За час нашої відсутності Нестор зовсім не сумував. Кілька днів ізоляції від товариства дітей далися взнаки, тому весь час, що ми провели у Глухові, малий непосида грався разом зі Світланиними дітками. Не важко уявити, з якою неохотою він зустрів нашу пропозицію їхати далі. Він то подумав, що ми вже приїхали і пробудемо в гостях щонайменше кілька днів. Заледве вдалося втішити малого сумувайчика, що вже завтра надвечір ми приїдемо в Суми, де він зможе цілий тиждень відпочивати у компанії своїх двоюрідних братика і сестрички.
Фото з нашими гостинними глухівчанами
У дорогу нас проводжала ціла процесія. Якраз щойно повернулася зі школи старша донька, тож Світлана супроводжувала нас кілька кварталі разом з четвіркою малих Борщів (лише чоловіка не було – він працював на роботі). Чесно кажучи, нікому не хотілося їхати, так добре нам було разом. Але сонечко вже пройшло обідню позначку і стало непомітно, але неухильно, хилитися до обрію, а ми ще не накрутили жодного велокілометра. До вечора ж ми мали ще відвідати Путивль і досягнути Сейму.
Путивльська вулиця починається від Преображенської церкви
Асфальтівка почала бавитися вибоїнами ще до виїзду з міста, але для нас це не стало несподіванкою, бо Валерій попереджав про не вельми високу якість шляху. На щастя, найгірші сподівання не виправдалися: вибоїн ми бачили і набагато більше. За попередні дні ми підвищили свою майстерність в їх подоланні, тому тепер взагалі сприймали це як норму. Навіть Нестор, розморений сонечком, що вже третій день поспіль подорожує разом з нами, зміг легко заснути, а отже задньому колесу (над яким куняв сонько) майже вдавалося проскочити усі пастки.
На виїзді з Глухова ми помітили те, що зазвичай бачать подорожні, які прибувають до міста з боку обласного центру. На фоні лісочка височіла стела «Глухів: 1000 років», а з іншого боку дороги привертав увагу символ гостинності – скульптура жіночки в національному вбранні, що тримає руками хліб у рушнику.
На виїзді з міста
Крім того, на менш, ніж 40-кілометровому шляху між Глуховом і Путивлем я нарахував п’ять (перший у лісочку на самому початку) пам’ятників, присвячених подіям другої світової війни. Найпростіші мали вигляд звичайної бетонної плити з табличкою, а на більш цікавих навіть знаходилися зразки бойової техніки. А взагалі дивно, чому в композиції монументів, які нібито покликані увіковічнити перемогу над злом і боротьбу за мир, присутні засоби знищення людей. Не інакше, як натяк на «Si vis pacem, para bellum» (лат. «хочеш миру — готуйся до війни»).
На трасі ще й досі чатують радянські вартові
Їхалося загалом неважко. Оскільки ми виїхали дуже пізно, пік полуденної спеки вже минув. А лісосмуги, що час від часу прилаштовувалися з західного боку траси, дарували додаткову прохолоду. Крім того, паралельним курсом несла свої води до Сейму наша Глухівська знайома річка Есмань, а, отже, ми вперше за поїздку їхали вниз, а не вгору. Хоча, для рівнинного ландшафту такі перепади висоти практично не відчутні. Набагато більше клопоту приносять пагорби з асфальтом, помережаним ямами. На один з таких (за селом Баничі) нам довелося підійматися пішки.
У Баничах необережних велосипедистів називають велосипЄдистами
Навіть Нестор зацікавився, від чого ж такі погані дороги навколо. Щоб не довго пояснювати, Оленка всю вину звалила на танк, який їх поламав. І що б ви думали? За кілька кілометрів до Путивля нам зустрівся пам’ятник з цією самою військовою одиницею. «Мамо! Ось цей танк, що поламав дорогу!» – радісно впізнав його наш чомусик.
Ось той танк, що на переконання Нестора поламав дороги
У містечко, де вісім століть тому плакала Ярославна, ми в’їхали о шостій годині вечора. Путивльські вулиці зустріли нас цілком очікуваним спокоєм і майже тишею. У місті з всього 16 тисячами мешканців життя лягає в анабіоз близько п’ятої, коли закінчує роботу єдиний автобусний маршрут. Але це, насправді, не так вже й критично для населеного пункту з 5 кілометрами у діаметрі.
Певно для зручності туристів майже весь Путивль розбитий на прямокутні квартали у сторогій орієнтації вулиць згідно зі сторонами світу. Близько до периметру проходить прямокутник головної дороги, від кутів якої починаються шляхи в далекі краї. Так і ми: приїхали з північно-східної сторони, а далі попрямуємо на південно-східну.
Прості дитячі радощі
Першим місцем знайомства з Путивлем стало саме те південно-східне перехрестя. Тут ми зробили зупинку, де кожен знайшов собі справу до душі: Нестор награвся на великому дитячому майданчику, де на його радість було ще й чимало інших діток, я порозглядав місцеві пам’ятники, а Оленка провела телефонні перемовини зі своїми сумськими родичами і друзями, узгоджуючи плани святкування дня народження. Відчувалося, що поїздка вже підходить до кінця, адже всього доба нам лишилася до фінішу і думки все частіше стрибали у помандрівне майбутнє.
Руднєв і Україна
Південна сторона згаданого прямокутника вулиць виявилася ще й головною вулицею Путивля (місцями зі смугою газону посередині), тому перш, ніж покинути місто, ми проїхалися нею до кінця і назад. Дорогою роздивилися пам’ятний знак з нагоди 1000-ліття, торгівельні ряди ХІХ століття (що й досі функціонують за призначенням), а в кінці завітали до дитинця – нині парку на майже відособленому пагорбі, з висоти якого відкривається широка панорама долини річки Сейм, увінчана маківками церков Мовчанського монастиря неподалік.
Залишки укріплень навколо Путивльського дитинця
При в’їзді до дитинця ще й досі видно рештки відбудованих оборонних споруд з вежею. А в самому центрі парку розміщено кам’яний хрест у пам’ять про мешканців Путивля, що полягли під час оборони міста від монголо-татарського війська у 1239 році. Та, безперечно, найбільш впізнаваним є монумент Ярославні, в якому княгиня завмерла в очікуванні звісток про свого чоловіка (головного героя славнозвісного «Слова о полку Ігоревім»), простягаючи руки і вдивляючись в далекі степи з висоти крутого берега Сейму.
«В Путивлі граді вранці-рано…»
Повернувшись з дитинця на головну вулицю (південно-західний куток прямокутника), ми запримітили справжній супермаркет, а це було саме те, що потрібно для забезпечення провіантом нашої останньої ночівлі, яка, як і в перші рази, мала проминути з наметом і вогнищем. Я з Нестором під’їхав під стіни храму комерції швиденько, а Олена, що дещо відстала від нас, змушена була зупинитися і почекати на тому боці.
Торгівельні ряди ХІХ століття
Річ у тому, що в цьому місці вулиця має по дві смуги для руху транспорту в кожну сторону з подвійною неперервною лінією посередині. Отже, взяти, і перетнути її так просто ніби не можна. Але ж, уявіть собі: вечір в невеличкому районному центрі на не транзитній дорозі, де машини з’являються щонайчастіше раз, на п’ять хвилин. Біда в тому, що одна з цих машин – ДАІ, яка, як нам здалося (бо ми вже її встигли помітити кілька разів), просто катається по вже згаданому прямокутнику зі швидкістю бігуна підтюпцем.
Я встиг перетнути вулицю ще до появи стражів порядку, а Оленка вирішила зачекати, поки ті не поїдуть собі геть. Люди у формі, в свою чергу, певно теж запримітили велосипедистку і може тому не дуже поспішали, бо їм було цікаво, чому вона просто стоїть край дороги і нікуди не їде, нічого не робить. Та, щойно патруль зник за поворотом, Олена наважилася на подвиг і перетнула подвійну лінію на знову спорожнілій вулиці.
Пам’ятний знак з нагоди 1000-ліття Путивля
Зробивши скромні покупки в супермаркеті, ми, нарешті поїхали з міста. Непобаченим лишися Мовчанський монастир, а також низка радянських пам’ятників (у роки другої світової війни в навколишніх лісах активно діяли партизани під проводом Сидора Ковпака), але час невблаганно забирав своє – до заходу сонця лишалося заледве півгодини.
Дорога до Сейму видалася хорошою. Мабуть за нею добре доглядають, бо це ж основний шлях на Суми в цих місцях. Та все ж місцями траплялися і ляпи. Найбільший був тоді, коли після грандіозного спуску до долини в околицях колишнього села Понизівка гладенький асфальт несподівано змінився на мереживо ямок. Довелося ввімкнути всю свою увагу, щоб з набраною перепадом висоти швидкістю пронестися по ним без сильних струсів. Ефекту додало ще й те, що з’їхавши з гори, ми наче пірнули в озеро – настільки в долині вже встигла сконцентруватися вечірня прохолода.
Нестор нарешті перейнявся духом мандрівки. Його теж почало цікавити те, що й нас, і він щоразу звертав увагу, коли десь помічав маківку церкви з хрестом. А коли ми проїжджали повз сільські цвинтарі, це й зовсім позбавляло юного краєзнавця спокою: «Тату! Дивися, скільки пам’ятників! Фотографуй!».
В останньому з сіл перед Сеймом я запримітив новий тип колодязів. Тут явно не обійшлося без впливу модернізму 20-х років, бо на перше місце вийшло значення форми, а не пишнота чи прикраси. Короб над криницею був зроблений у вигляді похилого прямокутника з трикутним вирізом там, де люди підходять, щоб набирати воду.
Найунікальніші криниці поблизу річки Сейм – чи не страшно зазирати їм в пащу?
О пів на дев’яту вечора ми досягли мосту через річку Сейм. Згідно з картою вирішили стати на цьому березі в лісі, бо з того боку були заплавні луки, де селяни випасали худобу. З цього боку, як незабаром виявилося, берег річки теж майже відкритий, бо ліс скінчився раніше, ніж ми виїхали до плеса. Ми помітили, що місце, безсумнівно, користується неабиякою популярністю для відпочинку в місцевих, адже, з’їхавши з траси ліворуч, потрапили у цілу мережу доріжок і стежок. В якийсь час ми навіть трохи розгубилися, не знайшовши річки одразу, і я бігав на розвідку.
Я помітив, що найближчий берег Сейму настільки пологий, що геть заболочений, тож ми стали табором не біля самої річки, а поблизу одного зі старців. Тут був гарний спуск до води, щоправда, деревець виявилося небагато. Поки ми, нарешті, отаборилися, темрява вже наступала повним ходом, тож я знову скористався ліхтариком у моїй експедиції по воду.
З протилежного від річки боку лісу містилося село Пересипки, на яке я й покладав надію. Потрібно було лише перетнути ліс. Це здавалося неважким завданням, з огляду на кількість доріжок, тому головне було не збитися з напрямку: масив лісу, хоч і був вузький, але простягався далеко-далеко, тож заїхати куди не слід шансів було чимало.
З першого разу я потрапив не туди. Їхав-їхав якоюсь доріжкою, аж поки вона не вперлася у ворота табору відпочинку. Довелося повертатися до останньої розвилки і пробувати шукати щастя далі. А дороги у лісі – це переважно суміш піщаного ґрунту і соснового коріння. До того ж, у ділянках з особливо густими кронами вже панувала суцільна темрява, в якій моїй велосипедній фарі доводилося воювати за кожен метр шляху. Якщо додати, що я не взяв ні карти, ні компаса, то виходив взагалі повних комплект стрес-факторів.
Але, як не дивно, з другого разу мені вдалося виїхати з лісу якраз на асфальтівку, що проходила через село. Пересипки знаходяться осторонь траси, тому, після настання сутінок тут взагалі нічого і нікого не видно. Тільки раз переді мною прошмигнув якийсь чорний кіт, а потім ще було кладовище край дороги. Бачачи, що асфальтівка теж не в захваті від сільських реалій і намагається чкурнути куди геть, я звернув на якусь Пересипську ґрунтівку з елементами гравію і, на превелике щастя, майже одразу запримітив криницю.
Дослухаючись до звуків з боку кладовища і темних сільських хат, я порозподіляв відро набраної води по своїх ємностях і, не гаючи часу, подався знову до лісу. Певно, знайти місце, звідки я виїхав, по темряві було б неможливо, але мені допомогло те, що потрібна дорога проходила вздовж ЛЕП, просіку від якої неважко помітити навіть серед найтемнішої ночі. Дорогою я ще підібрав кілька дебелих гілочок, тож у таборі я з’явився не лише з водою, але й харчами для майбутнього вогнища.
Мандрівник і його мандрівки 
4 thoughts on “6. Туди, де плаче Ярославна”