2. Місто легенд на Десною

Табличка «Полювання заборонено» при в’їзді до лісу виявилася не порожньою формальністю. Коли вогнище згасло, а ми заходилися готуватися до сну в наметі, було чутно, як щось пробігає повз чагарі неподалік. Але боятися особливо не було чого, тож ми спокійно собі поснули.

Попри слізне прощання дня вчорашнього, сьогоднішній зустрів нас ясною погодою. Дрова, які я приховав від дощу під намет, не знадобилися, бо все навколо було настільки сухим, що проблема полягала не в тому, аби розпалити (купа хмизу легко загорялася від одного сірника), а не дати поширюватися вогню по товстому шару пожовклої хвої, що суцільно вкривала ґрунт навколо. Щоб уникнути несанкціонованого експорту нашої ватри я розчистив трохи простору навколо. Як і варто було очікувати, під покривалом голок ховалася не трава і не земля, а жовто-сірий пісок.

Ранкова кухня

Ранкова кухня

Зранку їздити по воду не довелося, бо від вечірніх запасів лишилося ще більше половини, чого було більше, ніж достатньо, як для каші з чаєм, так і на вмивання та інші потреби. Сніданок зготувався за доволі малий час: у казанку варилася мультизлакова каша швидкого приготування, а воду на чай ми поставили просто в Оленчиному металевому кухлику на землю край вогнища. Оленка особливо шанує чай і полюбляє ним насолоджуватися тривалий час, тому об’єму її кухлика вистачило на обох.

Після сніданку настала черга збирати речі. Нестор процедуру прибирання полюбляє, але, все таки, більш до вподоби йому протилежний процес. Поки я згортав тканину нашого нічлігу, хлопчик експериментував з дугами, на якій вона трималася. І все було б добре, але якийсь з фрагментів зачепився за стовбур сосни, після чого (дякувати Архімеду) невеличкого дитячого зусилля вистачило, щоб обірвати гумовий шнур, яким були пронизані всі секції дуги. На щастя, далеко вони не порозліталися, але, як не тули, без шнура ланки вже не могли триматися купи. Добре, що в наметі сама конструкція передбачає їх попарне стискання, тож єдиним негативним наслідком стало те, що тепер при кожному зборі намету слід перераховувати кількість секцій.

Юний дослідник і його експеримент

Юний дослідник і його експеримент

Дитяча винахідливість надихнула нас збиратися швидше – хто зна, який «експеримент» юний дослідник ще встигне поставити. Тож ми хутенько закінчили наші приготування і вирушили в дорогу. Коли вже все було готово мало не сталася нова пригода – Нестор розвідав якусь звірячу стежку і подався нею кудись в чагарі. Втікача ми зловили і вже за кілька хвилин повернулися на широкі простори автотраси.

Ліс, в якому ми провели ніч, простягався на багато кілометрів. Але асфальтівка лише злегка дотикалася до нього, лишаючи зелене пасмо осторонь. Тому досить скоро на зміну високим стінам дерев прийшли чепурненькі хатки селища Кіпті. Дорога мала міжнародне значення і назви всіх населених пунктів дублювалися англійською. Шкода лише, використовувалася стандартна транслітерація, а можна ж було такого ж звучання досягнути чимось фантазійним, наприклад: «Keep tea».

До речі, для тих, хто полюбляє зберігати час і спокій за кількасот метрів до самих Кіптів край дороги в оточенні лісу розмістився невеличкий готельчик. Ми його запримітили лише зранку, тож спокуса полегшити умови ночівлі просто запізнилася посіяти зерна сумнівів у наші голови.

Одразу за Кіптями дорога стала вдвічі менш міжнародною. На схід відійшла траса на Москву, а наша продовжувала прямувати до Мінська (через Чернігів та білоруський Гомель). Важко було не відзначити, що стало менше машин (на щастя), але якісь покриття відчутно підупала (а це вже прикро). Хоч напрямок зберігався той самий, який вказав ще центральний майдан Броварів, відчувалося, що все ж головна дорога подалася у бік далекої північно-східної столиці.

Близько до полудня ми проїжджали ліс за селом Красним. Маючи доволі оптимістичний настрій за кілька тижнів до поїздки саме тут я планував першу ночівлю. Але життя внесло свої корективи і ми вирішили за краще стати на двадцять кілометрів південніше, аніж випробовувати себе у нічному катанні. Добре, що дистанція другого дня удвічі менша, тож нам не буде важко нагнати втрачені кілометри. Доведеться лише пожертвувати часом, відведеним на прогулянку Черніговом.

Чим ближче до міста легенд ми під’їжджали, тим все грізніше клубочилися хмари навколо. Сонечко, що зранку пустотливо позирало на нас крізь крони сосон, остаточно забуло про Землю, віддавши її на поталу вітрам і дощам. Мені, не вельми поступливому перед холодом, довелося натягти кофтину. А на Нестора ми взагалі одягнули весь термоарсенал, включаючи рукавички і спеціальну шапку, що закриває не лише голову, але й шию.

Нестор у всеозброєнні

Нестор у всеозброєнні

Поки в авангарді негоди гуляли холодні вітри, десь на обрії вже заходило на дощ. Коли дерева обабіч дороги брали таймаут, ми могли бачити, як десь далеко хмари розродилися дощами. Сіра коса штриховка з’являлася то північніше, то південніше. Виникало непереборне відчуття, що ми потрапили в кільце, яке стискається все сильніше – просвітів у небі вже не лишилося ніде, а фланги дощу невблаганно наближалися. Зігрівала лише надія, що до Чернігова небагато лишилося, а там небесні плачі можна буде перечекати в якомусь укритті.

Негода посилила невдоволення Нестора. Вже вчора в пообідню пору хлопчику було нудно на довгих переїздах, і сьогодні зранку це відчуття протесту нікуди не зникло. Коли ставало вже зовсім кепсько, він ініціював зупинку, наприклад, просячись «на горщик» або попити компотику. Зрештою, ми запевнили його, що скоро буде велике місто, де він зможе досхочу погратися на дитячому майданчику. Майданчики – це пристрасть Нестора, але по селах їх зовсім немає, тому наша обіцянка, схоже, подіяла.

Ми неабияк зраділи, коли двосмугова траса повернула ліворуч, поклавши початок окружної навколо обласного центру, лишивши нам нешироку дорогу, що й далі прямувала собі на північ. І хай до самого міста лишалося ще понад десять кілометрів, ця розвилка мобілізувала наші зусилля. Їхати стало якось одразу легше (може ще й тому, що більшість машин забрала на себе окружна) і я знову став більше цікавитися побаченим навколо.

Кринична помпезність

Кринична помпезність

Наприклад, я нарешті сфотографував один з колодязів, подібного до яких ми вже побачили чимало в попередніх селах. Як далі виявилося, в кожному районі є свій еталон колодязя, на який подібні усі місцеві. Характерною особливістю цього району стала помпезність – ніде більше я не бачив, щоб криниці займали так багато місця.

Також, що ще одразу впадає в око міському мешканцю, це значна кількість лелечих гнізд. Особливо багато ми їх бачили, коли проїжджали Семиполки напередодні. Проте, навіть за кілька кілометрів до меж багатолюдного Чернігова, їх можна побачити теж (наприклад у Іванівці). Переважно птахи гніздяться на стовпах вздовж дороги, тож мене аж цікавість розібрала: де лелеки будувалися до появи людини?

Сільська пташина

Сільська пташина

Близько другої години дня ми проминули село Количівку, одразу після якої дорога увійшла до зони заплавних лук Десни. Щоб весняні розливи не пошкодили дорогу, її проклали на високому насипі, який в одному місці підіймається ще вище, щоб мостом перескочити через залізницю. Ось тут вже справді було вітру де розгулятися. Заодно ми змогли побачити одразу все небо. Точніше, всі полчища хмар, що грізно сунули з заходу на схід, поливаючи дощами землю як попереду нас, так і там, де ми проїжджали зранку.

А тим часом, щойно спустившись з мосту через колії, ми опинилися біля величезного знаку з таким довгожданим для нас словом: «Чернігів». Ніби на замовлення хмари дещо розійшлися і ми могли спокійно по фотографуватися. Відкіля ж було знати, що це лише обманний маневр небесних хитрунів? Бо тільки-но ми перетнули Десну (попутно минувши ще кілька знаків з написом міста, яке попри них, схоже, не поспішало нам на зустріч), як почалося!

Міст через Десну в Чернігові

Міст через Десну в Чернігові

Злива атакувала раптово, одразу вихлюпнувши на нас всю потугу дощових крапель, тож ми ледве встигли дістати та одягти дощовики і заховатися під кроною одного з дерев над дорогою – ні будинків, ані інших архітектурних форм (малих чи великих), які б нас захистили, все ще не було.

Коли перша навала минула, погода дещо втихомирилася. Дощик став монотонним і значно менш інтенсивним. Ми не знали, як довго він триватиме і чи не посилиться знову, тому вирішили їхати далі, щоб зупинитися біля якогось ресторанчику, де б можна було пообідати, одночасно дочекавшись, що погода вирішить робити далі.

І ось нарешті Катеринівська церква, що маячком біліла попереду останні три кілометри (ще до початку зливи), опинилася зовсім поруч. З невеличким підйомом дорога обійшла її праворуч і неочікувано ми потрапили у центр міста! Ці вулиці з щільною старовинною забудовою і тролейбусами для нас виявилися справжнім сюрпризом, адже ніякого передмістя ми не проїжджали. Була звичайна заміська траса, потім кілька хаток обабіч – і на тобі!

Проминувши один квартал проспектом Миру (ми потрапили до нього за замовчуванням), ми завернули до затишної вулички праворуч за Філармонією, де нас привабив літній ресторанчик «Велюров». Навпроти ми надибали велопарковку з дашком, де залишалося вільними рівно два місця для наших велосипедів.

«Велюров» - місце нашого обіднього блаженства

«Велюров» – місце нашого обіднього блаженства

Дощ саме закінчився, тож ми начепили сохнути наші дощовики на велосипеди, від чого ті стали виглядати ще більш громіздко, особливо у порівнянні з іншими клієнтами парковки, частина яких не лише не мала вантажу, але й не знала, що таке багажник.

Обід нам сподобався дуже! І тут справа не лише у втомі та виснаженні через нещодавній двобій зі зливою. Чернігів – найбільше місто на нашому маршруті і, схоже, нам вдалося потрапити до одного з кращих його закладів. Принаймні, у жодному містечку далі ми не зустрічали нічого, що хоча б близько було подібним до цього – як за рівнем обслуговування, так і за асортиментом. Все, що ми замовили, нам подали досить швидко – Нестор навіть не встиг як слід познайомитися з живим кроликом у клітці і награтися макетом паровозика, що стояв на справжній радянській радіолі.

Куточок юного техніка

Куточок юного техніка

Страви були не лише смачні, але й приємно дивували щедрістю. Наприклад, звичайний борщ, який я замовив, прибув не сам-один, а в комплекті з кількома шматочками чорного хліба, акуратно нарізаного сала, кількох пер цибулі, часнику та ємності зі сметаною! А десерти взагалі викликали мало не ейфорію (ми ті ще солодкоїжки). «Пана кота», «Гарбузове крем-брюле», «Мільфрей з грушею» – я раніше не зустрічав цих назв, але після знайомства з їх носіями ми мало не задумалися – а чи взагалі треба кудись ще їхати?

Та час не чекав, хоча нам і здавалося, що він завмер для нас у цьому ошатному ресторанчику. Сонечко, яке, схоже, теж підобідало і набралося нових сил, хутко розігнало дощові хмари і подарувало нам чимало блакитного неба в дорогу. Шкода лише, що нашого бюджету часу залишилося достатньо тільки для знайомства з дитинцем (початково ми планували ним закінчити прогулянку місту, маршрут якої перед цим мав пролягти повз Болдині гори з Антонієвим печерами і військовим  меморіалом, Троїцький та Успенський собори, Казанську і Воскресенську церкви, проспект Миру з Красною площею).

Чернігівський колегіум (1700)

Чернігівський колегіум (1700)

Повернувшись до парку Дитинець (повз який ми в’їхали до центру), ми спершу відвідали Чернігівський колегіум (1700). Сьогодні був понеділок і вхід до виставки «Чернігів і Чернігівці 100 років тому» у його стінах для нас виявився безкоштовним. Усередині старовинної будівлі ми самі ніби опинилися в минулому – кімнати містили чимало предметів побуту, що були звичними для містян початку минулого століття.

Храм Бориса та Гліба (1123)

Храм Бориса та Гліба (1123)

За колегіумом нас засліпили білизною одразу два архітектурні шедеври древньоруської епохи: храм Бориса та Гліба (1123) і Спасо-Преображенський собор (1036). Вечір невблаганно наближався, змушуючи доглядачів зачиняти брами, тож ми лиш роздивилися святині зовні. Прикро, звісно. Але саме тоді ми усвідомили, що для знайомства з Черніговом навіть дня було б замало.

Спасо-Преображенський собор (1036).

Спасо-Преображенський собор (1036).

Як їхати сюди, то треба брати всі вихідні, а бажано ще кілька днів у запасі. І, можливо, не раніше, ніж через кілька років, бо Нестору зараз було набагато цікавіше не розглядати старовину, а досліджувати гіллясте дерево, на яке він заліз сам і, навіть, просив провести йому фотосесію. Це дерево стало компенсацію дитячого майданчика, який ми обіцяли хлопчику, але досі не знайшли.

Нестор і дерево, на яке він сам заліз

Нестор і дерево, на яке він сам заліз

На прощання з Дитинцем ми під’їхали ще до Катерининської церкви (1715), яку помітили першою, коли обідня перерва перебувала лише в категорії солодких мрій. Розташована на краю валу, святиня пропонувала скласти компанію в спогляданні широкої долини Десни з пішохідним містком через неї. Справді магічне місце!

Катерининська церква (1715)

Катерининська церква (1715)

Від храму ми попрямували до Красної площі. Вирішили ще трохи відкласти товариство з машинами і скористалися пішохідною алеєю Героїв. Певно, ще два роки тому вона виглядала дещо інакше, але зараз від багатьох пам’ятників колишніх звитяжців Чернігівщини лишилися самі гранітні постаменти. Цікаво, що зникли лише погруддя – отже незабаром слід чекати на образи нових героїв, що посядуть місце поборників радянської влади?

Помилувавшись вражаюче широкими просторами Красної площі, ми повернули праворуч, пірнувши в затінену деревами вулицю Шевченка. Спершу непримітна, згодом вона перетворилася на широку магістраль, що перетнувши мало не пів міста, вивела нас за міську межу на зустріч новим пригодам. Але Нестор того вже не бачив, бо, так і не дочекавшись майданчика, заснув, коли ми проїжджали Бобровицю (східна околиця Чернігова).

Широкі простори Красної площі

Широкі простори Красної площі

Нова дорога пишалася якістю не гіршою за попередню міжнародну трасу. Навіть частини для руху в різних напрямках були розділені широкою смугою трави. Щоправда, згодом виявилося, що чим далі від обласного центру, тим асфальт все більше втрачав у якості. Кілометрів через сім траса повужчала, позбавившись зелені посередині, згодом стали з’являтися латки. Та це все не завадило вже за годину доїхати до останнього села перед місцем нашої ночівлі – Брусиловим.

Незадовго до нього прокинувся Нестор. Спершу настрій в нього був так собі, але ми його трохи поносили на руках, бесідуючи, трохи прогулялися лісосмугою, і хлопчик повеселішав. Поки він спав, ми зрозуміли, що покладати надії на примарні дитячі майданчики чи якісь інші принади – марна річ. І насправді причина того, що Нестору нудно або він робить яку шкоду – не в ньому, а в нас. Адже ми звикли мандрувати у дорослих компаніях, і в цій мандрівці, певно, непомітно для нас самих, але неочікувано для хлопчика, ввімкнулася набута програма поведінки у поході, де до дитячих проблем немає справи. Тож ми вирішили стати знову такими, якими нас знав Нестор удома – уважними до його внутрішнього світу і інтерпретаторами світу навколишнього.

Вечірня прогулянка

Вечірня прогулянка

Брусилівський прорив подарував нам зустріч з річкою Снов. У цьому місці водна артерія досягає своєї найбільшої величини, а вже за кілька кілометрів впадає у Десну. Через ріку перекинуто одразу два мости – старий, закритий для автотранспорту, і новий, яким скористалися і ми. З висоти мосту як з дозорної вежі ми роздивилися Снов і серед зарослих берегів знайшли одне більш-менш вільне від надлишкової рослинності місце метрів на двісті вище за течією, щоправда, з іншого боку.

Щоб дістатися до мети, довелося спершу проїхати мало не кілометр трасою геть від річки – дорога пролягала по насипу з густими чагарями обабіч, тож передчасно покинути її товариство не було ніякої можливості. Так ми дісталися до села Снов’янки, яке, попри назву, розташувалося дещо осторонь річки. Тут ми зробили останню технічну зупинку і поки Нестор ходив «на горщик», я розшукав криницю і набрав води для наших табірних потреб. А далі ґрунтовою  дорогою, надійно схованою у лісочку попід трасою ми проїхали майже той самий кілометр у зворотному напрямку, поки не опинилися прямісінько на галявині, яку примітили з мосту.

Сучасна культова архітектура в Снов’янці

Сучасна культова архітектура в Снов’янці

Натреновані попередньою стоянкою і, маючи повний запас води, ми поставили намет і назбирали хмизу на вогонь напрочуд швидко. Особливо відзначився Нестор, який з іншого кутка галявини притягнув кілька мало не дерев, що лишилися від чийогось попереднього вогнища (на галявині чорніло кілька колишніх кострищ). А поки я порався з вечерею біля вогню, він водив Олену до річки «ловити рибку». Платою за незакритий чагарями доступ до берега став стрімкий (метрів з 5) крутосхил, на який ми побоювалися пускати Нестора самого, хоча там і була така-сяка стежка донизу.

Вечірня рибалка

Вечірня рибалка на річці Снов

Коли “рибалки” повернулися до табору, я саме доварив макарони. Поки я розсипав гаряче, а Оленка готувала овочі та ковбасу, хлопчик крутився біля нас і якось ненароком перекинув одну миску з макаронами. Як то кажуть, це все – «бісова тіснота», але ми не вельми засмутилися, бо їжі все рівно було достатньо. Та й з того, що вивернулося, ми встигли чимало повернути, поки купка білих черв’ячків не розповзлася остаточно.

Але халепа не ходить одна. Щойно ми повсідалися, щоб насолодитися вечерею з видом на річку Снов і послухати вечірні пісенні змагання між жабами і соловейками, як співаки несподівано замовкли. Настала така незвична тиша, аж стало якось не по собі. «Зараз почнеться дощ!» – здогадалася Олена. І щойно вона це промовила, як налетіла справжня злива! Нам не лишалося нічого іншого, як похапцем прибрати все до намету і решту вечора провести у нашій квартирі на виїзді.

Пісенний конкурс виграла колискова дощу.

[Схематичний трек другого дня]

день перший < вся мандрівка > день третій

Advertisements

5 thoughts on “2. Місто легенд на Десною

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s