4. Як ми зміняли місто князівське на королівське

Конятинський ліс запам’ятався кількома зустрічами з зайцями (а не кіньми, як можна було б запідозрити з назви). Один пострибав через поле всього в кількохстах метрах від нашого табору. А ще одного стрибуна я запримітив на дорозі, як їздив по воду. Тож Нестор зовсім не здивувався, коли ми йому зранку запропонували картопельку від зайчика (ввечері хлопчик заснув, так і не дочекавшись їжі) і з неабияким задоволенням поласував гостинцем, поки ми тільки збиралися готувати сніданок.

Взагалі, відчувалося, що тварин всюди повно, але тільки там, де траси менш насичені швидкими авто, лісові мешканці відчувають достатню безпеку і можуть дозволити себе побачити. А в попередні дні, коли ми рухалися вздовж міжнародних шляхів, то спостерігали тільки нагадування необачності, втиснуті в асфальт клаптиками сіруватого хутра. Інколи вдавалося розпізнати і домашніх тваринок, як от котів. Мимоволі згадувалася дитяча пісенька: «Кіт рудий, кіт рудий, ти до лісу не ходи…».

Окрім фауни природа відкрила нам пелену завіси і над місцевою флорою, подарувавши галявину з цілим розсипом конвалій. Тендітні червонокнижні квіточки зацікавлено роздивлялися прибульців, похитуючись від лагідного вітерцю на своїх тендітних стеблинках.

Конвалії Конятинського лісу

Конвалії Конятинського лісу

А заняття в нас були найбуденніші як для нашої поїздки: збирання речей, складання намету, перевдягання з умиванням і приготування звичного сніданку. Тільки й того, що на попелищі ранкової кухні ми вирішили спекти трохи картоплі, якої ще чимало лишилося після мого Конятинського рейду. Шкода, в нас не було не фольги, ні сала, тому бульби пеклися між вугликів просто так і дещо попригоряли з боків. Та незрівняний аромат перевершував усі незручності з перемащеними у чорне пальцями.

Знову заходило на денну спеку і я замість футболки одягнув кофтину з довгими рукавами, бо після вчорашніх поцілунків сонця мої руки пекли вогнем. Ногами я теж схожий на якогось плямистого звіра (червоні литки позаду і передні частини стегон), проте шортики з «памперсом» на звичайні штанини змінити не наважився. Оленка з Нестором мук зміни форми не мали, бо відпочатково більше прикривали своє тіло.

Ранковий затишок лісової дороги

Ранковий затишок лісової дороги

Кинувши прощальний погляд на казкову галявину, ми повернулися на реальність асфальту. Приємною несподіванкою стало те, що реальність ця постала більш романтичною, ніж учора. Ніби забувши про вибоїни і поля обабіч, дорога загорнулася в зелене хутро і, загладивши проблемні місця, майже з десяток кілометрів тішила нас напоєним соснами ароматом.

У серцевині лісової легенди ми натрапили на чарівний майданчик для відпочинку. Тут було все, що треба для того, аби приємно провести час і дорослим, і дітям. Одним – альтанка зі столом і лавами, іншим – гойдалки, гірки та інші дерев’яні знаряддя. Поруч з дорогою простяглася смуга для стоянки авто, збоку якої примостився контейнер для сміття. Все виготовлено з дерева, пофарбованого у різні кольори, і ніяка електроніка чи пластик не заважають єднанню з природою. Певно, саме для більш повного єднання на території не знайшлося місця для будки туалету.

Дитячий майданчик посеред лісу

Дитячий майданчик посеред лісу

Зробивши кількахвилинну перерву під час виступу маленького села Гута (ще до майданчика), ліс повернувся в товариство дороги і супроводжував нас до самої Оболонні. Казка скінчилася, щойно прошуміли нам навздогін останні сосни, а на широкій сільській вулиці проза життя розкрилася у повному форматі. Без дерев обабіч ми стали легкою мішенню для вітру та сонця. Здавалося, один чіплявся за спиці коліс, а інше намагалося спинити дихання своєю пекучістю. Ах, ще забув згадати про їхніх посіпак вибоїни, які час від часу теж давали про себе знати.

Тож не дивно, що нам знадобилася мало не година, щоб перерахувати усі кілометри в ланцюжку сіл, який вів нас на прощання з Десною. Два дні ми з рікою були незнайомими сусідами: маючи паралельні шляхи, не бачили одне одного від того часу, як нас познайомив Чернігів. До того ж ми постійно поспішали у різні боки: ріка зміїлася на захід, а ми крутили педалі на схід. Для автомобіля це, певно, не має значення, але велосипедисту перепад висоти дається взнаки, тому буде нам наука на майбутнє: вибираючи напрямок між точками А і Б дивитися на їх висоту над рівнем гіпотетичного моря.

У нашому випадку весь шлях окрім останніх двадцяти кілометрів лежав у басейні Десни, а отже ми щодня набирали висоту. Адже, навіть, після прощання з рікою, ми не могли нікуди дітися від її діток. Зокрема, вже наступного дня нам належало перетнути найбільшу ліву притоку – Сейм.

На мості через Десну

На мості через Десну

Та все ж таки, коли переїжджаєш через Десну, це не сплутаєш з іншими річками. З 591 кілометра, що тече вона територією України, її перетинає всього 7 автомобільних мостів (перший – у Новгороді-Сіверському, останній – в Острі, а не в Києві, як можна було б подумати), але всі вони височезні і довжелезні. Воно й не дивно, бо ж їх проектували так, щоб під ними могли проходити кораблі – включно з 1990-ми існувало регулярне судноплавство до самого Новгорода-Сіверського.

Подолавши кілометровий насип, що здіймався над заплавними луками Десни після самого мосту, дорога увійшла до лісочка, де ми зупинилися перевести дух у затінку дерев. Певно, лісники помітили, що тут багато-хто робить зупинку, тому облаштували галявинку зі столиком і стільцями у формі кругляків зі спинками, пофарбованих у різні кольори. Нестор сприйняв художні вправи місцевих умільців, як гру, і за кілька хвилин встиг посидіти на кружальці кожного кольору.

Граючи в кольорові крісла

Граючи в кольорові крісла

Перетнувши лісочок, ми виїхали до села Вільне, яке особливе тим, що, як і Чернігів, розташоване на притоці Десни з назвою Стрижень. А ще саме тут знаходиться розвилка, після якої ми потрапили на найменш статусну дорогу на нашому шляху (і з найгіршою якістю). Їхати довелося переважно зі швидкістю бігуна-початківця – 10-12 кілометрів за годину. Тож 25 кілометрів до Кролевця, в якому ми мали намір пообідати, нам вдалося дотрюхикати лише через дві години.

Асфальтівка показувала нам різні капості. Спочатку дорога була ніби без вибоїн, але гравій так сильно проступив крізь асфальт, що велосипед нестерпно трусило. Так, ніби в нього трапилася лихоманка, яку нічим не можна подолати. Згодом експеримент з вібраціями відійшов у минуле і розпочалися ділянки звичайних вибоїн. Часом поганці брали таймаут і ми мали хвилин 5 спокійної їзди. Але в переважній частині асфальтівка вела себе просто нестерпно.

Втішало хіба те, що автомобілям на такій «дорозі» велося ще гірше, ніж нам. Адже, коли серію вибоїн вузьким велосипедним колесом ще якось можна оминути, то авто з його двома рядами широких шин майже не мало шансів, щоб не потрапити котроюсь у пастку. Крізь вікна було видно, що голови пасажирів хитаються як маятники. На велосипеді ж більшості неприємностей вдавалося успішно запобігти – Нестор навіть зумів поринути у денний сон у своєму кріслі.

Асфальтівка вишита вибоїнами не гірше за кролевецькі рушники

Асфальтівка вишита вибоїнами не гірше за кролевецькі рушники

До Кролевця ми потрапили мало не о третій дня. Вирішили пообідати у затінку останньої лісосмуги, щоб не витрачати час на пошук їдальні та очікування їжі. Крім того, ми ще мали чимало залишків їжі з печеною картоплею укупі.

Нестор справився з обідом швидше всіх і, поки ми продовжували тамувати свій голод, пішов на прогулянку вдовж ґрунтівки, що пролягала по інший від асфальтівки бік лісосмуги. Хлопчика як магнітом тягло подивитися ближче, як працює трактор на полі. Звісно, через ріллю він не подався, але підійшов якомога ближче до того місця, що було навпроти сільськогосподарської машини.

Туди він дійшов сам, навіть  добіг, а на півдорозі назад, поскаржився на втому і я поніс його на руках. Але це була лиш дитяча хитрість! Щойно ми повернулися до Оленки, непосида запримітив гіллясте дерево і завзято заліз на нього. Не інакше, як він просто забув, що втомився.

“Втома” загнала Нестора на дерево

Освіживши сили, ми нарешті в’їхали до першого на нашому маршруті містечка на Сумщині. Засноване значно пізніше за відомі міста навколо (ті ж самі Новгород-Сіверський, Глухів чи Путивль), воно, разом з тим, може багато чим похвалитися. Певно, кожен чув про Кролевецькі рушники або про яблуню-колонію. Дивовижне дерево, прихиляючи гілки до землі, дало початок цілому саду. Найцікавіше те, що повторити подібне будь-де в інших місцях ще не вдалося нікому.

Унікальна яблуня в Кролевці розмножується гілками

Унікальна яблуня в Кролевці розмножується гілками

Шкода, що вибоїни на дорозі забрали в нас зайву годину часу, тому ми не змогли походити безпосередньо по диво-саду, а лише подивилися на нього збоку. А замість Спасо-Преображенської церкви (1782) ми мали змогу помилуватися одним з нових дерев’яних храмів у північно-західній частині міста. Не менш цікавим виглядало старовинне приміщення залізничного вокзалу або садиба Родзінських (портрет власника якої малював сам Тарас Шевченко).

Церковні дахи змагаються з небом у синяві

Церковні дахи змагаються з небом у синяві

Шануючи історію, місто поступово позбавляється комуністичних символів. Проїжджаючи повз центральну площу ми помітили порожній постамент від пам’ятника відомо кому. Але, разом з тим, місто зберігає більш давні традиції. Наприклад, майже біля самого центу ще можна зустріти чимало дерев’яних будинків з різьбленням, які перестали зводити більш, ніж півстоліття тому. Існують цілі вулиці, забудовані такими хатками, пофарбованими переважно у сині і зелені кольори. А по селах я помітив, що столітні хати використовуються не лише для житла, але й досі функціонують як школи, наприклад.

Садиба Родзінських, портрет власника якої писав Тарас Шевченко

Садиба Родзінських, портрет власника якої писав Тарас Шевченко

Затишок місту забезпечує також відсутність великої кількості автомобілів. Очікуючи, поки Оленка з Нестором виберуть подарунки для наших Глухівських знайомих, я нарахував на центральній вулиці набагато більше велосипедистів, аніж автомобілістів. І та ж тенденція справджувалася для припаркованих транспортних засобів. До речі, на відміну від сіл, велосипед типу «України» вже не єдиний можливий варіант. У Кролевці чимало людей використовують велосипеди з перемикачами швидкостей, ручними гальмами і більшим різноманіттям коліс та покришок. Зрозуміло, що власники таких просунутих екземплярів не лишають їх на паркові просто так, а прив’язують тросиками.

Від королівського містечка (Кролевець отримав свою назву на честь польського монарха, володіння якого на початку XVII століття ще простягалися вглиб лівобережжя) до Глухова є два шляхи. Один – старовинний, що, вигинаючись вздовж долин, проходить через низку сіл, а другий – відносно новий, прокладений по прямій лінії без жодної прив’язки до місцевих рельєфів.

Лінійність Катериненської траси

Лінійність Катериненської траси

Останній, який і донині використовується як основна автомобільна траса між Києвом та Москвою, називають ще Катериненським шляхом. За переказами, російській імператриці під час візиту в Україну стара дорога не сподобалася своїми чисельними поворотами і володарка наказала прокласти іншу. На запевнення, що це зробити складно, вона просто приклала лінійку до карти. Шкода лише, ніхто не наважився їй підказати, що то лише карта плоска, а в реальності існує чимало високих пагорбів та глибоких долин. Так, тільки за 40 кілометрів між Кролевцем і Глуховом ми нарахували дев’ять великих підйомів і спусків, деякі з яких довелося частково долати пішки.

А ще колись  цей шлях називали голодною дорогою, бо він майже не перетинав населених пунктів, хоч і проходив поруч з деякими містами (як от Батурин, Кролевець, Глухів), тож нагодувати коней і поїсти самому було мало де. Проте зараз це вже не так, бо і містечка порозросталися, та й на самій трасі з’явилися різні готельчики з ресторанчиками.

Але, якщо їхати не в авто (які завдяки ідеальному асфальту легко тримають сотку, а то й більшу швидкість), а велосипедом, то траса все-рівно здається якоюсь ізольованою від навколишніх сіл. Бо, за дві години їзди нею, ми не перетнули жодного населеного пункту, а єдиним місцем тяжіння туристів стало урочище «Джерело криниця», що знаходиться всього у кількохстах метрах від траси у лісі неподалік від перехрестя з дорогою Дубовичі-Тулиголове.

Капличка над Дубовицьким джерелом

Капличка над Дубовицьким джерелом

Від’їхавши зовсім небагато від шумної траси, потрапляєш одразу в місце, наповнене умиротвореною тишею. Стрімкість форм рельєфу, закутаних у віковічний ліс додає відчуття віддаленості від людської реальності і наближення до первісної природи. Дивлячись на крутосхили, з легкістю можна перенестися подумки в якесь улюблене місце, наприклад, в Карпатах. Цьому сприяє навіть те, що причесана асфальтівка змінюється на розчухмарену доріжку з гравію, не добігши до місця призначення якихось сто метрів.

Біля самого джерела встановлено за останні десятиліття цілу низку пам’ятних знаків, у тому числі дві каплички. Якщо Ви потрапили сюди випадково (як-от ми), то, почитавши тутешні таблички, отримаєте повну інформацію про об’єкт. А він має одночасно і релігійну, і радянську (партизанську) складову – здавалося б дві непоєднувані, але широко пропаговані у сусідній Росії ідеології.

Камінь з короткою історією святого місця

Камінь з короткою історією святого місця

Отже, за легендою саме біля місцевого джерела один пастух випадково знайшов ікону Божої Матері. Сталося це десь у другій половині XVI століття, в часи Лівонської війни, коли, вважалося, один з військових обозів, проїжджаючи цими місцям, обронив ікону. Щоправда, на той час Катериненської дороги ще не було, а старий шлях проходив на кілька кілометрів південніше (вздовж річки Реть), тож яким вітром портрет занесло аж на лісові пагорби, залишається лише здогадуватися.

Та, попри різні неузгодженості, ікона і джерело набуло слави, оскільки, за повір’ям,  чимало людей знайшли тут зцілення від своїх недугів. Народну пам’ять не стерла навіть тоталітарна система, за часів якої криницю неодноразово нищили, тож за незалежності святиня стала знову шанована офіційно. Час від часу біля неї з’являються нові пам’ятні знаки, а за самим джерелом доглядають і періодично ремонтують.

Джерело ремонтують

Джерело ремонтують

Оглядали пам’ятку ми лише удвох з Оленою – Нестор заснув невдовзі після того, як виїхали з Кролевця. Не інакше, як його заколисала ідеально рівна поверхня дороги – за всі 40 кілометрів я не помітив навіть невеличкої тріщини чи вибоїни. Виникало відчуття, що це або якийсь супер-асфальт, або покриття тут лагодять все одразу, не розмінюючись на латки. Та найпевніше, що одне й інше разом.

Близько восьмої вечора, коли сонце скотилося так низько, що небесний помаранч було видно тільки з пагорбів, ми нарешті досягнули перехрестя Шостка-Глухів. На цьому наше скорочення маршруту завершилося, бо саме цією дорогою ми мали їхати після знайомства з Новгородом-Сіверським. На щастя, до Глухова залишалося якихось кілька кілометрів, тож наш денний переїзд завершився ще до настання темряви.

Цього разу нам не довелося шукати місця для намету, добувати воду і готувати їжу на вогнищі. Як і домовлялися, нас прийняло подружжя Світлани та Валерія Борщів, які мешкають одразу за готелем «Озерним», що, у повній гармонії з назвою, розмістився над ставком на річці Есмань.

Не зважаючи на майже однаковий з нами вік, наші знайомі встигли дати життя вже чотирьом діткам. Поповнення в сім’ї з’являється в середньому кожні два роки, тому, коли старше вже ходить в школу, найменше ще тільки починає пізнавати світ. Послідовність статей знаходиться у повній відповідності до теорії ймовірності: дівчинка-хлопчик-дівчинка-хлопчик.

Локальний бебі-бум особливо вразив Нестора, який ніколи ще не зустрічав стількох братиків і сестричок одночасно. Мабуть він подумав, що це маленький дитячий садок. У будь-якому разі, наш мандрівник настільки влився в колектив, що на цілий вечір забув про нас з Оленкою.

[Схематичний трек четвертого дня]

день третій < вся мандрівка > день п’ятий

Advertisements

4 thoughts on “4. Як ми зміняли місто князівське на королівське

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s