Замітки навіженого наплічника (початок)

З точки зору наплічника люди – дуже корисні істоти. Ну, хто ще, скажіть, задарма вам покаже півсвіту та ще й постійно носитиме на собі? Дехто може посперечатися, що життя туристичних наплічників – сумнівне задоволення, яке відгонить мазохізмом. Мовляв, мокнете ви під дощами та снігами, шарпають вас не вельми гостинні гілки диких дерев та чагарів, а про багнюку та інший бруд, що перетворюється на такий собі фірмовий камуфляж вільних мандрівників, вже годі й казати. Так то воно так, але не зовсім так! От мав я одну знайому, валізку на коліщатках, яка вихвалялася тим, що побувала майже у всіх цивілізованих столицях нашої планети. Дарма, що сіромаха тільки й бачила того світу, як по дорозі від аеропорту до таксі чи від таксі до готелю. А решта вражень припала на «романтичну напівтемряву» камер схову, багажних відділень чи просто за дверцятами у шафі. Що й казати, її бабця кравчучка, про яку вона воліє не згадувати у порядному товаристві, мала набагато більше яскравих пригод, хоча за все життя ні разу не покинула межі рідного містечка.

А ще люди – істоти непередбачувані. Не те, щоб завжди, бо інакше б передбачуваною стала постійна непередбачуваність, а лише час від часу, але саме тоді, коли цього не очікуєш. Буває, мандруєш з господарем якоюсь дорогою, аж раптом – попереду гора здіймається. І що ви думаєте? Ні, щоб обійти бокату – цей відчайдуха бере і преться вгору, залучившись підтримкою якоїсь сумнівної стежки, хоча ж знає приказку, що «розумний вгору не піде…». Мені то що? На підйомі мені навіть краще, бо я більше всього бачу, поки господар сопе обличчям до схилу. Але ж шкода бідолахи…

Або як цього разу. Мандрували ми у компанії порядних наплічників. Майже всі – хлопці бувалі, поговорити є про що. От тільки погано, що ми підписалися на дводенку вихідного дня – часу взагалі мало на пристойну чоловічу розмову. Ну, думаю, може хоч у потязі на зворотному шляху лясів поточимо. Отже, підходимо ми до містечка Сколе (знаєте, в Карпатах є таке), залишилося лише мостом через річку перейти – і ми, вважай, вже на вокзалі. Аж раптом, ні сіло, ні впало, наше товариство зупиняється і господар починає з усіма прощатися. Поки я усвідомив всю глибину катастрофи, мої друзі зникли за поворотом на тому березі! І то ще півбіди, якби ми лишилися удвох, але до нас примазалося ще якесь чорно-синє опудало у намисті з білих грибів! Наплічни-ця.

Спершу я сподівався, що господар отямиться і кинеться навздогін своїм друзякам. Коли ми не пішли на міст, а вирушили вздовж берега, у мене з’явився химерний здогад, що, може відчайдуха не шукає легких шляхів і має намір штурмувати Опір (це так річку звати) вбрід. Але чим далі ми просувалися, тим все очевиднішим ставало, що на потяг ми не збираємося сідати. Принаймні, цього вечора. Схоже, дводенкою не обмежитися. Шкода лише, що в компаньйони мій мандрівник вибрав з усього порядного товариства не бувалого наплічника, а якусь діваху.

Наступний кілометр вздовж берега я трюхикав у повній прострації, а ж поки до цього світу мене не повернуло чавкотіння кросівок господаря – у темряві, що вже майже насунулася на гори, вони знайшли невеличкий струмок, який витікав з лісу просто на дорогу. Майже одразу по цьому широка просіка з вкопаним газопроводом (це я визначив за такими метровими стовпчиками, пофарбованими у жовте) дещо підіймалася вгору від Опору, а потім знову йшла паралельно річці. От якраз у місці другого повороту вгорі, де рівного місця було більш, ніж достатньо, ми й зупинилися на ночівлю.

Наші мандрівники розбили табір на самому узліссі. Причому, частково він розмістився на галявині (намет розкошував у високих травах), вогнище палили між дерев, а трохи далі вглиб лісу протікав струмок. Певно, саме через останнє господар і зробив вибір саме на цьому місці. Дивні люди! Шукають якісь дрібні потічки, хоча ж поруч широченна річка Опір. З моєї точки зору він у стократ кращий за ту дрібноту. Але ж, знаєте, люди таки недосконалі, їм треба їсти, тому й шукають воду, де почистіш.

Настання повної темряви прискорили низькі хмари. Щойно намет приготувався до ночівлі, як вони стали його випробовувати на вологостійкість. Таким ото дрібним затяжним дощиком. Я взагалі не вельми полюбляю опади, але зараз навіть зрадів, що так сталося: можливо наплічниця злякається і зажадає повернутися додому вже завтра зранку. Тим паче, що містечко з вокзалом зовсім поруч – он його вогники блимають на тому боці ріки.

Під шум неквапливого дощу спалося добре. Я не в захопленні від штурму крапель, коли вони падають безпосередньо на мене, але якщо лежиш під захистом намету, то це навіть дуже і дуже приємно. Забуваються всі неприємності, а натомість приходить спокій, внутрішній спокій…

Наш нічний прихисток від дощу

Наш нічний прихисток від дощу

Зранку я прокинувся у вельми бадьорому настрої. Вчорашній вечір мені видавався просто жахливим сном і я лежав в очікуванні, коли господар витягне мене на зовні, щоб знову побачитися зі своїми побратимами. Яке ж було моє розчарування, коли сон виявився реальністю, так само як те, що наш намет був єдиним на цьому узліссі. Я лиш похмуро зиркнув на своє чорно-синє непорозуміння, яке знайшло новий привід для радості – під ранковим сонцем хмари стали розходитися, засвітивши над Опором райдужний міст. Те ж мені, веселощі! Чи вона ніколи веселок не бачила?

Схоже, наплічниця оцінила весь масштаб мого смутку і навіть спробувала зарадити – запропонувала ще одне намисто з білих грибів, які її власниця нарізала цього ранку (гриби збирали напередодні). Теж мені, наївне дівча, думає, що то для прикраси, а насправді ж лише для просушки!

Ясна річ, намистом я не спокусився. Натомість, завів розмову з картою. Зранку господар з нею бесідував, тож вона знала все про те, куди ми далі йтимемо. Отже, картографічна піфія повідала, що спочатку ще буде трохи шляху вздовж річки, але потім ми завітаємо до самого містечка Сколе і навіть пройдемося біля залізничного вокзалу, а після цього розпочнеться дуже довгий підйом на гірських хребет. Що ж, дуже навіть непогано, як подумати. Якщо моя «напарниця» не розгубить усю свою впевненість у власних нібито силах до вокзалу, то сходження в гори її остаточно переконає в тому, що слід повернутися назад і сісти на потяг. Як не крути, життя налагоджується!

Сповнений піднесеного настрою, я став збиратися в дорогу і дав господарю поскладати у себе всі потрібні табірні речі. В моїх нутрощах знайшов пристанище навіть намет. Такий-от у нас з ним симбіоз: вдень я ношу його в собі, а вночі сплю в ньому.

Виходили на маршрут всі в бадьорому настрої. Наплічниця раділа, що похід продовжується, а я тішився зі сподівання, що для неї він скоро закінчиться. Як би там не було, ми навіть посміхалися одне одному. Це сталося чи не вперше, бо до вчорашнього вечора її присутність взагалі не впадала у моє поле зору.

Річка Опір широкоплеса навіть восени

Річка Опір широкоплеса навіть восени

А стежка тим часом все йшла вздовж берега. По той бік Опору купчилися одно та двоповерхові Сколівські будиночки, але мосту все не було. Натомість за черговою притокою побережжя перекривала якась гора, що встромила свій крутосхил просто в річкові води. Довелося трохи покружляти на місці, але зрештою ми знайшли продовження шляху, який тепер повів не понад самою водою, а дещо вище. На підвищенні майже одразу за річечкою нам зустрілися галявини з місцями колишніх вогнищ. Схоже, ці рівненькі ділянки приваблювали багатьох туристів, а тільки зараз ми вже нікого не застали.

Коли більша частина містечка на тому березі лишилася позаду, нам зустрівся міст через Опір. Річка і збоку здавалася широкою, але як проходиш безпосередньо над нею, то це враження ще більше підсилюється.

Та найбільше з асфальтованого покриття раділи кросівки, що після ходьби стежками, яким всю ніч виливали душу хмари, встигли зненавидіти і калюжі, і слизьку глину між ними. Штанини, жертви залицяння мокрих трав, засвідчували повну солідарність зі своїми шнурованими побратимами.

Сколе виявилося вельми ошатним містечком з акуратними будиночками і затишними вуличками. На перехресті кількох з них наші господарі зробили привал. Скинувши наплічники, мандрівники заходилися досліджувати старовинну архітектуру на прикладі якоїсь дерев’яної церкви (великомученика Пантелеймона, як я дізнався згодом). Я ж тим часом встиг спокійно роздивитися місцевість. Окрім храму, спорудженого ще 1597 року (згідно з табличкою біля в ходу), на перехресті притулилося кілька інших пам’яток, серед них і знак 600-річчя заснування міста (встановлений 1997 року).

Дерев'яний храм у Сколе зустрічає вже своє п'яте століття

Дерев’яний храм у Сколе зустрічає вже своє п’яте століття

Я був вельми здивований, що чорно-синя теж розглядає все з зацікавленістю. Що ж, може колись і з неї будуть люди, раз не лише порожні прикраси збуджують її інтерес.

Далі ми вже чимчикували містом без зупинок. Лише раз господарі зайшли до продуктового магазину, щоб поповнити запаси їжі. А потім проминули ще кілька кварталів і, несподівано, вигулькнули на залізницю якраз біля вокзалу. Я з надією поглянув на наших туристів, зиркнув підозріло на наплічницю, але ніщо не віщувало розставання. Ми навіть до квиткових кас не завітали.

Ось наша компанія підійшла до перону і я з останніми сподіваннями на диво став вдивлятися у далечінь залізничного полотна. Але ні! Жодного потяга не було ані видно, ані чутно. Тож ми просто перетнули колії і вийшли на автотрасу за ними. Нагоду втрачено, тепер доведеться пертися з цією дилетанткою вгору. Ох і намучимося ж, відчуваю я!

Останні кількасот метрів асфальту лишилося позаду і кросівки знову стали смакувати глину. На їхнє щастя, цього разу обійшлося майже без калюж, бо ж стежка стала йти все вгору та вгору, а отже вся вода, яка хотіла, вже встигла стекти донизу.

Після кількох розвилок дорога нарешті визначилася з напрямком і остаточно віддалася на поталу лісу. Скільки ходив, рідко зустрічав стільки велетенських дерев разом. Багатьом з них не вистачило б і кількох обхватів дорослих чоловіків, щоб осягнути ширину стовбура. А з-за густих крон зовсім неможливо було розгледіти міста, хоча його звуки ще тривалий час долинали до нас.

Справжнє дерево по-карпатськи

Справжнє дерево по-карпатськи

Ми прямували все вище і вище, я не без задоволення помічав, як важко даються ці кілометри моїй неофітці. Вона вже ледь плелася, змушуючи свою господарку час від часу зупинятися на відпочинок. Мені вже ставало цікаво, скільки ж ми подолали і чи довго ще триватиме цей цирк. Спробував розпитати про це карту, але та тільки відмахнулася. Господар ніс її в руках, тож вона, користуючись нагодою, терлася з компасом, що звисав на мотузочці з його шиї, і зовсім не звертала на мене уваги. Я тільки й чув, як топографічка теревенила своєму компаньйону щось про спільне майбутнє і що хоче дитину. Вже й ім’я придумала – Навігатор. Зовсім стара не розуміє, що маля, як тільки стане на ноги, без жодних докорів сумління здасть їх обох до музею. Археології.

Стежка тим часом підсовувала нам поворот за поворотом, приховуючи все навколо ще не пожовклим вересневим листям дерев, тож я зовсім не орієнтувався в тому, де ми. Несподівано безперервний підйом скінчився і йому на зміну прийшов навіть деякий спуск. Наплічниця відзначила переломну точку як свою перемогу. Пхе, чи й не перемога! Це навіть не вершина, так собі, тимчасова відсутність підйому. Он там далі він продовжується знову.

Але надалі такі квазівершини стали траплятися все частіше. Лінія схилу вже не відзначалася крутизною і моя чорно-синя упертюха почала поступово відходити від втоми першої ділянки підйому. На невеличких спусках вона навіть стала настільки добре почувати себе, що мало не переганяла мене. От вже задавака!

За черговим підйомом ви вперше виринули з лісу на невеличку полонину. Зусібіч її оточувала стіна смерек, але, здавалося, зовсім близько попереду над ними жовтіла смуга самого хребта, на який ми мали видряпатися. Не без подиву для себе я відзначив, що моя наплічниця з гідністю справилася з надважким, як для неї завданням. Певно, було б цікаво здійснити з нею сходження на саму маківку хребта – гору Парашку (1268 метрів), проте навряд чи господарі візьмуть її туди з собою. Але то не біда, я й сам, коли повернуся, то охоче розповім їй, як то, підкорити найвищу точку Сколівських Бескидів.

Перше побачення з полониною

Перше побачення з полониною

продовження

Advertisements

4 thoughts on “Замітки навіженого наплічника (початок)

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s