев’ятиповерхівок, але для обрахунку поверхів інших з запасом би вистачило пальців однієї руки. Як і очікувалося, місцевість виявилася тихою і спокійною, де автомобілів було менше, ніж пішоходів, а тих теж не юрми ходили.

Трамвайні колії пронизували поселення наскрізь, рахуючи кілометри витягнутого, як крокодил містечка, з південного сходу до північного заходу. Так само їхали і ми, неквапом оглядаючи місцеву архітектуру, попутно мандруючи у часі від теперішнього до минулого. Найстаріші особнячки (родом ще з ХІХ століття) по обступали високі дерева ближче до центра Пущі-Водиці. Тут же ми розшукали місцеву святиню – церкву Серафима Саровського 1910 року спорудження.

Нестор не був би нашою дитиною, якби так же, як ми знаходимо пам’ятки, не відшукував дитячі майданчики. Навіть на подвір’ї перед храмом йому поталанило у пошуках. Гірка, пісочниця і трохи іграшок – як мало треба для дитячого щастя! І поки я прогулювався з фотоапаратом навколо святині, хлопчик не втрачав часу даремно, надолужуючи години бездіяльності у велокріслі дослідженням нової дитячої зони.

Храм у Пущі-Водиці. Нестор знайшов майданчик з іграшками навіть тут

Храм у Пущі-Водиці. Нестор знайшов майданчик з іграшками навіть тут

Сягнувши останньої поперечної вулиці Пущі-Водиці, трамвайна колія акуратно розвернулася між вікових сосон і попрямувала назад тим же шляхом, яким дісталася сюди з Києва. Довелося нам розпрощатися з нею, бо ж ми мали на меті потрапити ще до одного містечка – Ірпені. Для цього нам належало виконати два завдання: не заблукати у лабіринті вулиць селища Горенка і знайти Ковельську автостраду.

Перше виявилося не таким вже й простим, як здавалося на початку. Горенка не належала до сіл зі строго прямокутною сіткою вулиць і, тим більше, на нанизувалася на вістря котроїсь траси, як шашлик на шампур. Навіть наш принцип руху незнайомими селищами – вздовж найбільш наїждженої дороги – тут почав давати збої, оскільки вулиці часто роз’єднувалися на кілька рівноправних гілок під найнеймовірнішими кутами, а нібито головна дорога, якщо вірити тамтешнім дорожнім знакам, намагалася обрати маршрут якомога найменш схожий на пряму лінію.

Потягавши кривими вуличками з такою ж мірою рівності асфальтом, Горенка вишпурнула нас на якусь трасу, що проходила перпендикулярно до напрямку нашого руху. На щастя, ми знали, що Ковельська автострада проходить десь ліворуч, тому майже не вагалися з тим, куди слід повернути. Певно розгнівавшись, що ми вирвалися з тенет і от-от виконаємо друге завдання, Горенка вчинила останнє, що змогла – спустила на нас дощові хмари.

Як добре, коли за плечима мандрівника не лише рюкзак, але й набутий досвід! Попри безхмарний ранок і ясну погоду, що супроводжувала нас до самої Пущі-Водиці, серед нашого скромного багажу знайшлося місце для дощовиків. Тож Горенка тільки встигла побачити наші водонепроникні спини, як ми вже доїжджали до асфальтівки, якою автівки прямували з Києва на Ковель і далі. А за якісь півгодини наше товариство зробило зупинку біля в’їзного знаку до містечка Ірпінь.

Ірпінь – це переклад словосполучення «половину шляху подолано»

Ірпінь – це переклад словосполучення «половину шляху подолано»

Про Ірпінь ми не знали вкрай мало, можна сказати майже нічого. Оленка бувала тут якось, але дуже давно, та й то у вечірніх сутінках. А мої знання про місто взагалі вичерпувалися одним з географічних лімериків Юрка Позаяка. Тому ми вирішили просто їхати містом в напрямку центру, а за залізницею вивертати у бік столиці. До того ж, та частина міста, до якої ми потрапили, на топографічній карті мала дивне відображення – нібито як дачних поселень. Ми мали надію, що це саме ті квартали, в яких свого часу відпочивали відомі митці, яких за всю історію містечка побувало тут чимало. Але може ми й помилялися.

Перш, ніж потрапити до самого міста, ми кілька разів зустріли край дороги різного типу знаки з написом Ірпінь, але ліс навколо відступав дуже неохоче. Нарешті з-за крон почали проступати обриси багатоповерхових новобудов – будівельний столичний бум дійшов і сюди. Проминувши кілька кварталів з більш старшими дев’ятиповерхівками, ми потрапили до приватної забудови, обіцяної картою. Житловий масив було акуратно розрізано прямокутною сіткою доріг з частково якісним асфальтом, місцями вельми сумнівним покриттям, але найчастіше – з несподіваними переходами від одного до іншого.

Забудова справді виглядала давньою, але не настільки, як у Пущі-Водиці. Будинки здавалися звичайними житловими спорудами, яких повно в інших невеличких містечках по Україні. Тому тут ще більш дивним здавався контраст зі звичайними поселеннями – адже, звичного вигляду хатки обступали не садки вишневі чи картопляні грядки, а здоровецькі сосни! Від густого сплетіння хвої десь високо вгорі освітлення тут панувало ледь приглушене, а повітря не припиняло дивувати стійкими сосновими пахощами.

Так неквапом роззираючись, ми доїхали до самої залізниці, яку перетнули у недозволеному, але активно використовуваному місцевими місці. Оленка так і не знайшла того будинку і взагалі знайомство з містом не складалося, бо Нестор вже дуже рішуче став наполягати на поверненні додому і його наполегливість не могли скорити ні печенюшки, ні компотик. На трасі поїхалося одразу швидше і ми досить скоро перетнули широку долину річки Ірпінь, за якою до лісу тулилися останні хатки, що до нещодавнього часу вважалися окремим селом – Романівкою, а нині підпорядковані місту, яке ми не втратили, як сказав би один добродій.

За втрату незалежності селище отримало у винагороду сучасну асфальтівку, що крізь ліс вела до самої столиці. Від того колись глухе село за рікою нині активно розбудовується, навіть нова церква обіцяє скоро постати у його центрі. Прикметно, що поруч з майбутньою святинею розмістилася пам’ятка з радянського минулого. Воїн країни рад ображено відвернувся від християнського храму, закам’янівши від здивування, роздивляється червоний стяг у своїх руках, не ймучи віри, що його люба фана програла битву позолоченим хрестам.

Еволюція пам’яті

Еволюція пам’яті

В’їхавши до лісу, ми знову потрапили у немилість до дощу, що, здавалося, тільки й чекав, поки ми залишимо Ірпінь, а тепер кинувся на нас з повною силою. Добре, що асфальтівка видалася зовсім молодою, без зморшок і шрамів, а відтак калюжі нам не загрожували. Вода рівномірно розтікалася сірою поверхнею асфальту, щоб знову і знову здійматися білими хвостами за машинами, що пролітали то в один, то в інший бік.

Кілька кілометрів їхали мовчки, а потім зупинилися перевести дух. Оленка дивувалася, чому з такою рівнесенькою трасою, так швидко долає втома. Питання зникло, коли вона обернулася – асфальтівка непомітно, але невпинно підіймалася вгору. Просто густа зелень обабіч і деяка звивистість самої лінії шляху маскує зміну висоти, коли дивишся лише вперед.

Остання пара лісових кілометрів обійшлася вже без підйому і ми хутенько досягнули перших кварталів багатоповерхівок. Кілька поворотів, трохи міських вулиць – і нас зустрічає крайня станція метро «Академмістечко». Прикметно, що кінцева точка нашого маршруту теж знаходиться майже біля останньої станції метро цієї гілки. Шкода лише, що з іншого боку міста. Але в підземку зі своїм транспортом не пускають, тож веломандрівка продовжується.

Як багато хто знає або здогадується, для велосипеда сусідство з автомобілями на шляху – річ не надто приємна. А якщо ввімкнути дощ, а вибоїни наповнити калюжами, то взагалі справи кепські. Щоб хоч якось зарадити справі, доводиться вибирати такі маршрути, де небажані контакти зводяться до мінімуму. Першим, хто вдався нам зарадити у цьому став бульвар академіка Вернадського, який на деякий час убезпечив нас від поїздки вічно завантаженою окружною і не менш діловим проспектом Перемоги. Зрештою, бульвар після кількох плавних поворотів таки звів нас з цим проспектом, але тут нам на поміч прийшла – ви не повірите – велодоріжка!

Так, в автомобілізованому Києві зустрічаються і такі дива! Тобто, серед моря доріг для машин є такі, якими мають право котитися виключно велосипеди (там ще таке схематичне зображення велосипедиста можна побачити на асфальті). Щоправда, їх завезли сюди нещодавно і вони поки-що не завжди мають власне покриття, а часом крадуть місце в тротуарів. Символічна біла смуга на асфальті залишається непоміченою багатьма пішоходами, від чого безпечно їхати такими доріжками можна лише з дуже невеликою швидкістю. Але вже саме відчуття того, що про нашого брата потурбувалися, що ось вона – справжня територія велосипеда, підсилює наше бажання рухатися велодоріжкою, а не пірнати назад в потоки автівок.

Шкода, що все далеко не вічне на цьому світі. Поки проспект йшов без серйозних відгалужень, велосипедна доріжка, хоч і не без труднощів викручуючись між МАФів і автобусних зупинок, відважно торувала собі шлях тротуаром, та щойно вона помітила мережу з’їздів-заїздів біля станції метро «Святошин», як злякалася і… померла. Ми не знайшли її продовження ні тут, ні після закінчення зловісних розвилок. Що ж, довелося черговий раз повертатися у царину машин.

На проспекті наша швидкість знову зросла щонайменш удвічі. Їхалося загалом добре, тільки прямокутні фрагменти бруківки на автобусних зупинках дещо псували враження. А незабаром після площі Перемоги взагалі довелося злізти з велосипедів і йти вздовж огорожі ботанічного саду пішки – бо дуже затяжний підйом. Ще трохи бруківки ми розшукали на вулиці Богдана Хмельницького, яку в кінці довелося перейти підземним переходом – за відсутності повороту ліворуч на Хрещатик.

Сходи – улюблене місце велосипеда, адже його тут просто на руках носять

Сходи – улюблене місце велосипеда, адже його тут просто на руках носять

Головна вулиця столиці зустріла нас пішохідною – адже сьогодні неділя. Після невеличкої ділянки з автомобілями (між майданом Незалежності та Європейською площею) ми знову позбулися їх товариства на користь серпантину паркових алей над Дніпром. На Дніпровську набережну ми спустилися якраз між аркою Дружби Народів та пішохідним містком на Труханів острів. Для більшості велосипедистів цей серпантин якраз переходить у поїздку мостом і далі казковим асфальтом цього острова, але зараз нам це було не по шляху.

Від дому нас відокремлювало якихось вісім кілометрів: два вздовж набережної до гілки метро, три, паралельно проспекту (на щастя, не проїжджою частиною, а широким тротуаром з майже відсутнім пішоходопотоком) через Гідропарк на лівий берег, ще один – до залізничної гілки, за якою останні два пролягали нашим домашнім бульваром Верховної Ради з позначкою 72 кілометри навпроти нашого під’їзду.

* * *

Хтось може не вірити у реальність проїхати весь Київ велосипедом. Двічі. Комусь ця ідея імпонувала б при наявності мережі безпечних велодоріжок. А нам залишається лише вірити, що в, сподіваємося, недалекому майбутньому поїздка велосипедом у більшості свідомостей випаде з категорії сміливих подвигів чи диких витівок, а стане такою ж приємною і спокійною, як прогулянка Оболонською набережною. Просто треба їздити велосипедом. І ми показали, що це реально навіть у нашій божевільній столиці.

 

Наш маршрут на мапі і ще більше світлин з поїздки дивіться тут

Advertisements

2 thoughts on “Велосипедом крізь Київ

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s