Винахідник велосипеда далебі й не здогадувався, що колись його дітище зможе долати не лише відстані, а й часи! Це й не дивно, адже перенестися в епоху, де ще не винайшли ні електроенергії, ні пального, і при цьому не втратити мобільності під силу лише двоколісному конику. Та попри це, до минулих вихідних згадки про велосипедистів у середньовічних твердинях я зустрічав хіба лише у художніх творах (наприклад, у Марка Твена). Але от трапилася нагода і самому спробувати себе у такій мандрівці.
Про подорожу у часі я дізнався завдяки асоціації велосипедистів Києва (АВК). Саме через завзятість її членів (Романа і Валерії) народилася ідея велопоїздки вихідного дня з Києва сучасного до древньоруської столиці, реконструкція якої знаходиться неподалік від мегаполісу. Відбудоване укріплення дохристиянських часів загубилося десь на пагорбах між Одеською та Обухівською трасами, тож найкоротший маршрут до нього пролягав вздовж не вельми завантажених, але гарної якості міжсільських асфальтівок – для велосипеда кращого бажати годі!
На першотравневі вихідні злісні метеорологи пророчили холод і дощі. Це дещо згасило запал майбутніх мандрівників у часі і на стартову лінію нас виїхало лише 15 (не рахуючи Нестора, який у свої 3.5 роки педалі не крутив, а сидів позад мене у велокріслі). Бачачи нашу рішучість, погода змилостилася і лише лякала хмарами – за час їзди майже жодна крапля не долетіла до нас з неба. Звісно, тримати всю накопичену вологу в собі хмарам було, ой як, не просто, тому, щойно ми дісталися фінішної точки, як вони вилили все, від чого оберігали нас весь день. На щастя, ми ночували у надійному притулку і шум дощу хіба що заколисував, але аж ніяк не шкодив. А зранку, помітивши, як ми витягаємо наші велосипеди назовні, небесні крани знову закрутили і все пройшло на вищому рівні, навіть краще, ніж напередодні.
Дводенний тур розпочинався з південної околиці Києва – облюбованого велосипедистами Виставкового центру. Рівнинні широкі алеї виставки ніби спеціально створені для катання – ніяких машин навколо, а щільні крони дерев угорі захищають від сонця і вітру. Тож старт видався м’яким навіть для недосвідчених велосипедистів, які серед нас теж були. Наступний шматочок вулиці Заболотного і повністю вся вулиця Метрологічна теж виявили миролюбний характер. Та щойно ми перетнули міську межу, за якою одразу розпочиналося село Хотів, як на нашу долю випало перше серйозне випробування.
Подібного до спусків у Хотові ще треба пошукати! Таке враження, що під вагою машин дорога втиснулася у схил, оточивши себе з обох боків майже вертикальними земляними стінами, порослими густим чагарником і деревами настільки щільно, що навіть у літній день тут панує напівтемрява. Якщо додати, що нахил спуску вельми відчутний, особливо на поворотах, яких на вузькій дорозі є кілька (і один дуже крутий), вимальовується доволі екстремальна картина. Тільки самогубці в таких місцях нехтують гальмами.
Успішно впоравшись з гальмами, ми спустилися до першого місця зупинки – на березі нижнього ставка у селі Хотів. Поки велосипедисти відпочивали і поповнювали свої енергетичні запаси, діти (Нестор та Ілля, що їхав у машині супроводу), навпаки, розминалися після вимушеного сидіння – лазили по двовимірній вербі. Колись це було звичайне дерево, що, як інші, росло знизу вгору. Але якась буря повалила його додолу і все, що раніше тяглося до неба, тепер простяглося вздовж землі. Проте верба не загинула, а випустили нові гілки – знову догори, тільки перпендикулярно до вже існуючих. Так і отрималася химерна конструкція, яку діти сприйняли за сільський спортмайданчик.
Відпочинок відпочинком, але дорога кличе! І, як то часто буває біля ставків, їхати довелося вгору. Добре, що з протилежного краю долини схил мав лагіднішу вдачу, аніж той, яким ми спускалися, і багато хто його успішно подолав. Хоча, для велонеофітів перший підйом – це завжди виклик. І справа тут не скільки у фізичній формі, скільки у навичках керування швидкостями – потрібно відчувати схил і вчасно перемикати зірочки, щоб балансувати між темпом руху і силою тиску на педалі.
Повільно підіймаючись кривенькими сільськими вуличками, ми несподівано вигулькнули на перехрестя зі світлофором і багатоповерхівками. У центрі, де зібралася вся сільська інфраструктура, ми зробили останню (технічну) зупинку, перед виїздом з Хотова. А далі познайомилися з іншими видом підйому – пологим, але довгим.
Проминувши кілька полів, асфальтівка пірнула до лісу і розпочала спуск – такий же плавний і затяжний, яким був підйом. На відміну від Хотівського побратима, цей мав значно більш плавні повороти, та й ширина дороги дозволяла бачити набагато наперед, тому гальмам роботи було небагато.
Наприкінці спуску, як і годиться, розлігся ставок. Дорога пролягала по дамбі, праворуч якої сіріло широчезне плесо, а ліворуч Сіверка ховалася між густих верболозів. На самому початку переїзду на протилежний берег ми знайшли порожній асфальтований майданчик для автомобілів, куди і заїхали, щоб пофотографуватися для історії на тлі мальовничої водойми. Поки ми перебирали ракурси і фотографів, місцевий дядечко закрив виїзд, певно, вважаючи нас потенційними клієнтами. Довелося його засмутити, що ніякого прибутку він з нас не матиме (фотографування на озері безкоштовне; ще безкоштовне).
Перетнувши довжелезну дамбу (аж дивно, звідки у маловодної Сіверки набралося стільки сил для такого широкого ставка), шлях попрямував догори в оточенні густого лісу. Після короткої ділянки з галасливими матрацниками на березі ми потрапили до справжнього лона природи. Машини тут їздили рідко, тож всюди витали паморочливі пахощі, а лісову тишу порушували лише шурхіт шин та ланцюжків велосипедів.
За якийсь кілометр ліс закінчився, але дорога настільки ввійшла у смак, що продовжувала набирати висоту надалі, хоч і менш наполегливо, ніж раніше. Зрештою, на нас чекала винагорода – Змієві вали – перше історичне місце на нашому маршруті. Прокладені вздовж гребеня пагорба, вони подарували чудовий краєвид, який розгорнувся перед нами, щойно ми виїхали нагору. З земляних насипів, щодо походження яких учені сперечаються ще й донині, відкривався вид на наступні долини. Справді, гарне місце для чатування – адже саме з оборонною метою у сиву давнину звели ці довжелезні вали, сумарна довжина яких складається у п’ятизначне число кілометрів. Шкода лише, що цього побратима Великої Китайської стіни споруджували не з каміння, а дерева, тому до наших часів від тисячолітніх (за Руських часів вони вже були легендою) частоколів полишалися самі лише земляні насипи.
Як то в нас повелося, після підйому надійшла черга спуску. На наше щастя, асфальтівки у цих місцях – просто диво (дякувати будівельникам котеджних містечок, що за останні півтора десятиліття перетворили місцеву мережу ґрунтівок на дороги з якісним твердим покриттям), тож скидання висоти дарувало лише приємні відчуття.
Злетівши зі схилу, увінчаного Змієвими валами, ми трохи піднялися на протилежний бік долини, а потім повернули на дорогу у бік Рославичів. Саме перед в’їздом до цього селища на нас чекав черговий сюрприз. Таємничу місцину, над походженням якої ще сушитимуть мізки вчені майбутнього, під час прокладання маршруту два тижні тому відкрив Денис. Населивши її міфічними педалоногами прямоходячими ( Pedalopodus erectus) він створив привабливий туристичний об’єкт для майбутніх мандрівників. Але й справді, споглядаючи піщані стовпи з невеличкими шапочками трави, важко повірити, що це всього лише недоробки землеробів, а не колонії невідомих тварин. А ще приходять на думку аналогії з кам’яними грибами під Алуштою.
У самих Рославичах ми зупинилися на обід на березі не великого, але затишного озерця у зоні відпочинку «Долина». На огородженій території тішила око чистота берега, акуратно скошена трава, кілька знарядь дитячого майданчика і дерев’яні місточки трохи подалі. Поки ми таборилися скраєчку, звідкілясь з’явився охоронець, якому не сподобалися несподівані гості. Але ми, насправді, нічого й не порушили, адже з усіх забороняючих табличок, тут висіла лише одна: «Купання і вигул собак заборонено!». Не інакше, як бідака думав, що варто йому відвернутися – ми одразу подістаємо з наплічників своїх собак і почнемо їх гуртом вигулювати і купати.
Після Рославичів наш шлях на деякий час з’єднався з трасою Васильків-Обухів. Але перш, ніж виїхати з села, ми ще наїздили кілька кілометрів кривими сільськими вуличками і, навіть, отримали Дежавю Хотівського спуску (але з протилежним знаком і значно коротшим). На самій трасі довелося бути дуже пильними, адже ця ділянка виявилася найбільш насиченою автомобілями серед усіх інших на нашому маршруті. Тож Роман і Сергій час від часу нагадували іншим, що слід їхати в один ряд («ван лайн» – перекладали вони для наших американських гостей).
Через три кілометри товариства машин ми повернули на більш спокійну асфальтівку праворуч. Нову дорогу я би назвав курганною вулицею, бо, поки ми нею їхали, нам зустрілося аж три кургани! До одного, особливо великого, від шляху відгалужувався якийсь путівець, тож ми просто не змогли не завітати до нього в гості, щоб подивитися, що до чого.
У загальній уяві курган – це така собі велика купа землі у формі пологого конуса зі згладженою маківкою. Та цей екземпляр ламав усі звичні уявлення. Ще здаля було видно, що його поверхня не однорідна, а якась вся у глибоких ямах. Спершу я думав, що це чорні археологи накопали, але коли роздивився його через гугл-мап, то зрозумів, що сучасна форма, попри деякі дефекти, доволі гарно зберегла його первісне планування. Отже, об’єкт насправді складається з двох земляних валів – зовнішнього у формі кола діаметром 60 метрів (по гребеню) і вписаного в нього квадрата з діагоналлю 30 метрів, кути якого орієнтовані чітко за сторонами світу!
Квадрат дещо витягнутий з півночі і півдня, тому відповідними вершинами він дотикається до кола і по ним можна перейти з однієї фігури до іншої. Саме коло має два розриви – зі сходу і з заходу (західний дещо зміщений на північ). Схили усіх насипів ще до сьогодні зберегли відчутну крутизну, тож заходити на об’єкт найлегше саме через ці імпровізовані ворота (від асфальтівки ми, наприклад, піднімалися через східний вхід).
Інші кургани виглядали більш традиційно. Вони були менші, на відміну від цього майже повністю зарослі деревами і чагарником, тому їх лишили без уваги.
На перехресті поблизу села Велика Бугаївка ми черговий раз змінили напрям руху. З погляду меншої відстані, логічніше було б продовжувати рухатися тією ж дорогою, бо всього за якихось чотири кілометри вона виходила прямісінько до головного входу в парк «Київська Русь». Але ми би витратили чимало сил і сумнівно, що зекономили на часі, оскільки ця ділянка не була асфальтованою, а рахувати закам’янілі сліди сільських тракторів у купі з польовою курявою – заняття не вельми приємне для велосипедиста.
Дорога у Великій Бугаївці загалом мені сподобалася. Окрім кількох ділянок покриття траси мало гарну якість, а ще тішив майже постійний спад висоти: спершу ми спускалися у долину річки Бугаївки, а після повороту прямували іншою асфальтівкою вниз за течією. Окрім нетривалої зупинки біля сільмагу до самого фінішу ми рухалися майже не зупиняючись.
Було, щоправда, одне непорозуміння. Як відомо, парк древньоруської реконструкції знаходиться в Обухівському районі, а Велика Бугаївка – у Васильківському. І от, якраз ця межа районів якимось дивним чином вплинула на якість покриття дороги – воно тут просто відсутнє! І, повірте, двісті метрів вервечки калабань з глинястими берегами – зовсім не рівноправна заміна тому рівнесенькому асфальту, який знаходився до і після! На думку приходить епізод з «Королеви бензозаправки».
І от, нарешті, о пів на шосту вечора ми опинилися під стінами древнього Києва. Точніше, його реконструкції, адже справжній знаходився на шістдесят кілометрів північніше. Городище зусібіч було оточене високими земляними валами з крутими схилами, увінчаними частоколом, а в деяких місцях і значно масивнішими дерев’яними конструкціями з дозорними вежами та переходами. Штурмувати таке велосипедом – марна справа, тому ми, як і більшість інших відвідувачів, зайшли через головну браму, попередньо сплативши мито у вигляді 80 гривень за квиток.
На нашу появу чекали, тож наша команда не просто розчинилася у юрбі інших спраглих до історії, а проїхалася головною вуличкою велопарадом, який диктор оголосив як міжнародний (не дарма ж з нами їхало двійко американок – Кейлін та Кендал). Ми проїхалися повз дитячий майданчик та арену, а за сувенірним ринком розвернулися і подолали ту ж відстань у зворотньому напрямку, після чого в’їхали до дитинця (на світлинах кількарічної давнини його відгороджував лише фрагмент стіни з бічною вежею, а тепер відбудована була вся основна частина разом з головною брамою). Залишивши своїх коней під захистом оборонних стін, ми подалися на прогулянку містом тисячолітньої давнини.
Наразі «Київська Русь» реконструйована десь лише на половину, але навіть цього достатньо для того, щоб гуляти весь день. Тут є що побачити для людей з різними смаками. Починаючи від сувенірного ринку, де можна придбати щось на згадку, як собі, так і якусь забавку дітям (наприклад, дитячі варіанти середньовічних мечів, шоломів чи сокир), або навіть виготовити щось власноруч (карбування монет), закінчуючи чисельними експонатами, що розташовані як просто неба, так і в різних дерев’яних спорудах. Зазвичай всередині реконструйованих будинків позаминулого тисячоліття експонувалися більш дрібні речі, як то елементи побуту чи знаряддя праці, а на майданчиках розміщувалося щось масштабніше. Наприклад, стінобійні машини або требушети. А в одному місці під навісом у всій красі стояв відбудований давньоруський корабель!
Також не могло не вразити вбрання персоналу. Екскурсоводи, касири і, навіть, погоничі кінних візочків для прогулянки, були не лише вбрані в одяг тих часів, але, здавалося, рухалися і наслідували міміку та жести наших пращурів. Особливий настрій підсилювали і такі деталі, як шурхіт дощок на дерев’яних доріжках і фолк-мотиви пісень з репродукторів.
А коли почали насуватися сутінки, наші організатори влаштували надзвичайну вечерю під відкритим небом, зготовану тут таки, на вогнищі. На той час останні відвідувачі вже покинули межі містечка і, здавалося, що воно існує тільки для нас. Ми були як князі, що заходилися бенкетувати, повернувшись з вдалого походу. Походу завдовжки у тисячу років!
Якщо сподобалося, читайте розповідь про повернення до Києва тут
Мандрівник і його мандрівки 
Класна стаття!
Дякую, Романе! Розповідь гарна, бо мандрівка вдалася – за що подяка організаторам!