5. Екскурсія по Глухову

Коли тривалість мандрівки наближається до тижня, за кожним днем закріплюється якась його особливість. Наприклад, вівторок у нас був зоологічним (завдяки відвідуванню Менського зоопарку), середа – географічна (через перетин межі областей, різних берегів Десни та амплітуду коливання якості асфальту), а четвер став днем історичним. Бо саме він познайомив нас одразу з двома містами, що мають понад тисячолітню історію – Глуховом та Путивлем.

Світлана зробила для нас перебування у Глухові не лише приємним, але й цікавим – вона знайшла нам справжнього екскурсовода (її знайому Нелю), що за дві години показала нам весь центр міста і завів у такі місця, в які б ми самотужки не дісталися. Зазвичай ми самі оглядаємо пам’ятки, які зустрічаються на маршрутах наших мандрівок, але цього разу я не можу не визнати, що з гідом ми отримали набагато більше і це змушує переглянути наші погляди на способи отримання краєзнавчої інформації.

Один з флігелів особняка Кочубеїв у Глухові

Екскурсія розпочалася під стінами Національного державного історико-культурного заповідника «Глухів» (колишній особняк Кочубеїв), де, власне, Неля і працює. В першу чергу наш провідник запропонувала нам кілька програм, включно з ознайомленням експозиції музею, але ми, маючи всього дві години, вибрали лише екскурсію містом, тобто, тією його частиною, яка становить сам заповідник.

Вулицею Шевченка ми спустилися з одного пагорба і одразу ж піднялися на інший, з якого тисячу років тому починався Глухів. Центральну площу міста все ще увінчує монументальний пам’ятник Леніну, який, щоправда, патріотично налаштовані містяни прикрасили жовто-блакитним шарфом. На цій же площі знаходиться і пам’ятник жертв голодомору, встановлений вже за незалежності. Обидва монументи розташовані хоч і неподалік одне від одного, але так, що з одного не видно іншого.

Пам’ятник жертвам голодомору на тлі руїн в’язниці

В одному з закутків центральної площі можна побачити на диво занедбаний стародавній будинок. На його цегляних стінах давно зникли будь-які архітектурні прикраси, а про вікна, перекриття між поверхами чи дах взагалі говорити не доводиться. Неля повідала, що це – приміщення колишньої тюрми. Можливо тому її так не люблять і не намагаються відреставрувати.

Слухаючи розповідь екскурсовода і попутно задаючи свої питання, ми непомітно вийшли на одну з найдавніших транспортних артерій міста – Києво-Московську вулицю. Як свідчить назва, Глухів лежав на шляху між двома важливими містам і, до побудови Катериненської траси, через сам його центр проїжджало чимало торговців, військових чи офіційних обозів. У пам’ять від тих часів залишилися Київські ворота, крізь які й у ХХІ столітті рухається транспорт. Побудовані як елемент оборонної стіни, сьогодні вони знаходяться глибоко в центрі міста, а, зважаючи на невелику ширину самої брами, машини з двох боків мусять проїжджати по черзі.

Київські ворота – колишній виїзд з Глухова у бік матері міст Руських

Центральний квартал Глухова Києво-Московська вулиця зустрічає повністю пішохідною. У цьому місці в нас з Оленою виникло стійке враження, ніби ми крокуємо Сумською «сотнею» – настільки подібний і стиль давньої забудови, і взагалі, атмосфера міста. Відчувається одночасно і затишок, і шляхетність давньої історії.

Пішохідна ділянка Києво-Московської вулиці

І це не дивно, адже ми потрапили до історичного урядового кварталу. Колись у цих стінах вирішувалася доля не лише Глухова чи Глухівщини, а й усієї України – тут містилася Малоросійська колегія. Тобто, місто продовжувало виконувати столичні функції навіть після скасування Гетьманщини, за якої воно офіційно мало статус столиці. Як нагадування про час розквіту міста, на розі навпроти колегії встановлено пам’ятний знак «300-річчя гетьманської столиці».

Повітове земство

Попри те, що нині Глухів є мало не прикордонним містечком з усього 35 тисячами мешканців, його бурхлива історія залишила чимало слідів, які можна читати, просто гуляючи вулицями. І, звісно, будь-яка історія твориться людьми, серед яких є чимало глухівчан, увіковічених у пам’ятниках, що прикрашають чи не кожен сквер чи площу. Від радянських часів місту лишився must-have Ленін, а також місцевий чекіст Циганик.

А от з-поміж справді знакових уродженців Глухова просто неможливо обійти увагою двох талановитих композиторів Дмитра Бортнянського та Максима Березовського. У самій композиції пам’ятника простежується різна вдача та устремління цих митців. Один, обласканий долею, досягнув визнання у придворних колах, а інший, через творчі пориви та полум’яний характер не зміг вкластися у формальні рамки та штампи і згорів молодим.

Біля пам’ятників Дмитра Бортнянського та Максима Березовського

Та, хоч за кількістю пам’ятників на душу населення Глухів може змагатися за перше місце в Україні, в його скверах є ще щось, завдяки чому він точно є національним лідером. Я маю на увазі лавки. Так, звичайні лавки для відпочинку вздовж алей розставлені так густо, що просто неможливо уявити такої кількості відпочиваючих, за якої б не лишилося вільних місць!

У Глухові найбільша кількість лавок на квадратний метр парку

Неля пояснила, що це все данина нещодавній традиції, за якої кожне нове подружжя (або й просто городяни чи організація) дарує місту нову іменну лавку. І, звісно, кожен має бажання стати помітним, тому серед  конструкцій з дерева і металу панує неабияке різноманіття. Кількість таких дарунків вже перевищує будь-яку уяву, тому можна очікувати, що в найближчому часі увага майстрів може перекинутися на ковані урни (їх поки критично мало) або художню бруківку (замість розкришених асфальтів).

Безкоштовна лікарня святої Єфросинії, споруджена на кошти Терещенків

Продовжуючи мандрівку в просторі та часі, екскурсовод провела нас у кінець ХІХ століття – ми ввійшли до Терещенківських кварталів. Династія цукрових магнатів вписала яскраву сторінку в архітектуру міста, подарувавши чимало важливих об’єктів, як от школи чи лікарні. Тут же розмістився найстаріший педагогічний університет України, що первісно слугував за чоловічу гімназію. До речі, саме в ній навчався вже згаданий Олександр Довженко, про що свідчить невеличка на стіні. Але чому перед входом стоїть пам’ятник Карлу Марксу, який, либонь, ні про Глухів, ні про його університет ніколи і не чув, для мене так і лишилося загадкою.

Найстаріший в Україні педагогічний університет

Родина Терещенків подарувала Глухову і його найбільшу нині церкву – трьох святих Анастасій. Розглядаючи її стіни і бані, просто не можливо позбутися відчуття, що архітектор надихнувся образом Володимирського собору в Києві – настільки впадає в око подібність форм і ліній. Наш гід розповіла, що поруч вдячні містяни встановили пам’ятник щедрим меценатам. За радянських часів монумент представникам ворожого класу знесли, а постамент використали для військового меморіалу, тож тепер активісти підіймають питання щодо відновлення історичної справедливості та повернення пам’ятці первісного призначення.

Найбільша у Глухові церква – трьох святих Анастасій

Ця ініціатива може мати позитивне вирішення, особливо з огляду на те, що родина Терещенків нещодавно повернулася до України – Мішель Терещенко змінив французьке громадянство на українське. Нащадок славетного роду виявився гідним продовжувачем традицій своїх предків і робить спроби підняти сільськогосподарський сектор Глухівщини – за його сприяння пропагується широкий спектр застосування продуктів коноплярства. Виведено навіть спеціальний сорт рослини, який практично не містить наркотичних речовин, що вже зацікавило ряд закордонних колег.

Ковані сходи всередині приміщення дослідної станції луб’яних культур, в холі якої розміщено експозицію продукції з конопель

Завдяки тому, що Неля є співробітником заповідника, вона мала ключі від тих дверей, які зазвичай стоять замкнені для сторонніх відвідувачів. Так, у церкві Трьох святих Анастасій ми побували не лише в центральній залі, але й спустилися у підземну частину, де, попри спеку надворі, панувала приємна прохолода. Первісно нижня зала слугувала для проведення служб з приводу поховань (зараз попід стінами можна побачити кілька могильних табличок Терещенків), але у наш час тут проводяться і звичайні служби у холодні зимові дні.

Нижня зала для богослужінь у церкві трьох святих Анастасій

А в останньому об’єкті нашої екскурсії – водонапірній вежі (вже часів НЕПУ) ми отримали ексклюзивну можливість піднятися нагору найвищої споруди Глухова і окинути поглядом все містечко одразу. Як на долоні було видно не лише, як у зелені потопає стара архітектура центру, але й коробочки спальних районів у низинах десь подалі.

Глухівська водонапірна вежа

З-поміж міської забудови легко виокремлювалися бані храмів, біля яких ми сьогодні побували – церкви святого Миколая і Преображенської, а десь поодаль біліли стіни Вознесенської церкви, яку через своє відособлене розташування, ми цього разу оминули увагою.

Вид на центр Глухова з Миколаївською церквою ліворуч

Розпрощавшись з Нелею і подякувавши за знайомство з містом, ми подалися до садиби Борщів, де в домашньому мікродитячому садку лишили Нестора. До речі, наш зворотній шлях пролягав другою головною вулицею Глухова, яка, вже зрозуміло нам чому, мала назву Терещенків. На ній ми побачили ще чимало цікавого. Зокрема, кілька гармат біля музею Сидора Ковпака, алею старовинних автомобілів на подвір’ї технікуму, а також старовинний особняк на розі з вулицею Пушкіна.

Старовинні автомобілі

день четвертий < вся мандрівка > день п’ятий