Велопробіг: назад у майбутнє

Ніч у музеї – цілком очікувана подія, якщо ви мандруєте у часі. І тут вже мова йде не про якусь тисячу років, адже всього лише в кількох метрах в сусідніх кімнатах спочивають рештки доісторичних тварин і предмети людей, що мешкали на Землі задовго до нашої ери! Так, це вже не парк «Київська Русь» – на ночівлю ми проїхалися під несміливим дощиком, меткі краплини якого виловлювали з темряви наші велоліхтарики, до краєзнавчого музею сусіднього села Копачів.

Як і в кожному селі, тут всі адміністративно-громадські заклади були зібрані під одним дахом. У сірій цегляній двоповерхівці з кільканадцятьма вікнами розмістилася не лише сільрада, але й місцевий відділок міліції, будинок культури з актовою залою, сільський клуб з вечірніми дискотеками, бібліотека, краєзнавчий музей і, я не здивуюся, якщо ще пара-трійка якихось інших установ.

До офісно-розважального центру ми дісталися десь за годину до півночі, тож, з усього перерахованого працювала лише дискотека. На саму екскурсію музеєм ми, природно, потрапили лише зранку, а зараз завели свої велосипеди через робочий вхід і розібрали речі, які підвезла наша машина супроводу.

Наша постановка на сцені Копачівського будинку культури

Ще десь з годину тривала сільська дискотека, а потім наша група взяла участь у виставі «Сон велотуристів». Ролі в нас були нескладні. Треба було вийти на сцену, розстелити килимок, лягти у спальник і пролежати так до ранку. Для антуражу на лаштунках розставили кілька велосипедів, а ще декілька розмістилося внизу, перед самими кріслами. Свої ролі ми відіграли на славу, хоч овацій і не зірвали – на запилюжених стільцях актової зали так і не з’явилося жодних глядачів.

Після сну організатори туру потішили нас гарячим чаєм з канапками, показали серію вправ для розминки м’язів перед черговим виїздом, а потім повели на сніданок у ресторанчик неподалік. Це в Києві є торгівельно-розважальні центри, а в Копачах все розділено: по один бік дороги – розваги (будинок культури), а по інший – торгівля (магазин і ресторан). Трапеза видалася на славу! Особливо мені посмакували сиркові десерти Обухівського молокозаводу, яких у столичних магазинах ще треба пошукати.

Головна дорога Копачів як межа між скороминущим і вічним

Після задоволення фізичних потреб дійшла черга до духовних.

Налаштування на відчуття історії приходить ще до того, як переступаєш вхід до самого музею в Копачах. Місце, де час відкотився назад, знаходиться на другому поверсі, підіймаючись на який крутими зовнішніми сходинками, відчуваєш себе середньовічним чатовим, що вилазить на свою дозорну вежу. На тих, хто успішно поборов напади акрофобії, люб’язно чекають ошатні кімнати з експонатами.

У першій кімнаті екскурсовод Галина Зелінська розповіла нам про доісторичне минуле краю, сліди якого були видобуті на поверхню не лише руками вчених-археологів, але й допитливістю місцевих жителів. Особливою гордістю Копачівських краєзнавців є знайдений бивень мамонта з уцілілим кінцем – рідкісна знахідка! Окрім кісток вимерлих тварин тутешні землі повні черепків давніх народів, зокрема, трипільців. У музеї можна побачити, як фрагменти розкопок з хаотично розкладеними шматочками глиняних виробів, так і кілька відреставрованих, зокрема, біноклеподібну подвійну чашу без дна (непересічний бренд трипільської культури), призначення якої тривалий час збивало з пантелику вчених.

Друга кімната висвітлювала вже власне українську історію. Тут було зібрані старовині речі побуту і одяг, як з минулих століть, так і досягнення сучасників, наприклад, збірки поезій місцевих поетів. Серед імен, які стали відомими поза межами Копачів, екскурсовод навела Василя Бердника, однофамільця (але не родича) письменника-фантаста Олеся Бердника.

Пані Зелінська настільки захопилася екскурсією, що ми просто втратили лік часу, і дощ за вікном, не дочекавшись нас, поплентався собі кудись геть. Тож, коли наша культурна програма підійшла до завершення і ми, повернувшись до зібраних вже речей, заходилися виводили свої велосипеди надвір, про нічного гостя свідчили лише чисельні калюжі і мокрий асфальт.

Тут саме слід віддати належне організаторам екскурсії, які передбачливо розробили маршрут, що пролягає виключно асфальтовими доріжками, обійшовши спокусу скористатися коротшим шляхом у товаристві ґрунтівок. Тепер ми могли їхати, не хвилюючись, що якийсь бруд начіпляється між протекторів покришок, заб’ється у ланцюжок чи фонтануватиме з-під заднього колеса на радість велосипедисту позаду. Ми поверталися до Києва майже тією самою дорогою, що їхали учора, тому лише вже згадана міжрайонна двохсотметрівка (яку ми проїхали дуже-дуже обережно) претендувала на звання місця бруду, а також зовсім невеличка ділянка біля розвилки на саму «Київську Русь». Але це всього якась крапля на маршруті, яку легко витерти сухою ганчірочкою.

Дорога з дещо заплямованою репутацією

Покидаючи межі Копачів, ми зупинилися біля дерев’яної церкви, яку ввечері обділили увагою через пізню пору. Попри доволі темний колір стін, вона, як виявилося, збудована нещодавно. Сучасну прагматичність особливо видно, якщо підійти поближче – зовні святиня зовсім не балує око прикрасами, хоча дерев’яні храми будівничі ще років сто тому щедро оздоблювали різьбленими візерунками.

Прогулянка до церкви в селі Копачів

Зворотній шлях, хоч і пролягав тими ж дорогами, що вчора, мав суттєву відмінність. Адже, що було підйомом тоді, стало спуском тепер – і навпаки. Тому, коли ми доїхали до повороту в центрі Великої Бугаївки, то зробили привал, щоб поповнити енергетичні витрати і зібратися духом перед затяжним набором висоти. Принагідно я помітив, що тутешній будинок культури, у скверику біля якого ми зупинилися, є точнісінькою копією того, який став нашим порятунком проти атак нічних дощів.

Також цікаво відзначити загадковий пам’ятник у формі неотесаного гранітного куба, в передній частині якого зроблено акуратний круглий отвір. Не інакше, як цю особливість творці естетичного об’єкту вигадали на противагу поширеній практиці виступаючих елементів (як-от пальців), за які туристи мають потриматися для здійснення своїх найзаповітніших бажань – тут треба покласти палець самому.

Загадковий пам’ятник з таємничим отвором у Великій Бугаївці

Виїхавши нагору з долини Бугаївки, ми зрозуміли, що підйом – це не єдиний, хто збиває темп руху. Щойно наша група повернула на дорогу з курганами, до нас в обійми став лізти попутний вітер. По всій своїй довжині асфальтівка не затоваришувала з жодною лісосмугою, хоч і перетнулася з кількома з них, тому попри ідеальне дорожнє покриття, особливо розігнатися не вдалося.

На трасі Васильків-Обухів наш напрямок змінився на 90 градусів і вітер втратив усю свою шкідницьку ефективність. Натомість з’явилися вибоїни. Взагалі я помітив, що там, де на генштабівській кілометрівці зображено асфальтівки, у реальності вони, зазвичай, повні ям, а те, що ще до недавнього часу було ґрунтівкою, перетворилося на першокласний асфальт. Ось така правда дорожнього життя.

На шляху трапляються зупинки для різних потреб

Міжрайонна траса стала тим місцем, де наш сьогоднішній маршрут розійшовся з учорашнім. Шлях, яким ми приїхали з Копачів, перетинав її і далі вів на село Гвоздів, яке того разу ми об’їжджали з заходу, а тепер подалися на схід. Їхали нею сьогодні недовго – до перехрестя з вказівником на наступне село – Креничі.

У Креничах ми познайомилися з близнюком Хотівського спуску. Крутизна спуску, гладенький асфальт, зелений коридор з земляними стінами обабіч – все це ми вже проходили учора. От тільки, на щастя, обійшлося без підступного крутого повороту в кінці. Замість нього на нас чекав приватний музей українського традиційного одягу.

Відпочинок біля музею українського одягу в Креничах

Магія минулого почалася вже зі знайомства з господаркою Оленою Скрипкою, яка зустріла нас у надзвичайно вишуканому українському вбранні. Провівши у дворик, вона  почала розповідь про те, що було звичним для наших пращурів позаминулого століття, і про що ми, нащадки, вже практично не пам’ятаємо. Екскурс у минуле виявився надзвичайно захоплюючим ще й тому, що пані Олена не обмежувалася лише словами, звертаючи нашу увагу на деталі свого одягу та своєї напарниці Людмили Кряченко.

Та найцікавіше розпочалося, коли ми зайшли до будинку, де на нас чекало ще більше старовинного вбрання. Тут вже пані Олена розійшлася так, що без малого на дві години ми з головою занурилися у світ минулого. І це – не порожня метафора! Охочих наша гід сама одягала у віднайдені в чисельних експедиціях українськими селами сорочки та спідниці, показувала, як це слід носити і з якої нагоди. У демонстраційні моделі до рук колишньої киянки, що вільно володіє англійською, потрапила навіть одна з наших американок.

Ось так, або майже так одягалися наші пращури

Звісно, не одягом єдиним жили наші пращури. Після завершення екскурсії у світ вбрання ми мали ще прогулянку до не менш давньої церкви, що розташувалася всього у кількох дворах від музею. До святині вела вулиця, що навіть у радянські часи називалася Центральною, а не якось ідеологічно підковано.

Церква у селі Креничі

Втамувавши духовний голод надійшла черга згадати і про фізичний. Як виявилося, пані Людмила мешкає якраз навпроти храму, куди й запросила нас на надзвичайно смачний обід з борщем, картоплею та узваром. Після подоланих кілометрів та вислуханих лекцій це було саме те, що треба. Дехто навіть стверджував, що не потрібно їхати ні в який Київ, а краще лишитися тут ще. До того ж, коли наші господині заспівали кілька українських пісень на два голоси, то навіть, хто не знає мови, міг розчулитися.

А зараз нас щедро нагодують!

Але – дорога кличе! Хоч і не багато було приємного проміняти обідні лави на велосипедні сідла, все ж довелося це зробити. Не дочекавшись, поки ми закінчимо свою культурну програму в Креничах, сонце похилилося до обрію, заплутавшись у гілках високих дерев над долиною. У гонитві за світилом ми майже без зупинок пролетіли села Ходосівку, Кременище та Круглик. Ставали тільки на якусь хвилину, щоб підтягнулася група.

Згадана трійка сіл як намисто нанизалися на шнурочок річки Сіверки, тож ми не мали якихось суттєвих підйомів та спусків, зате зіткнулися з новим на маршруті явищем – полчищем гасіїв швидкості. Місцями їх лежало так багато, що хлопці жартували про кладовища лежачих поліцейських (як їх ще називають). Укупі з різноманітними вибоїнами, якими встигли обзавестися не першої свіжості місцеві асфальтівки, їзда на велосипеді уподібнювалася тут гірськолижному слалому, де тільки те й треба робити, що постійно оминати перешкоди то ліворуч, то праворуч.

Зупинка в очікуванні решти: випробування вибоїнами – не з легких

У Круглику ми повернулися до маршруту вчорашнього дня. Колишній легкий спуск зустрів нас підйомом, де довелося трохи піднатужитися. Подолавши пагорб, ми повернули довіру сонця, в останніх променях якої провели рапсову фотосесію. Попереду вже виднілися Хотівські хатки, а десь над залісненими пагорбами вдалині біліли рядочки столичних багатоповерхівок.

Наша дружня велосім’я

Хотів нам подарував останній спуск і підйом. А ще мало не розірвав групу навпіл з приводу питання: пошвидше фінішувати чи ще зупинитися на каву. Зрештою, погодилися на перше, адже в Києві кава теж є, і не менш смачна.

І ось настав він – момент істини! Наш перший спуск на маршруті обернувся на монстра підйомів. Останній крутогір доріг мало хто подолав, не скинувши швидкості чи, навіть, не спішившись. Зате нагорі вже починався Київ з прямою, як стріла, вулицею Метрологічною.

Після останнього підйому ми знову в Києві!

Невпинно наближався фініш, а лічильник кілометрів починав заходити на дев’ятий десяток. На перший погляд можна вирішити, що наша середня швидкість взагалі дискредитувала ідею використання велосипеда, оскільки за потрібної наполегливості та фізичної форми таку дистанцію за два дні можна подолати пішки. Але хитрість полягала в тому, що власне у сідлах ми провели заледве шість годин за всю мандрівку, а решта часу пішла на інші приємні моменти подорожі. Отже усереднення наших спусків і підйомів, доріг гарних і жахливих вклалося у число 15 кілометрів на годину. А це вже, погодьтеся, не під силу жодному іншому способу пересування, що не використовує сторонніх джерел енергії. Справді, велосипед – поза конкуренцією!

Підтвердження тези про велосипед знайшло нас на фінішній прямій у Виставковому центрі. Ось де й справді велосипедне містечко! Ніде більше я не бачив на одній дорозі стільки різних любителів їзди на двох колесах, як тут. Люди каталися і поодинці, і парами, і цілими гуртам, початківці і досвідчені, молодь і старшого віку, прихильники легкої їзди і спраглі швидкості. І – ніякої конкуренції з боку автомобілів. Далебі, з нетрів історії ми потрапили у велоКиїв майбутнього!

PS. Наш маршрут на топографічній карті разом з першою частиною (на гугл-мапі прокласти не вдалося, оскільки не всі дороги, якими ми проїхали, йому відомі)

Сині точки на маршруті:

1) Змієві Вали біля Іванковичів;

2) Колонії рedalopodus erectus;

3) Зона відпочинку «Долина» в Рославичах;

4) Великий курган;

5) Парк «Київська Русь»;

6) Краєзнавчий музей у селі Копачів;

7) Музей традиційного одягу в Креничах

 

 

Більше фото з мандрівки, будь-ласка, дивіться тут.