Часом те, що мешкаєш на околиці, дає свої переваги. Варто було нам перетнути кілька перехресть, перемигнутися з парою світлофорів і – ми вже виїжджаємо з Києва Броварською трасою. Звичайно, рухатися поруч зі стрімким потоком машин – не найкращий вид відпочинку, але ми скористалися цією дорогою лише щоб швидше дістатися до Чернігівщини, де на нас чекали древні міста і ще багато чого. А для термінової доставки, як відомо, асфальт міжнародного класу – найоптимальніше рішення.
Та все ж велосипед – не авто, і зупинки час від часу потрібні. Першу ми вирішили зробити біля меморіального комплексу «Биківнянські могили», який з наших міських покатеньок запам’ятався як тиха затишна місцина з п’янкими сосновими пахощами. Яким же було наше здивування, коли зазвичай безлюдне місце виявилося повне юрби, та ще й непересічної, а майже суцільно у ділових костюмах! Усе узбіччя на кілька кілометрів навколо було щільно заставлене машинами, тож ми змогли перевести дух, лише від’їхавши доволі далеко від епіцентру дійства. Як виявилося, 17 травня – день пам’яті жертв політичних репресій і ми потрапили саме у розпал меморіальних заходів за участю вищого керівництва України. Якраз, коли ми проїжджали повз меморіал, бачили, як вишикувалися військові, а священик у чорному вбранні відправляє панахиду за загиблими.
Перша зупинка за містом
Кажуть, після панахиди відбулися виступи Віце-премʼєр-міністра – міністра культури України Вʼячеслава Кириленка, депутата Верховної Ради голови Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса Степана Кубіва та почесного голови товариства – Романа Круцика, голови Українського інституту національної памʼяті Володимира Вʼятровича, колишнього політвʼязня, історика дисидентського руху Василя Овсієнка (детальніше тут), але ми на той час вже під’їжджали до Броварів.
Пам’ятаючи хитрість розвилки на окружну перед містом (дві праві смуги повертають геть від міста без світлофорів), ми скористалися схемою, яку Оленка придумала минулої осені: дочекалися, поки попередній світлофор навпроти птахофабрики перекриє потік машин і тоді безпечно перелаштувалися на третю смугу, яка прямувала у центр Броварів. Це, зрозуміло, суперечить правилам дорожнього руху для велосипедистів, згідно з якими нам би слід було проїхати 2 кілометри вздовж окружної, там розвернутися під мостом і повернутися тим же шляхом на цю ж розвилку, де б ми без проблем виконали ще один правий поворот – у бік центру міста.
Перетнувши міську межу, нам довелося покинути узбіччя (до речі, доволі широке і з якісним покриттям) і прямувати далі проїжджою частиною. На щастя, транзитний транспорт оминає місто по окружній, тож машини нам не дуже докучали. Певно, найбільше морочили голову міські маршрутки, які випереджали нас між зупинками, щоб під час посадки-висадки пасажирів бути обігнаними нами.
Проїхати через Бровари і заблукати практично неможливо. Головна дорога пролягає по місту прямою лінією, яка має поворот лише в центральній точці. Якщо подивитися на карту згори, то містечко схоже на годинник, стрілки-дороги якого показують 12:40. До речі, саме о такій порі ми наблизилися до протилежного краю Броварів, де на нас чекав мій знайомий Андрій з дітьми.
Андрій хоч і не збирався вирушати у далеку путь, але запропонував скласти компанію на кілька кілометрів лісової дороги, що пролягала паралельно до траси всього в двохстах метрах від неї. Після нашої спільної осінньої мандрівки у нього з’явився велошолом і дитяче крісло на рамі. Тож тепер дорослих було порівну з малечею: 3х3.
Після перших випробувань Броварським лісом
Велосипеди Андрія і його доньки легко справлялися з лісовими пагорбами і пісочком, на відміну від нас. І справа тут була не в тому, що для наших друзів цей шлях був знайомий, а для нас – ні. Просто кілограми вантажу на багажниках втискали наші тонкі колеса у м’який ґрунт і часто, особливо вгору, доводилося йти пішки. Все таки, наші коники – відверті прихильники асфальту.
Отримавши хрещення піском і жаливою, ми повернулися на трасу. Андрій побажав нам гарної дороги і ми знову подалися навперейми вітру Чернігівського шляху. Небесний літун поки не заважав нам, але насторожувало, з якою спритністю він маніпулює хмарами вгорі, то пропускаючи до нас сонячне проміння, то ховаючи його за сірими сховищами потенційного дощу.
Інколи між польових трав можна знайти велосипедистів на обіді
Проминувши останнє з Броварських сіл (Скибин), ми звернули до лісосмуги, щоб підобідати їжею, взятою з дому. Сіли просто серед шовковистої трави край поля, тому стали в нагоді наші туристичні сідельця, які під час мандрівки через їх специфічні габарити ми не пакували до велорюкзаків, а пристебнули просто за велокріслом. Крім того я вдягнув поліетиленового дощовика, щоб не змерзнути від вітру (під час їзди сама фізична активність зігріває).
Та не дощ і не вітер не дав нам спокійно пообідати. Задовольнивши свої скромні потреби, Нестор вирішив дати вихід енергії, яка накопичувалася у ньому, коли ми крутили педалі, а він лиш сидів. Спершу хлоп’я просто бігало вздовж лісосмуги, аж ми бачили лише, як коливається його шолом над високими травами і, коли він ставав вже зовсім маленьким, доводилося самому бігти по нього. А далі ентузіаст побачив, як далеко в полі оре трактор і заходився йому допомагати: знайшов якусь палицю і став бігати вздовж борозен, переорюючи вже зорану землю. Сільськогосподарська діяльність так захопила хлопчика, що він продовжував прокладати нові борозни, навіть коли ми закінчили трапезу і підготували велосипеди до виїзду. Відмовити Нестора від земляних робіт вдалося в обмін на машинку.
Нестор лишає свій слід на землі – прокладає власну борозну
Далі настали довгі одноманітні кілометри. Здавалося, що дорогу прокладали, приклавши до карти лінійку. Шлях йшов прямою, причому у будь-який вимірах: не було відхилень не лише ліворуч чи праворуч, але навіть хоч трохи відчутних підйомів та спусків. Тож не дивно, що за якийсь час Нестор закуняв. Його не бентежили навіть громіздкі фури, що з загрозливим шумом пролітали зовсім поруч від нас.
Лише при в’їзді до Чернігівської області хлопчик проснувся від денного сну. Незабаром йому захотілося до вітру і ми зупинилися. З кущів Нестор притягнув чергову палицю, яку на його переконання слід було взяти з собою. Щоб дарма не засмучувати хлопчика, ми на це погодилися, до того ж новий артефакт був не вельми величезний.
Та не встигли ми проїхати й кільканадцяти метрів, як жахливий хрускіт змусив нас зупинитися – край гілки потрапив між спиць заднього колеса і потім миттєво збив тримачі крила, яке з шумом зашурхотіло між кріплень багажника! І знову зупинка. На щастя обійшлося тим, що довелося виправити погнуті тримачі і наново закріпити крило. Такий був перший (і, щоб заспокоїти читача, останній) ремонт у нашій мандрівці. Не зважаючи на місцями жахливе якість покриття, у нас за всю подорож навіть проколу ні разу не було. Тож запасна камера, якою заходився гратися Нестор після того, як ми викинули його гілку, в пригоді так і не стала.
Я ремонтую заднє крило поки Нестор шукає застосування запасній камері
Хоч все закінчилося успішно, ми надалі вирішили бути більш пильними щодо дій хлопчика. У нас навіть з’явився слоган для розповіді про мандрівку: «Вам здається, що Ви такий крутий мандрівник, що для Вас подорожі Україною надто прості й не цікаві? Візьміть з собою дитину!!!». Як згодом виявилося, це були пророчі слова. З Нестором навіть рутинні справи набували особливого екстриму та драйву.
А тим часом ми під’їжджали до першого стародавнього містечка на нашому маршруті – Козельця. Вперше після виходу з Броварів траса зробила поворот щоб обігнути населений пункт ліворуч. За кількасот метрів до розвилки, де менша дорога, продовжуючи уявну лінію траси, входила до райцентру, ми мали невелику зупинку. Як виявилося, у цьому місці влаштували собі власний Козелець ворони, рясно обліпивши гніздами крони кільканадцяти високих розлогих дерев обабіч шляху. Шум автомобілів поступався гомону пташини, а асфальт, трава і кущі навколо прикрашало кружево з характерних білих плямок. Тож, як під’їжджатимете до Козельця, зупиніться на мить помилуватися цим дивом природи. Але не надто затримуйтеся щоб не отримати несподіваний небесний дарунок.
Покинувши рівненький асфальт міжнародної траси, до якого ми вже встигли звикнути і прийняти як стандарт дорожнього покриття, ми неочікувано потрапили на стометрівку клаптиків і вибоїн. За хвилину жахіття минулося і Козелецькі дороги надалі нам видалися цілком адекватними, тож цю ділянку ми сприйняли просто як непорозуміння. А насправді ж це було таке собі попередження про те, чим доведеться їхати вже через кілька днів, коли ми покинемо товариство доріг міжобласного значення.
Через Козелець протікає річка Остер, що своєю широкою долиною роз’єднує місто на дві частини. У лівобережній, до якої ми потрапили спершу, переважає приватна забудова. З культових пам’ятників тут можна побачити хіба що радянський меморіал, присвячений Другій Світовій війні.
Церква святого Миколая за річкою Остер
На правобережжі збереглися деякі муровані споруди ще козацьких часів, а також низка церков, що своїми білими стінами впевнено домінують над переважно одноповерховою забудовою. Ще до переїзду через Остер можна помітити, як над хатками десь ліворуч височіє церква святого Миколая (1784). А майже одразу після перетину мосту попереду з’являється величний собор Різдва Богородиці (1766) з дзвіницею. На цю перлину Козельця звернув увагу ще Тарас Шевченко під час своє мандрівки 1846 року, коли на завдання Археологічної комісії замальовував пам’ятки Чернігівщини. Козельчани віддали належне митцю і встановили його погруддя у міському парку поруч зі святинею.
Окраса Козельця – собор Різдва Богородиці (1766) з дзвіницею
Власне, так ми потрапили до центру міста, де окрім естетичних завдань мали й утилітарні – купити їжі для вечері-сніданку. Далі на маршруті інших міст не передбачалося, тож вирішили поповнити провіант саме в Козельці. На перший погляд це завдання виглядало аж занадто легким, адже на центральній вулиці майже на кожному другому будинку висіла вивіска продуктового магазину (і біля кожного – своя велопарковка). Але, як виявилося, асортимент продукції не вельми вражав уяву, а, наприклад, хоч якийсь хліб ми змогли віднайти лише з п’ятого разу.
Насправді, певно це не особливість власне Козельця. Просто, саме був вечір неділі – поєднання двох факторів (вечір та неділя), кожен з яких для звичайного райцентру означає повний штиль. Навіть автомобілів на вулицях їздило зовсім мало, набагато менше, ніж людей на велосипедах, між іншим. Оленка навіть зробила припущення, що велосипед тут користується популярністю за відсутністю громадського транспорту. Справді, за весь час, що ми провели у Козельці, я не бачив жодного автобуса, але помітив щось схоже на автобусну зупинку біля центрального парку, де стояли якісь люди, які явно на щось сподівалися.
Вознесенська церква – рідкісний випадок, коли храм використовується не за первісним задумом
Поки я чекав, як Нестор допомагає Оленці у митарствах продуктовими магазинами, помітив ще одну культову споруду – Вознесенську церкву (1874). Святиня виглядала менш величніше за свою славнозвісну сусідку, певно тому й примостилася сором’язливо у куточку головного майдану міста. Стан церкви теж не вельми веселив погляд. Одразу було видно, що не вистачає їй коштів прочан. І то не дивно, адже за незалежності споруда так і не повернула собі первісного призначення, задовольняючись скромним статусом музею ткацтва Чернігівщини.
Як і в Броварах, в Козельці єдина зміна вулиці припадає на центр міста. До нього і від нього достатньо їхати головною дорогою, нікуди не звертаючи. Щоправда стрілки тут не прямі, а якісь погнуті – не інакше, як до малювання годинника доклав руку Сальвадор Далі.
Фрагменти радянської архітектури
Тиша і спокій райцентру розвіялися як сон, щойно чернігівська траса, обійшовши Козелець влилася до нашої дороги. Здавалося, громіздкі фури і меткі легковики не знають відпочинку від ранку до ночі. Тож знову довелося сконцентруватися на дорозі і міцно стискати кермо, не піддаючись на провокації потоків вітру, гнаними нашими метушливими сусідами.
А сонечко вже схилялося низенько до обрію. Годинник передвіщав, що за годину небесне світило піде спочивати, а отже нам теж слід подумати про ночівлю. До запланованого місця біля села Красного (незадовго до самого Чернігова) лишалося понад 30 кілометрів – відстань, яку нам не подолати до настання сутінок. Тож ми вирішили зупинитися цього вечора раніше, обравши найближчий ліс, що підходить впритул до траси поблизу села Пісоцького.
Останнім населеним пунктом, повз який ми проїжджали цього дня, стало селище Лемеші. Про незвичних уродженців свідчить Трьохсвятительска церква (1755), яку особливо гарно видно, якщо під’їжджати з боку Чернігова. Святиню було споруджено на замовлення Олексія Розумовського – рідного брата останнього гетьмана Кирила Розумовського. Обидва сини Григорія та Наталії Розумів, хоча й здобували славу в далекому Петербурзі, вперше побачили світ саме тут, у Лемешах. Крім того, у селі знаходилася родова усипальниця чернігівської гілки роду Богомольців, що дав Україні одного з президентів академії наук – Олександра Богомольця, і не менш відому його правнучку – Ольгу Богомолець.
Лемеші з церквою, будованою братом останнього гетьмана козацької України
Відрахувавши 80 кілометрів від старту, наш шлях нарешті увійшов до лісу, смуга якого темніла десь далеко ліворуч, ніби соромлячись підійти ближче кілька останніх кілометрів. Незабаром ми віднайшли лісову доріжку, що спускалася від траси, і скористалися нею, щоб віддалитися від шуму машин. Щойно асфальт лишився позаду, лісові пахощі нахлинули на нас так, ніби ми потрапили під справжнісіньку зливу ароматів незнайомих трав і дерев. Справжнісінька вам аромотерапія!
Проминувши смугу чагарів, ми опинилися у просторому сосновому лісі, де й вирішили провести ніч. Поки темрява ще не увійшла цілком у свої права, я, розвантаживши свій велосипед, поїхав у Пісоцьке по воду, а Оленка з Нестором лишилися ставити намет і збирати хмиз.
Колодязь зі стратегічним продуктом я знайшов за два кілометри від нашого табору – цілковита дрібниця для велосипеда. Для цього довелося проїхати півкілометра назад до траси, перетнути її і подолати ще півкілометра польовою дорогою до села, а далі чекав ще кілометр до самої криниці. Вода на колір нагадувала «Живчик», але на запах була ніби нічого. До того ж, ми не збиралися її пити сирою, а після кип’ятіння достатньо лише повиловлювати трупи померлих мікробів.
Швидко повернувшись дорогою з ущільненого піску (не дарма ж селище носить свою назву), я знайшов мою команду з виконаними обома завданнями: між соснами зеленіла наша похідна хатинка, а неподалік здіймалася ціла купа гілок, до збору яких приклав свої маленькі ручки і Нестор. Тому, поки я розпалив вогонь і закип’ятив привезену воду, Оленка вже закінчила облаштування помешкання до ночівлі. Вона саме збиралася вилазити назовні, щоб підготувати місце для вечері біля вогнища, коли разом з темрявою до нас завітав дощик. Гість виявився на диво несміливим і все не наважувався розгулятися, лише сором’язливо постукуючи об тент намету, ніби просячи дозволу на втручання. Наполегливості бідоласі так і не вистачило, то він собі поплентався кудись геть, лишивши нас сам-на-сам з ніччю.
Мандрівник і його мандрівки 
3 thoughts on “1. Спокій Козельця і метушня навколо”