Північний вояж*

*розповідь-переможець у номінації “Велопохід Україна 2015” конкурсу від velokyiv.com

Цьогорічний день народження дружини ми вирішили відзначити у незвичний спосіб, поставивши експеримент: чи може подружжя з трирічною дитиною подолати велосипедами 500 кілометрів вітчизняних асфальтів з користю для допитливого розуму і в без шкоди для здоров’я? Маршрут мандрівки розпочинався у Києві, де ми наразі мешкаємо, а закінчувався у місті дитинства і юності Олени – Сумах. Найкоротший шлях за картою нам видався вельми одноманітним і бідним на цікаві місця, тому ми обрали не пряму, а більш вигнуту до північних кордонів України лінію, що перетинає цілу низку міст з тисячолітньою історією (Козелець, Чернігів, Новгород-Сіверський, Глухів, Путивль), Мену – єдиний у країні райцентр зі справжнім зоопарком, а також батьківщину класика українського кіно – Сосницю.

Місця, через які пролягав маршрут, були для нас у більшості невідомі, тому, готуючись до поїздки, ми розраховували на значний рівень автономності. До багажу ввійшли всі необхідні речі з наметом і казанком включно. А от стосовно їжі ми повністю покладалися на місцеві магазини, які є у багатьох селах і містечках на шляху. Щовечора ми купували продукти для вечері та сніданку у таборі, який розбивали десь у лісі чи на березі ріки, а обідали зазвичай у придорожніх кафе. В принципі, за бажання можна було б ночувати і в невеличких готелях, які на трасі траплялися також, але їх було не так вже й багато, а крутити зайві 20-40 кілометрів на заході сонця, це не те, що проїхати півгодинки на авто.

Вечірньо-ранкове меню включало в себе якусь гарячу страву (кашу, вермішель або картоплю), зварену на воді з місцевої криниці, свіжі овочі (помідори, огірки), сир, ковбасу, хліб і соуси, а також чай з печивом чи цукерками. Для приготування їжі ми брали з собою газовий пальник, але так ні разу ним не скористалися, бо щоразу навколо було повно дерев, де назбирати сухих гілок – не проблема. Причому, в залежності від лісу ми мали вогнище з різними ароматами – то соснове, то березове, то тополине.

Вечеря над рікою Снов

Ночували ми в наметі з великим тамбуром, в якому зберігали обидва велосипеди та всі інші речі. У спальній частині стелили два килимки (спеціально придбали складні, а не ті, що скручуються у трубу, яка, як показала наша перша мандрівка з ночівлею торік, під час поїздки підвищує парусність велосипеда), на які клали два зіщібнуті між собою спальники – місця вистачало на трьох. Стали у нагоді налобні ліхтарики, оскільки вечори, що розпочиналися зі заходу сонця, завершувалися під зоряним небом (місяць саме лише розпочинав рости).

500 кілометрів шляху вилилися у 6 днів мандрівки. Перші два погода нас змушувала одягати побільше, щоб зігрітися, а далі – пощільніше, щоб захиститися від пекучого сонця. Звиклі до прохолодної весни, ми зовсім не подбали про легкий одяг, який би закривав більше тіла, тому під кінець отримали велосипедну засмагу: почервонілі передні частини стегон і зовнішні литок і рук, а також різноманітні візерунки з ліній і плямок на кистях від рукавичок.

На одній з головних вулиць містечка Кролевець. Чимало людей ще й досі мешкає у дерев’яних хатах.

А от у місцевих жителів проблеми велоодягу просто не виникає – вони їздять у тому, в чому ходять пішки. 100% велосипедистів, яких ми зустрічали у селах і містечках, використовували двоколісний транспорт виключно як bike-to-work або у справах, але аж ніяк не для відпочинку, спорту чи мандрівок. Побачити чоловіка у брюках і піджаку, чи жінку в блузці та спідниці на велосипеді – це звичне явище. До того ж, навіть у районних центрах більшість транспортних засобів – саме велосипеди.

Майже біля кожної крамнички чи громадського закладу є велопарковки, які, щоправда, розраховані на кріплення за переднє колесо, але місцевих це цілком задовольняє, оскільки вони не користуються замками, а лишають велосипеди просто так. По-перше, тому що у невеликих селах всі усіх знають. А по-друге, найпопулярніша марка – «Україна», зазвичай, злегка поточена іржею, трохи поскрипує під час їзди і позбавлена будь-яких цяцьок на кшталт ліхтарика чи велокомп’ютера. У містечках покрупніше трапляються вже й більш складні екземпляри – з перемикачами швидкостей, ручними гальмами, амортизацією. Такі власники вже не лишають без захисту, а прив’язують коротким тросиком. Жодного ланцюжка чи U-лока я не помітив.

Велопарковка у Чернігові. Наших коників важко не помітити

За весь час мандрівки ми бачили велосипедистів у велоодязі лише в околицях великих міст (Київ, Чернігів, Суми). У Білопіллі єдиний раз перетнулися з групою туристів на велосипедах, які, скоріш за все, їхали теж з якогось великого міста. Самі ж місцеві мешканці розповідали нам, що використовують велосипед виключно для локальних поїздок, а в райцентр чи куди подалі їздять автомобільним транспортом. Тому їм було так дивно бачити наші навантажені велосипеди і наше вбрання.

У нас склалося враження, що такі, як ми, рідко заїжджають у ці краї, тому що майже в кожному селі, хто б чим не займався, поки бачив нас, проводжав невідривно своїм поглядом. Робітники зупинялися перепочити, покупці забували про покупки, бабці на лавках припиняли теревені. Навіть одна пара, що сварилася при дорозі, замовкла і синхронно повертала голови за нами, і тільки, коли ми від’їхали, продовжила суперечку.

Час зупинився у Козельці. Не лише старовинні церкви, але й радянські лозунги ще можна побачити тут

Нас це спочатку дивувало, адже ми користувалися найбільш звичним тут видом транспорту – велосипедом. Але потім ми знайшли цілу низку причин. Можливо, в них не прийнято їздити по селу велосипедом зі швидкістю 20 км./год.. Або може їм в дивину особливості та оснащення наших машин чи наш одяг, зокрема дитяче велокрісло і велошоломи. Оленка зробила припущення, що нас могли прийняти за іноземців через Нестора, який час від часу, сидячи в своєму кріслі, починав виспівувати “The wheels on the bus go round and round…” чи “Mother finger, mother finger, where are you…” з тим же британським акцентом, який він чув у пісеньках в дитячих мультиках.

Якби ж ми були справжніми іноземцями, то нас найбільше здивувала б навіть не реакція селян на нашу появу, а те, як їм вдається контактувати з зовнішнім світом з такими дорогами. Пейзажі у цих краях казкові, архітектура чарівна, люди привітні, але асфальти – це те ще джерело екстриму. Латки, ями, начоси, тріщини та інші сліди лікування хірургів з автодору змушують часто подовгу тримати увагу на поверхні траси, не даючи змоги вдосталь насолодитися навколишніми видами. Найгірше, коли проблемна ділянка трапляється одразу після спуску – тоді так і відчуваєш себе гірськолижним спортсменом, що на шаленій швидкості оминає перешкоди.

Такий би асфальт не лише на столичній трасі

Але, ніде правди діти, зустрічається і чимало якісного асфальту. Проте його кладуть зазвичай на шляхах з надто інтенсивним рухом, де велосипедистові не дуже комфортно. Хоча, з іншого боку, фура, яка пролітає за якийсь метр ліворуч зі своїми 100 км./год. потужним потоком повітря може допомогти набрати додаткових 5 км./год. швидкості велосипедисту. Але це теж для любителів гострих відчуттів.

Залишається ще сказати кілька слів про культурну складову програми нашої мандрівки. Тут ми дещо прорахувалися, виділивши занадто мало часу на огляди цікавих об’єктів. Слід було або взяти більше днів, або скоротити дистанцію, бо в нас знайомства з більшістю пам’яток проминуло в експрес режимі. Наприклад, на Чернігів не шкода було б витрати і цілий день, а нам довелося вкластися у кілька годин. Натомість гарним став досвід з попередньо домовленою екскурсією центром Глухова. Певно, наступні рази слід неодмінно наперед домовлятися з гідами щодо більшості цікавих об’єктів на маршруті.

Храм у Глухові. Чи не зустрічали щось подібне у Києві?

Ось це, певно, і все щодо мандрівки у загальних словах. Детальніше про наші пригоди, будь-ласка, читайте тут:

День перший: спокій Козельця і метушня навколо

День другий: місто легенд над Десною

День третій: поліська савана

День четвертий: як ми зміняли місто князівське на королівське

День п’ятий: Екскурсія по Глухову

День п’ятий: Туди, де плаче Ярославна

День шостий: Ворожа Ворожба

 

А якщо говорити мовою сухих фактів, то мандрівку можна описати так:
– ідея та мета велопоходу: випробувати на собі особливості багатоденки з малою дитиною, ознайомитися з історичними та природними особливостями Чернігівщини та Сумщини.
– країна/регіон проведення: Україна, Чернігівська та Сумська області;
– склад учасників: Віктор, Олена та Нестор (3.5 роки);
– нитка маршруту (запланована): Київ-Козелець-Черенігів-Мена-Сосниця-НовгородСіверський-Шостка-Глухів-Путивль-Білопілля-Суми;
– нитка маршруту (реально пройдена): Київ-Козелець-Черенігів-Мена-Сосниця-Кролевець-Глухів-Путивль-Білопілля-Суми;
– схема маршруту на карті: див. зображення вище або треки (після кожного дня);
– дати проведення походу = дати активної (велосипедної) фази походу: 17-22 травня 2015 року;
– загальна відстань (від точки входу на маршрут до точки виходу з маршруту) = довжина активної (велосипедної) фази походу: 497 км.
– дистанції по ходових днях: 84, 76, 97, 94, 65, 81;
– бюджет поїздки (загальний): ~1150 грн. на трьох;
– бюджен поїздки (за складовими): квитки(0), харчування(1000), проживання(0), екскурсії(150);
– фото/відео матеріали, що ілюструють похід: частково наведені у розповіді нижче, більше фото в онлайн альбомі.