Замітки навіженого наплічника (закінчення)

(Закінчення. Початок тут)

Розпрощавшись з полониною, стежка стала стрімко скидати зайві метри висоти, лякаючи юрмище буків та смерек, що полохливо розступалося перед невтримною прихильницею слалому. Шкода, що тут ще не провели підйомник, а то б ми неодмінно спробували ще раз цю гірськопішу трасу.

За якийсь кілометр оп’яніння від спуску минуло і стежка заспокоїлася, повела майже рівненько і без помітної зміни висоти. Надокучливий вітрюган лишився куйовдити смереки у верхів’ях, тож вперше з учорашнього ранку до нас завітала лагідна погода, та ще й з сонечком на додачу.

Після тривалих походеньок хребтом, де весь маршрут було добре простежувався на відритих верхівках гір, господар знову згадав про карту, бо в цьому лісі вже за сотню метрів не можна було побачити нічого і передбачити, що чекає попереду, могло лише це дитя топографії. Щоправда, воно було якесь ніби сонне і розповідало про єдину дорогу, хоча ж усі бачили, що вряди-годи трапляються якісь відгалуження, але сітчаста їх просто ігнорувала.

Воно й зрозуміло: дороги, та ще й у горах – товариші вельми не певні. Сьогодні вони вас ведуть так, а наступного року вже можуть зовсім інакше. Тому набагато доцільніше орієнтуватися на вигини рельєфу. Цих дідів може змінити хіба-що катаклізм планетарного масштабу, від якого земна кора тріскає і вигинається, як яєчня на пательні.

Тож, коли наша доріжка з нудьги стала знову дертися вгору, господар лиш подякував їй за спуск з Парашки і подався траверсувати ліворуч якоюсь анонімною стежкою. Карта зиркала на незнайомку, як світська дама на торговку з базару, що безцеремонно підсіла до неї в авто на світлофорі. Тільки коли нечупара позбавилася повалених дерев і висушила від бруду свої колії, наше світило картографії визнало факт її існування. Відтак, впевнившись у власних силах, новоявлена доріжка припинила загравання з траверсом і відкрила свої справжні прагнення, стрімголов кинувшись на спуск. Але, на відміну від своєї попередниці, ця не бавилася у роль пустотливого путівця, а розповніла до розмірів лісовозної дороги, ще й з мітками на додачу. Ясність найближчого майбутнього стала майже очевидною – Крушельниця.

Місток а-ля ол-ексклюзив

Місток а-ля ол-ексклюзив

Менш, ніж за годину ми вже виходили з лісу. Перейшовши через річку тезку села двома збитими колодами, що правили за місток, ми повернулися до цивілізації. Щоправда, власне цивілізація не надто потворила місцевий пейзаж, бо якби не стовпи з дротами, то вид садиб, принаймні у цій околиці, не дуже відрізнявся від того, що було років сто тому. Але, звісно, чим ближче до центра Крушельниці ми йшли, тим машина часу все впевненіше повертала нас до сучасності.

Наші господарі зробили зупинки біля кількох часових порталів, за які тут правили дерев’яні церкви ХІХ століття. Ясна річ, навіть після десятків кілометрів далеко не рівниною і не рідко з перешкодами, цим живчикам не складало труднощів накинути ще кілька кіл навколо місцевих святинь. Але мене з наплічницею невтомні з собою не брали, лишивши відпочивати біля якогось пам’ятника з тризубом. О, написано, що тут в студентські роки подорожував з друзями Степан Бандера! Цікаво було б поспілкуватися з його наплічником. Кажуть, легендарна була особистість.

Корабель часу - церква св. Миколая в Крушельниці

Корабель часу – церква св. Миколая в Крушельниці

Поки господарі займалися дивними з погляду наплічника речами (фоткали місцеві старовинності – і кому це буде цікаво дивитися окрім них самих, ну, і можливо, ще таких же фанатиків?), я таки наважився звернутися до наплічниці, з якою намагався не перетинатися поглядами від самого фіаско. На моє здивування, напарниця вся була в захопленні від спуску і зовсім не тримала образи за те, що я не виконав обіцянки показати їй гори з маківки Парашки. Більше того, вона не вбачала ніякої проблеми в тому, що там не побував і я. Наївне дитя, схоже, зовсім не розуміло, що підійматися вгору і не дійти до вершини навіть сотню метрів – це все рівно що не сходити в гори зовсім.

Від згадки про спаплюжену мрію депресія знову залізла під мій клапан, тож я навіть не запримітив, як мандрівники повернулися і, натягши нас, знову рушили в путь. Похмурості додавали сільські околиці з цього боку – Крушельниця прощалася з нами напівзруйнованими корівниками, що довгими облупленими стінами закривали краєвид праворуч.

Мій сум запримітили навіть вічно спішні кросівки. Вилив я їм свою журбу, але шнуровані лиш посміялися, наче я сумую через яку дрібницю. Легко їм казати, вони ж то були на Парашці і все те роздивилися, до чого мені зась! І тут, раптом, як дощ з чистого неба, близнюки зізналися, що на маківці анічогісінько не бачили окрім, хіба, трави, яка там така ж пожовкла, як і всюди на полонині!

Я мало не впав додолу, аж господарю від несподіванки довелося потягти мене за лямки. Певно, мандрівник списав цей трюк на асфальтівку, яка тут повна вибоїн, як моє життя. Та тільки тепер я зрозумів, що попри вибоїни воно (життя) в мене принаймні є, а в цих бідолах внизу тільки й того, що асфальт, трава та глина.

Мою розгубленість помітив навіть дядечко компас, який до несподіваного струсу розмірено коливався на грудях господаря. Він звернув мою увагу, що попереду шлях робить дугоподібний вигин, щоб зайти на міст через річку Стрий. Для того, щоб вирівняти лінію дороги колись почали будувати новий міст, який би перетинав водойму під кутом, але від тої незавершеної спроби лишилися лише опори. Звісно, якщо хочеться йти лише прямо, можна стати і чекати, поки будівництво завершиться. Але будь-хто з раціональним мисленням порадив би відхилитися від ідеальної лінії і скористатися існуючою переправою.

Віртуальний місток з майбутнього

Віртуальний місток з майбутнього

Що й казати, за ті кілька хвилин я осягнув більше, ніж за всі попередні дні походу. Ну й справді, яка користь зі смутку за розлитим молоком? Життя триває і воно просто переповнене яскравих моментів. Я знову став тим життєрадісним наплічником, що колись, тож за розмовами і жартами з наплічницею, кросівками і, навіть, надуманим ворогом фотоапаратом непомітно проминула дорога до села Підгірці, що плавно перетекло в свого сусіда Урича, за яким, за словами карти, ми мали стати на ночівлю.

Перш, ніж звернути з асфальтівки у напрямку лісу, мандрівники зупинилися на подвір’ї місцевого музею. Через пізній час (вже починало сутеніти) приміщення стояло замкненим, але ніщо не заважало порозглядати вирізьблені з дерева скульптури як язичницьких ідолів, так без релігійного підтексту.

Дерев'яні охоронці Тустані

Дерев’яні охоронці Тустані

Край дороги, що починалася одразу за музеєм, красувався інформаційний стенд з одноплемінником нашої карти. Але тоді, як наша знайома лише згадувала про ліс і якісь там скелі, цей парубок детально показував, де який камінь як називається, звідки треба заходити, а де ставити намети, які цікаві стежки тут є і де розташована галявина, на якій проводяться фестивалі. Саме так, Тустань сьогодні – це не лише залишки середньовічних укріплень на високих (до 80 метрів) стрімчаках, але й щорічне дійство історичної реконструкції.

Щоправда, кінець вересня – не найбільш популярна у відвідувачів пора. Крім того, вже позакривалися всі каси чи що там ще було, і наша компанія застала комплекс практично безлюдним, якщо не брати до уваги кількох відвідувачів, що поспішно покидали територію заповідника. Тож вся галявина, на якій вітальний стенд пропонував ставати на ночівлю, була повністю в нашому розпорядженні і мандрівники вибрали один затишний куточок на узліссі, з якого найкраще проглядалася Тустанська твердиня.

Тустань з доставкою в намет

Тустань з доставкою в намет

Прогулянка на саму скелю залишилася на сніданок, бо, поки ми отаборилися, сутінки остаточно заволоділи галявиною і лісом навколо, а власне стежки, яка сходила на верхівку колишньої фортеці не прямо, а якось обходом, не знав ніхто. Шукати ж її в темряві видавалося не надто доцільним.

Ми (наплічники) цього разу знову ночували під затишним тентом намету, тож я виспався, як хотів. Коли прокинувся, господар якраз повертався звідкілясь. Виявилося, що невтомний встав чи не разом з сонечком і вже встиг розвідати і доріжку на твердиню, і навіть знайти кілька скель у лісі зовсім близько до нашої галявини.

Наші туристи цього ранку не барилися зі зборами, бо окрім відвідин Тустані ще мали перевалити через хребет до Східниці, де потрібно було встигнути на автобус. Так, будь-яка мандрівка рано чи пізно завершується і наша теж невблаганно наближалася до свого кінця.

Отож, не встигли ми з наплічницею як слід поздоровкатися після пробудження, як нас вже натрамбували своїми пожитками наші господарі і, розігрівшись сніданком з чаєм, енергійно накинули на плечі. Щойно наше товариство покинуло галявину, як стежка стала підійматися кудись вгору. Кросівки щиро дивувалися з нового для себе покриття – довгих широких дощок з поперечними вставками (мабуть, щоб не послизнутися).

Не встигли ми як слід звикнути до незвичайної доріжки, як тубілка вивела нас прямісінько до скель. Навіть звідси вони здавалися неприступними, тому стежка трансформувалася в дерев’яні сходи з перилами. Наші мандрівники залишили нас поблизу стовпчика з чисельними вказівниками, а самі відлучилися хвилин на десять, щоб пострибати по самих скелях. Але я не ображався – кожному своє. До того ж, нудьгувати мені не доводилося, адже зі мною лишилася моя наплічниця.

Останні приступи до Тустані

Останні приступи до Тустані

До Східниці ми дісталися майже без пригод. Тільки й того, що підйом лісом від Тустані, який починався «на ура» з доброю стежкою та мітками, поступово загубив першу, а потім неочікувано позбавився других. На щастя, ліс тут не густий, та й схил не надто стрімкий (особливо у порівнянні зі сходження на Парашку), тож наші блукачі без проблем за самим напрямком вилізли на верхівку, де несподівано знайшли добротну ґрунтовку, що вела до фінального містечка.

А ще, саме на Цюховому хребті я вперше зблизька помітив нафтові розробки. Побачив і вишки, і верстати-качалки. Так несподівано було знайти такий техногенний закуток десь у глушині гір, прикритий від світу смерековими ковдрами. Але то вже, певно, така закономірність, що за звичним часто криється щось неймовірне, а до будь-чого незвичайного з часом звикається.

* * *

Звісно, щось цю мандрівку писав і мій господар (але доволі куцо, як на мій погляд) і навіть виклав деякі фотоальбоми про Сколе з ПарашкоюКрушельницю, Тустань. Тож, якщо сумніваєтеся в об’єктивності моєї історії, знайдете підтвердження всім моїм словам там 🙂

Advertisements

2 thoughts on “Замітки навіженого наплічника (закінчення)

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s