3. Поліська савана

Відомо, що найкоротшою відстанню між двом точками на площині є пряма. Але часом виявляється, що чим далі маршрут мандрівки від цієї ідеальної лінії, тим краще. Бо тоді існує більше варіантів «зрізати», якщо не вистачає часу. Саме така ситуація трапилася з нами. І, хоча, за два перші дні ми проїхали стільки ж, скільки планували, на наступні два нас точно не вистачило б, щоб витиснути по сотці кожного разу. Тож ми вирішили скоротити дистанцію і, на щастя, мали можливість це зробити.

Первісно нитка маршруту мала вигляд літери «М», яка схилилася ліворуч, піднявши праву ніжку. За верхівки їй слугували Чернігів та Новгород-Сіверський, а галочку між ними увінчувала Сосниця. Містечко дитинства Довженка пропонувало нам на вибір аж три дороги. Найдовша – як було заплановано, а найкоротша – прямо через Путивль. Середня ж проходила між ними, прямуючи до Глухова. Обидва міста були на нашому маршруті відпочатково, але йшли вже після Новгорода-Сіверського. Можливо б ми й пожертвували останньою гетьманською столицею, якби на нас там не чекала добра знайома Олени. Та ще й з екскурсією зі справжнім екскурсоводом!

Тож, коли Оленка прокинулася, я розповів їй про свої ранкові міркування над картою і вона (себто Олена) погодилася модифікувати маршрут і перетворити Сосницю на звичайну точку на майже прямій, що з’єднує Чернігів і Путивль – два вершки присадкуватої літери «П». Зміну шляху ми мали відчути під вечір.

Ранок на річці Снов

Ранкове небо дивувало незайманою блакиттю. Ніби й не воно тероризувало нас два дні дощовими погрозами! Тихий сонячний ранок нічого не пам’ятав про дощовий вечір, який, пішовши в небуття, залишив по собі лиш наскрізь мокрі дрова. На щастя, у нас була баночка рідкого спирту, який змусив танцювати сині язички полум’я навіть на безнадійно вологій деревині. Газовий пальник знову лишився без роботи.

Нестор прокинувся у гарному настрої. Можливо цьому посприяла погода, а може він нарешті пройнявся духом мандрівок. На користь останнього свідчило  те, що, поки ми збирали табір, хлопчик неодноразово вирушав досліджувати місцеві доріжки. Коли він зникав з поля зору, я наздоганяв його і ми гуляли разом, після чого поверталися. А за деякий час все повторювалося знову.

Наш табір над річкою Снов

Крім того, користуючись з нашої зайнятості у таборі, Нестор попри заперечення Оленки навчився самостійно спускати стежкою до води. Щоправда, це вміння коштувало йому добряче забіленого піском одягу, адже доводилося притулятися до схилу, щоб не злетіти зі стрімчака.

Ми й самі неодноразово спускалися до берега, бо ж як можна мати стільки води під боком і не скористатися з цього? Традиційний ранковий ритуал зі сніданком і збиранням речей у дорогу завершився новою процедурою – купанням. Щоправда, спогади про нещодавні холоди ще давали про себе знати і ми не лазили у річку, а лише милися з казанка. Пропонували і Нестору, але хлопчик сприйняв це за жарт і відмовився.

Хоч ми і встали цього ранку на годину раніше попереднього, але через дитячу непосидючість та водні процедури вирушили в дорогу так само, як і напередодні. Перший кілометр подолали у тіні прибережного ліска, а в Снов’янці розпочалася наша мандрівка асфальтівкою, щедро залитою сонцем – про холод незабаром можна було впевнено забути.

Загадкова вежа в Березні

Села на трасі стали траплятися рідше, але в кожному з них ми пильно придивлялися, чи немає дитячого майданчика, бо ж учорашня обіцянка Нестору так і лишилася невиконаною. Спершу нам не щастило і, навіть, у кількатисячній Березні ми не знайшли, що шукали (а пильне дитяче око запримітило б його у першу чергу). Зате ми зусібіч роздивилися якусь дивну вишку просто в центрі селища, призначення якої лишилося прихованим у таємниці.

До того ж, завдяки Нестору (тобто ми стали уважніше придивлятися не лише до ям на дорозі, але й того, що розташоване обабіч) ми запримітили новий вид колодязів. Знову ж таки, видобувачі води у селищі лише на перший погляд здавалися однаковими, але як придивитися – елементи обов’язкового декору в кожного свої. За свій дашок пікоподібної форми саме Березнянські колодязі мені здалися найкрасивішими з тих, які ми бачили за поїздку.

Звичайна Березнянська криниця

Не знайшовши майданчика, ми проминули Березну майже без зупинки. Певно це вельми засмутило Нестора і, помітивши, як останні хати лишилися позаду а відпочинку нема, він вирішив порозважатися самотужки, викидаючи рукавички, які ми йому одягнули зранку, навчені вчорашнім холодом. Бешкетник сидів за мною, тож його витівку помітив не я, а Олена, що їхала позаду. Вона гукнула, щоб ми зупинилися, підняла одну з викинутих рукавичок, а коли під’їхала до нас, то виявилося, що другої немає також.

План Нестора спрацював і ми зробили зупинку тут же, на роздоріжжі біля лісосмуги.  Лишивши товариство відпочивати,  я поїхав назад, щоб відшукати пропажу і знайшов її майже одразу.  Мене не було трохи більше хвилини, але за цей час відпочиваючі знайшли чим зайнятися: Нестор нарізав круги по полю за лісосмугою, а Олена досліджувала хрущів, які мало не дощем сипалися з дерев. Я ніколи не бачив стільки живих жуків одразу, а розпластаних тілець на асфальті було ще більше.

Незабаром Нестор зійшов з орбіти своїх пробіжок і зацікавився, що ми таке роздивляємося на узбіччі. Ми залюбки показали йому своїх піддослідних і для ближчого знайомства посадили кілька жуків на його кофтинку. Хрущі почали жваво повзати по одягу і це неабияк збентежило хлопчика. Він спробував зірвати котрогось з несподіваних гостей, але чіпкі кігтики міцно трималися за матерію. Щоб не доводити бідолаху до паніки, ми познімали їх самі, проте Нестор відтоді став остерігатися шестилапих мандрівників.

Нестор досліджує хрущів

Після зоологічної перерви енерджайзер повернувся на свою орбіту. Щоправда, тепер вона дещо змістилася і частину кола хлопчик продирався крізь лісосмугу, де завдяки своєму зросту мав перевагу перед дорослим. Тож, щоб зловити орбітальне тіло, найкраще було вичікувати його край поля, а не лізти за ним в чагарі.

Закінчивши з астрономічною фізкультурою, ми вирушили далі. Виявилося, що ми потрапили у цілий регіон розмноження хрущів, бо протягом години я ще чимало бачив їх на дорозі, а деякі найактивніші з льоту чіплялися мені на футболку. Одного з таких літунів я зняв і перечепив собі на спину – щоб Нестор подивився також. Але хлопчик почав хвилюватися за мою цілісність, певно вважав, що жук може мене як не з’їсти, то принаймні покусати, тому я на його прохання видав хрущу квиток на продовження польоту.

А тим часом навколо ставало не лише більше комах, але й рослинності. Здавалося, лісосмуги обабіч просто розпирало від молодої зелені. Суцільний масив крон дерев і кущів, що починався, здавалося, від самої землі, давно поглинув узбіччя і впритул наблизився до асфальту, нерідко нависаючи мало не над краєм, аж нам доводилося часом покидати свій законний метр біля краю і їхати ближче до центру дороги, коли поруч не було машин.

Побічний ефект наступу флори вилився у відсутність краєвидів, тож, щоб Нестора не ввігнало в остаточну нудьгу, ми якось стали з ним грати у перекладача (хлопчик називав предмет українською, а ми наводили слово англійською), яка з легкої руки нашого пізнайки набула його улюбленого автобусного колориту. Тобто, він, наприклад, питав не просто «кущ» або «корова», а «кущ-автобус» чи «коров’ячий автобус». Дарма, що в реальності bush-bus і cow-bus навряд чи існують, але англійською воно звучало доволі переконливо («бушбас» і «ковбас» – останнє особливо рідне українському вуху).

Космонавт повернувся з польоту

У Волосківцях довгоочікуване щастя нарешті посміхнулося нам ( а точніше, Нестору) – просто в центрі села ми знайшли дитячий садок з першим за дні поїздки ігровим майданчиком! На ньому серед іншого помітили горизонтальну ракета з нашого радянського дитинства. По містах подібні давно вже полетіли в космос, а тут, бач, ще лишилася. Нестор відмітився на всіх об’єктах (гойдалки, гірка) по кілька разів, а космічний апарат йому настільки сподобався, що він навіть не бажав його полишати. Мабуть вважав за краще подорожувати далі ним. Ми дали хлопчику награтися вволю, а тоді на продовження поїздки спокусили зоопарком, від якого нас відокремлювало всього кільканадцять кілометрів.

Мена – єдиний в Україні районний центр, в якому розташовано зоопарк загальнодержавного значення. Спершу нам не вірилося, що у містечку з дванадцятьма тисячами мешканців може чекати щось грандіозне. Та й головний вхід не вельми показний – бетонна стіна з намальованими яскравими фарбами тваринами більше асоціювалася з дитячим садком. Якби не скульптурна композиція з ведмежатами, ми могли б і пропустити зоопарк.

Леви на чатах навіть за ґратами

Але щойно переступаєш поріг, як починаються відкриватися дива. Спершу нас вразило різноманіття птахів, які у своїх вольєрах то літали, то походжали, а то й роздивлялися нас так, ніби то нас привезли показати їм, а не навпаки. Коли я збирався сфотографувати одну і, щоб у кадр не потрапила сітка, підніс камеру занадто близько, птаха неочікувано дзьобнула мене в палець, аж я впустив свій пристрій. Надалі я був більш обачний і перш, ніж знімати, придивлявся до звичок мешканців неволі.

У Мені я вперше побачив живих пеліканів

Серед інших птахів особливо запам’яталася добірка різних видів голубів (у тому числі у компанії зі звичайним міським – ми навіть якось подумали, що то він сам до них залетів), а також білі павичі, один з яких так насолоджувався увагою публіки, що походжав з постійно розритим віялом хвоста.

Власник найбільшого хвоста Менського зоопарку

Ще більш розмаїто був представлений світ ссавців, у тому числі й доволі крупних. Ми бачили кілька видів ведмедів (у тому числі і найбільший вольєр з косолапим), вовків, лисиць, оленя, нюхачів (не зважаючи на свої довгі носи, якими вони постійно щось нюхачили, біля їхньої клітки чомусь був найсильніший запах), мавп, бізонів.

Верблюди приймають сонячні ванни

А коли ми вже вважали, що все розвідали, несподівано вийшли на алею, вздовж якої розмістилася ще одна половина зоопарку з тваринами, що люблять простори і тепло, прихідцями з саван і пустель: верблюди, зебри, страуси, ему, пуми, гепарди та інші. Також тут я вперше зблизька побачив пеліканів, а ще чорних лебедів.

Спілкуємося з мешканцями савани

На останок ми завітали до окремого приміщення, мешканці якого особливо вибагливі до клімату. Ми показали Нестору справжнього дорослого крокодила і кількох його дитинчат, також інших холоднокровних, у тому числі доволі грізних у своєму спокою змій, а також пустотливих яскравих папужок.

Спостереження за ігуаною

Як підказувало перше враження, територія зоопарку виявилася справді невелика. Але тварин на ній ми зустріли неочікувано багато. Здавалося, що мешканцям вже затісно у своїх межах, навіть попри те, що окрім невеличкого скверику з фонтаном та дитячого майданчика в зоопарку все інше займали помешкання дітей волі. До речі, саме завдяки майданчику нам з Оленкою вдалося спокійно оглянути тварин – поки Нестор бавився з металевими кониками та крокодилом, яким він присвятив часу не менше, ніж спогляданню живих прототипів.

Для чого в крокодила така велика паща?

Після години екскурсії зоопарком ми зайнялися пошуком місця обіду. На щастя, в Мені знайшлося одразу кілька ресторанчиків, один з яких ми й обрали. Щоправда, асортимент тут не вражав такою широтою розмаху, яку ми зустріли в Чернігові. Але місцевий суп, смажена картопля та відбивна теж неабияк потішили наші смакові рецептори. А заключний акорд у вигляді морозива так і взагалі залишив приємний післясмак Мени, настільки лагідний, що Нестор заснув незабаром після того, як ми виїхали за межі містечка.

Другим населеним пунктом, в якому на нас чекало продовження культурної програми, стала Сосниця, до якої від Мени на схід вела майже пряма дорога завдовжки в півтора десятка кілометрів. Наш пасажир більшу частину часу дороги до батьківщини Довженка проспав, чому сприяло більш менш рівне покриття дороги. Таємницю успішності ми знайшли у мікроремонті смолою: щойно помітивши тріщинку, робітники на неї крапали чорною рідиною, щоб знищити вибоїну в зародку. Від того асфальт здаля здавався пописаний якимись загадковими знаками, але їхалося добре.

Сосниця нас зустріла вечірнім спокоєм райцентру: невелика кількість пішоходів, дехто на велосипедах, ще менше – на авто. Доїхавши до центрального кільця, ми повернули праворуч, на наступному перехресті ще раз праворуч – і опинилися біля огорожі обійстя батька українського кіно – Олександра Довженка.

В музеї Олександра Довженка у Сосниці

У Сосниці збереглася хата, в якій народився і провів дитячі роки майбутній кінорежисер. Поруч виднілися сарай і клуня, а також дерев’яні ворота і плетений тин навколо двору.  У глибині садочка постала більш нова хата – власне музей. І тут саме виявилася моя непередбачливість: ми приїхали занадто пізно і кімнати з експонатами вже з годину як були зачинені. На майбутнє слід буде ретельніше знайомитися з графіком роботи і зберігати телефони, щоб, можливо, домовлятися про відвідини наперед.

Цим подвір’ям бігав малий Сашко

Але навіть і без відвідин самого музею, прогулянка його територією принесла неабияке задоволення. Відчувався затишок і умиротворення, що зачаровували не гірше за Десну. Крім того, дещо про сам музей розповів нам охоронець. У свою чергу чоловіка цікавила наша мандрівка і його голос просто озвучив ті питання, які ми бачили в очах мешканців сіл, повз які проїжджали. Основне здивування викликало те, що ми мандруємо велосипедами так далеко та ще й з дитиною. Охоронець пояснив, хоч місцеві й активно використовують велосипед, але вдаються до його послуг виключно для локальних цілей. Про те, щоб їхати кудись далеко на своїй «україні» ніхто й не подумає.

Після музею ми трохи покаталися центром Сосниці. Впадало в око, що попри невелику поверховість будинків і значну частину дерев’яної забудови, населений пункт безпомилково асоціювався саме з містом, а не селом. У певній мірі цьому сприяло прямокутне розбиття на квартали і чимала кількість парків або просто скверів. Крім того, проглядалася певна гармонія між старовинними кам’яницями і спорудами, прикрашеними традиційною різьбою по дереву та сучасними будовами, як от кінотеатром ім. Олександра Довженка.

Покровська церква у Сосниці

Але, безперечно, родзинкою Сосниці, яку варто відвідати кожному, хто приїжджає до містечка, є дерев’яна Покровська церква. Після реставрації, проведеної у 2010-2012 роках святиня стала виглядати як щойно збудована, аж важко повірити, що пам’ятці на пагорбі за якихось дев’ять років виповниться три століття. Важко сказати, що їй довелося пережити у радянські часи і яким дивом вдалося вижити, коли інші храми навколо відійшли у вічність, але нині, як і колись, вона залишається окрасою Сосниці, дбайливо вплетеною в автентичну житлову архітектуру навколо.

Покидали містечко ми по старому мосту через Убідь. На нього легко натрапити, коли їдеш з центру. Головне, не боятися дорожнього знаку з тупиком, бо проїзду там немає лише для автомобілів, а велосипедом подолати металевий міст з дерев’яними дошками так само легко, як і пішки. Між іншим, цікавим є не лише сам міст, але й те, що з нього можна побачити. Якщо зупинитися десь посередині і пильно придивитися до острова ліворуч, можна помітити між кущів пам’ятник оленю. Навіщо він там стоїть і як його змогли поставити посеред трясовини, це те ще питання. Певно, колись русло пролягало дещо інакше і до скульптури можна було безперешкодно підійти.

Загадковий пам’ятник посеред Убеді

Як і вирішили зранку, ми виїжджали з Сосниці не за первісним планом (на північ), а за скороченим (на схід). Згідно з картою, ранг дороги став ще нижчим і це, на жаль,  вилилося не лише у зміну кольору лінії на мапі. Вже на перших кілометрах я згадав, що чотири роки тому мав нагоду познайомитися з цим домотканим килимком з латок асфальту, коли подорожував тут уперше з моїм добрим знайомим Дмитром. Тоді ми прямували з Конотопа через Батурин, Сосницю і Мезин до Новгорода-Сіверського. Цьогорічний маршрут мав лише перетинатися з минулим, але через зміни у плані виникла майже сорокакілометрова спільна ділянка – від Сосниці до Оболонні.

Пам’ятав я також і про проблеми з вибором місця ночівлі. Тоді ми також збиралися стати табором неподалік від Сосниці і мали надію на зведення своїх апартаментів з видом на Десну. Проте з’ясувалося, що річка у цих місцях має переважно крутий і високий берег, а та полога ділянка в кінці села Спаського, яку після тривалих пошуків нам вдалося відшукати, безпосередньо межувала з водопійними шляхами місцевої худоби, що зовсім не надихало на єднання з дикою природою та не мало нічого спільно з поняттям затишку.

Тож цього разу ми вирішили пожертвувати річкою заради лісу. Карта розповідала, що дорога, яка відходила на схід від Сосниці, перетинала два зелені масиви: один в околицях сусіднього села Загребелля, а інший – трохи більш, ніж за двадцять кілометрів поблизу села Конятин.  Оскільки до заходу сонця день дарував нам ще годину, а завтра на нас чекав героїчний марш-кидок до Глухова, ми вирішили доїхати до Конятинського лісу сьогодні.

Гущавина поблизу Загребелля одразу нагадала нам про холод, про який ми не згадували від самісінького ранку. Дорога ніби в холодильну камеру потрапила – настільки раптовим був перепад температур між розігрітим повітрям до цього і вогкістю лісової хащі. Ми зробили технічну зупинку, щоб підкорегувати свій гардероб, а Нестор тим часом ще й обзавівся якоюсь гіллякою. Лісовий дарунок був занадто довгий, щоб потрапити між спиць колеса, тому я дозволив досліднику взяти її з собою.

До села Філонівка, що розпочиналося одразу за лісом, ми в’їхали на «трамваї». Палицю-пантограф Нестор тримав так, щоб своїм кінцем вона безперервно чиргикала по асфальту – проминути населений пункт непоміченими ми просто не могли. Одночасно наш новий пристрій виконував функцію дефектоскопа – на ідеальній поверхні звук мав би бути монотонним, а, натомість, ми чули постійні надриви, коли проминали чергову вибоїну або надто опуклу латку. Зрештою, поки ми переїхали всю Філонівку, дефектів накопичилося так багато, що апаратура просто розламалася на шматки.

За селом сталася чергова зміна пейзажів. Ліс відступив ліворуч, залишившись розчісувати верхівками дерев вечірнє небо на обрії, а обабіч шляху розгорнулися широкі луки, за якими десь праворуч непомітно для нас зміїлася Десна. Розпечений коровай сонця висів низенько, але не вельми поспішав котитися геть. Здавалося, він, як і ті селяни, все не міг надивитися на нас, дивуючись з самого факту нашої мандрівки.

А дорога тим часом цілком належала нам. Після Філонівки всі наступні села йшли якось осторонь і лише вказівники на поодиноких розвилках вказували на їхню наявність. Машини зустрічалися також вряди-годи, тож ми могли дозволити собі зрадити вірність узбіччю і їхати то по середині, то взагалі з іншого боку. І справа тут не в бажаннях протесту проти правил, а в цілком реальних вибоїнах, які цілими родинами оселилися на цій самотній дорозі. Об’їзд таких противників здорового асфальту виглядав тим ще слаломом.

Часом дефекти розподілялися асфальтівкою рівномірно і тоді вже не мало значення, з якого боку їхати. Коли всюди ставало однаково погано (або добре – таке теж траплялося), обидва велосипеди їхали поруч. Нестор, далекий від проблем з вибоїнами, ділився з Оленкою враженнями від пейзажів. Особливо йому сподобався захід сонця.

А ще ми значну частину часу грали в різні ігри. Почали зі смачного-несмачного, називаючи по черзі речі, які наступний гравець мав віднести до однієї чи іншої категорії. Коли Оленка порівнювалася з нами, коло гравців розширювалося до трьох. Потім грали в те, хто назве більше тільки смачних речей. Також чимало веселощів принесла гра відгадування звуків тварин. Нестора доволі смішило, коли хтось спеціально або й насправді не знаходив правильної відповіді з першого разу.

Так непомітно ми і доїхали до Конятинського лісу. Неподалік від перехрестя, де праворуч відходила асфальтівка на сам Конятин, ми повернули ліворуч і за кількасот метрів стали табором на узліссі. Швиденько розвантаживши велосипеди, я лишив Оленку з Нестором ставити намет і збирати дрова, а сам поїхав до села по воду. Сонце сіло ще до того, як ми доїхали до мети, і сутінки наступали невблаганно, тому я вперше за мандрівку скористався велофарою. Проте вона виявилася зайвою, бо щойно я перетнув перехрестя, як потрапив на такий гладенький асфальт, як ніби це була міжнародній траса. Асфальтівка, що бавилася з нами останню годину, взагалі ні в яке порівняння з цим не йшла.

До Конятина я спустився, мов на крилах і майже одразу знайшов криницю. Я вже радів, що так скоро повернуся до своїх, але за дверцятами помітив, що на тросику немає відра. Я вже збирався їхати далі, як до мене звернувся якийсь чоловік край дороги. Почувши мою відповідь, він заспокоїв, що зараз винесе відро. Коли незнайомець повернувся зі свого двору, він тримав у руці не порожню посудину, а наповненою чистою водою з власної свердловини!

Селянин з власної ініціативи допоміг мені наповнити мою «унікальну больцанку» (його неабияк вразило, коли непоказний шматок пластика, розгорнувшись, увібрав у себе мало не ціле відро), а потім виніс ще води, щоб я наповнив нею свою додаткову півтора літрову пляшку і ще одну таку ж пляшку, яку він простягнув на додачу.

Поки ми поповнювали мої запаси води, з двору вийшла і його дружина. Подружжя цікавилося, звідки ми і куди їдемо, а також трохи розповідало про себе. Виявилося, що вони приблизно ровесники наших батьків, а їхні діти – наші однолітки. Взагалі відчувалося, що люди ці дуже гостинні і щедрі – на додачу до води, хоч я і заперечував, дали мені сумку з кількома кілограмами картоплі, відмовившись брати за це будь-яку плату.

Повернувшись з більшою кількістю води, ніж сподівався, і несподіваним додатком до нашого скромного раціону, я застав двобій Оленки з наметом. Після того, як Нестор обірвав гумовий тросик у тамбурній дузі, її установка перестала бути тривіальною задачею. Я, як то кажуть, одразу прийняв бій, а дружина через ротацію потрапила на картопляний фронт. Коли я завершив з наметом, Оленка саме дочистила картоплю, а Нестор просто вимкнувся, не дочекавшись вечері.

Виявилося, за моєї відсутності хлопчика просто розпинало від бажання допомагати. Спершу він витягнув казанок і перш, ніж Олена встигла помітити, вже додибуляв до дороги край лісу. На здивоване питання помічник відповів, що йде по воду за татом. Зрештою, якось вдалося його переконати, що тато принесе воду сам, але для того, щоб з неї зготувати їжу, потрібні дрова.

Нестору повторювати двічі не треба. Поки Олена натягувала тент на намет, трудяга натягав цілу купу молоденьких берізок, які нещодавно поспилювали поблизу опор ЛЕП, що проходила поруч з нашим табором. Нестор перетягав направду багато хмизу, тож не було нічого дивного в тому, що втома його так швидко здолала і сон його прийняв у свої обійми, щойно спальне місце було готове.

[Схематичний трек третього дня]

день другий < вся мандрівка > день четвертий