Замітки навіженого наплічника (продовження)

(Продовження. Початок тут)

Згадавши про свій крутий характер в молодості, підйом до гребеня хребта на схилі літ вирішив дати нам доброго прочухана. Аякже, хіба позначка у 1000 метрів висоти має даватися легко? Та як би дід не запалював диско, воно вже було геть не те, що колись. Десь у минулому лишилися його старезні колежанки смереки, поступившись місцем наїжаченому молодняку. Невисокі деревця ще майже суцільно покриті зеленими гілками, які так і лізли вітатися. А може й не вітатися, а просто постягати те, що легко знімається – хто їх зна?

Як би там не було, але на сам хребет ми вже вилізли добре розчесані смерековими гребінцями. Біда, що вітру на полонині байдуже до зачісок – він з такою силою налетів на нас, що робота будь-якого перукаря вчиняла самогубство за лічені секунди.

Зробивши вигляд, що вітру не існує, господарі здійснили те, що збиралися по закінченню підйому – пообідали. Звісно, жертви голоду не стали провокувати задираку, і «бенкетували» не на самому гребені хребта, а трохи осторонь, у прихистку кількох останніх деревець. Відчайдухи вірили, що вітер їх там не знайде. О, наївна простота!

Я не міг без жалю дивитися, як вони миттєво червоніючими від холодних подувів пальцями намагалися підкріпитися щойно зробленими бутербродами, чи там ще чимось. А якщо додати, що кілометри підйому не минули без поту, який ще просто не встиг висохнути на молодих тілах, то зрозуміло, чому мої мандрівники їли свої скромні запаси мало не пританцьовуючи у такт невидимому диригенту.

Ну, як тут не погодитися, що люди – вкрай недосконалі істоти. А от, хто справді створений для жорстких умов походу, так це ми – туристичні наплічники. Загинайте пальці! Ми не втомлюємося – це раз. Нам не треба їсти – це два. Ми не пітніємо – вже три. Можемо йти скільки завгодно і не відчувати потреби у сні – чотири. Зрештою, в нас влазить багато корисних речей, на які у нормальної людини просто б не вистачило рук, щоб нести. Рахунок можна було би продовжити далі, але пальці другої руки господаря саме тримають бутерброд.

Закінчивши те, що з великою долею умовністю можна назвати обідом, наші господарі розпочали новий етап мандрівки – ходу по гребеню хребта. Зрозуміло, стежка йшла не самим вістрям, а переважно дещо на південь від нього – де схил більш пологий. І полонина, скільки було видно, простягалася ліворуч від нас, а праворуч майже прямовисно обривалася у смерекові нетрі.

Стежка на хребті. Від постійного вітру в дерев гілки переважно з одного боку

Стежка на хребті. Від постійного вітру дерева набули характерного профілю

Я довго роздумував, у чому причина такої несиметричності рельєфу і дійшов до висновку, що вся справа у вітрі. Весь час, що ми знаходилися на хребті (тобто, аж до завтрашнього ранку) він не вельми мудрував і дув лише з одного боку – південного. Тож це саме під його постійною дією гірська спина «збагатилася» сколіозом. Через цього розбишаку всі більш-менш поважні смереки емігрували з полонини на північ. Принаймні, у більшості вічнозелених скупчень, які вряди-годи пронизувала стежка, хоровод водив виключно молодняк.

До речі, про стежку. От, де ми з чорно-синьою порозважалися! Взагалі доріжка мала доволі чітку лінію, а чисельні колеги наших кросівок її доволі впевнено втиснули в місцевий рельєф. Здавалося б – йди і радій! Але наші господарі мимоволі вдавали з себе п’яниць, що здають тест на тверезість під пильним поглядом співробітника ДАІ. Вони йшли ніби рівненько, але часом несподівано перестрибували то ліворуч, то праворуч, хоча ж видимих перешкод на шляху – ну, ніяких!

І знову таки, винуватцем був вітер. Точніше, його пориви. Коли він дув, мандрівники крокували, дещо нахилившись до нього, щоб не здувало. Тож, коли розбишака на мить затихав (певно, щоб набрати повітря для нового заходу), бідолах під власною вагою кидало ліворуч. А бувало, що вітер шарпав так сильно, що ніщо не рятувало від того, аби бути знесеним праворуч. Звісно, ногам біда, а нам, наплічникам, розвага.

Але, як то завжди буває, за кожні старання приходить винагорода. Ясна річ, її ще треба помітити, бо дехто може прийняти її за щось інше або взагалі не сприйняти. Отож, випробувавши наше товариство на витривалість, вітер відкрив нам свої скарби – просто неймовірні краєвиди на навколишні гори! Хребет Парашка – найвищий серед найближчих, тож роздивлятися було що. На півдні скільки не глянь все клубочилися темні гори, проте на півночі ми бачили світлі плями сіл (і навіть шматочок плеса річки Стрий біля села Корчин), а трохи ближче до обрію – рівнинні простори! Не знаю, як для вас, але в моєму досвіді таке траплялося дуже рідко – щоб стояти на відчутно високій горі і бачити з неї рівнину.

Село Корчин зарезервувало собі клаптик сонця

Село Корчин зарезервувало собі клаптик сонця

А де мій господар захоплюється пейзажами, там він згадує про свій фотоапарат. Взагалі, це досить дивна річ, як для походу. Це все рівно, що б я був візком на коліщатках. Користі від нього ніякої, у всі найважчі ділянки походу він «мужньо» відпочиває десь у кишені і видлубається на світ божий лише на все готове. Де він був під час підйому? Ото виліз лише раз, щоб сфотографувати товстезну смереку, і знову спатки. Зате ось тутечки розійшовся. Знімає все і вся. Навіть господарка з наплічником потрапляє в кадр. Щось аж занадто часто. Та найгірше, що наплічниці ця його увага ніби як подобається!

Помітивши мою настороженість, фотоапарат щось шепнув моєму господарю і той передав його своїй напарниці, щоб вона теж нас пофотографувала. Певно, одноокий вирішив, що це розвіє мої сумніви, але я не з простаків. Тепер пильнуватиму кожен його крок! Точніше, кожен «клац».

А дорога тим часом рахувала собі гірські хребці. З кожним наступним попереду з’являлися все нові. Господар раз-по-раз вдивлявся вперед і кожного разу повторював, що це ще не вона. Вона – його перша гірська вершина, яку він підкорив 17 років тому, такого ж осіннього дня, але замість вітру з надокучливим дощиком на додачу. Безсумнівно, за стільки часу дитячі спогади досить сильно втратили у деталях, але мій мандрівник пам’ятав, що Парашка була значно вищою за своїх сусідок і майже безліса.

І його стара знайома таки вийшла нам на зустріч, але як! Всі гори з’являлися на нашому обрії просто і без надмірної фантазії. А ця спершу прикрилася хмарою і було видно лише краї її схилів десь далеко ліворуч та праворуч. Що ближче ми підходили, то імла відступала вище і відкрила нам свою бранку лиш, коли ми зійшли на останню гору. Тож, коли ми вперше побачили Парашку, вона вже займала доволі відчутну ділянку краєвиду.

Гора Парашка. Вже майже не закрита хмарами

Гора Парашка (1268 м.) вже майже не закрита хмарами

Ну, скажу я вам, це навіть на хребті – гора! Треба добряче попотіти, щоб видряпатися. А якщо ще взяти до уваги бічний вітер, то й взагалі чи не квест. Така собі місцева Говерла. Певно, всю цю картину уявили собі й наші господарі і тому вирішили перенести «свято» сходження на завтрашній ранок. Попри мій скептичний погляд і вираз полегшення наплічниці (все ж втомилося добряче, біднятечко) мій мандрівник повів нас в обхід гори туди, де на полонині в його дитинстві стояли вагончик і будиночок, в яких можна з комфортом відпочити.

Щоправда, комфорт там пропонувався роздільний. Спогади розповідали, що вагончик був металевий, а будиночок – з дерева. То хтось із них не протікав (бо тоді саме дощило), а в іншому була пічка. Вибирай, що хочеш – бути сухим чи у теплі. Наше щастя, серед хмар, які невтомно переганяв через хребет вітер, переважали жадібні створіння, тому жодна крапля ще не впала на наші голови і, ми сподівалися, не впаде.

Спогади – доволі химерні сутності, в яких пропорції часто-густо полюбляють клеїти дурня. Те, що господар називав «майже під горою» вилилося у цілий кілометр після неї. Та ще й вниз полониною – а завтра це обернеться додатковим підйомом! Але обіцянка комфорту – надзвичайно сильний стимул. А ще – непереборне бажання побачити місце, де не був 17 років…

Ніщо не вічне в горах, окрім гір. Жаданий куточок внизу полонини мандрівник таки знайшов, але на ньому вже не лишилося сліду від будиночка, а вагончик лежав, розпластавши свої металеві стіни на всі чотири сторони світу. Під таким не заночуєш. Добре ще, джерельце лишилося, хоча й змаліло надзвичайно.

На щастя, на спуску до фата моргани ми запримітили невеличку дерев’яну спорудку, якою, зрештою, і скористалися. У віддалену подобу сарайчика без дверей і з великими щілинами по кутках замість вікон навряд чи втиснувся би більш-менш поважний намет, але наша 2-ка без тенту стала, як треба. От ніби тільки її тут і чекали!

Вітер, який півдня настирно набивався у товариші, так всім набрид, що весь наш табір дружньо розмістився у нових дерев’яних апартаментах – нікого не лишилося назовні. Навіть вогонь цього разу не палили. Лише мій господар виходив перед настанням сутінок по воду до джерела.

Цього вечора запалював газовий пальник. Протягом всього походу до цього моменту дитя Прометея відсипалося у моїх нетрях, аж я вже став думати, що він такий ще дармоїд, що й фотоапарат. Але от настав момент, що без пальника ніяк (принаймні, моїм господарям), а яка необхідність в одноокому гультяї, не розумію, хоч вбий! Та, не зважаючи ні на що, всі й тільки люблять, щоб він їх «зафоткав». Навіть ця наївна наплічниця.

Тільки чомусь зараз її техногенний кумир чкурнув не вагаючись грітися до наметика господарів, кинувши своїх фанаток напризволяще. І кому ж, як не мені, захистити це чорно-синє дитя від вітру та холоду в незатишному закутку дерев’яної халупи? Під задумливу колискову смерек натомлений клубок з лямками хутко поринув у солодкі обійми сну.

Єдиний, хто не спав цієї ночі – вітер. До ранку сіромаха встиг перегнати за хребет майже усю отару хмар і тепер між рядами відстаючих овечок все більше проступала небесна синь. Не забарилося з вітанням і сонечко. Але, як то писав класик: «світить, а не гріє» – то слова саме про наш випадок. Тож мандрівники вельми не барилися зі зборами, а намагалися швидше вирушити в дорогу. Адже ж відомо, що «в горах рюкзак зігріє». Особливо, якщо чалапати на підйом, та ще й чималенький.

Ми покидаємо наше нічне пристанище

Ми покидаємо наш нічний притулок

Наплічницю цього ранку було не впізнати. Куди й поділася вчорашня втома, а впевненість у власних силах так і струменіла з неї. За попередні дні походу частина продуктів вже була з’їдена, тож господарка затягнула тугіше лямки на своїй підопічній. Від того моя компаньйонка набула більш рельєфних форм і з товстої бочки перетворилася на таку собі фотомодель. Ні, таки однозначно треба буде переконати господаря взяти і її з собою на вершину. Хай на маківці землі нас «сфоткає» той оптик, щоб йому було заздрісно!

Коли ми досягли гребеня хребта, запал моїх мандрівників дещо підупав. Попереду на нас чекав довгий спуск до села Крушельниця, але першим пунктиком у ньому стояло сходження на Парашку, гору досить високу і крутосхилу. В мій клапан почали закрадатися сумніви, що наші господарі хочуть якось полегшити свої випробовування, але я не вірив, що вони відхиляться від маршруту.

Як би це не парадоксально звучало, але збулося і перше, і друге! Ми саме підіймалися стежкою, яка відходила від об’їзної дороги і вела в напрямку вершини, коли десь на півшляху до мети з провалля ліворуч приплентався ще якийсь путівець. Мій мандрівник, порадившись з картою, дійшов висновку, що це посланець Крушельниці, а отже, у будь-якому разі тіснішого знайомства з ним нам не уникнути. Не довго міркуючи, наші туристи поскидали нас, примостили під якийсь кущ споглядати місцеві краєвиди і подалися стежкою далі вгору. Самі!

Такої підлоти я не очікував! Ми їм те, ми їм се, а вони нам он як віддячили! От хай хтось йтиме зараз і забере нас. Будемо мати нових господарів, а ці нехай собі потім скачуть як дикі кози полонинами скільки захочуть! Але, певно під щасливою зорею народилися наші відступники – від самого Сколе ми не зустріли жодної живої душі, тож нікому не дістануться туристичні трофеї.

І то було б все нічого, але я тепер просто не знав, як дивитися в очі своїй напарниці! Наобіцяв їй золоті гори, а вийшло так, що й сам лишився у дурнях. Певно мій авторитет в її очах гепнув як камінь в прірву. Чи й собі за ним податися? Крутосхил тут добрячий.

Поки я, повний похмурих дум, марно намагався «кинутися зі скелі», повернулися наші зрадники. Прилетіли мов на крилах – з гори спускатися зовсім не те, що навпаки. А з ними з’явився і, вгадайте хто? – фотоапарат! От на яку птаху проміняв мене мій господар!

Перш ніж, рушити далі, мандрівники сіли трохи перепочити і одноокий, скориставшись нагодою, самовдоволено демонстрував нашому товариству, яких світлин він назнімав на маківці. Якби я знав, то ще зранку заховав би цього хвалька у своїх нетрях, щоб господар не знайшов. Але нічого, я ще знайду спосіб, довести наплічниці, що він мені взагалі не рівня!

Фото з вершини від злісного залицяльника

Фото з вершини від злісного залицяльника

продовження

Advertisements

2 thoughts on “Замітки навіженого наплічника (продовження)

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s