Останній ранок у мандрівці завжди особливий. Прокидаючись, починаєш розуміти, що поїздка доходить до кінця, а ти тільки почав звикати до спартанських побутово-гігієнічних умов і до потреби щодня їхати далі. Тому так хочеться закарбувати все у пам’яті і скористатися сповна всім тим, що дає подорож.
Ранковий затишок. Вид з нашого останнього табору
Першим ділом я нарешті сходив поплавати – вперше відтоді, як ми виїхали з Києва. Наші стоянки чергували середовища (ліс-річка-ліс-річка), але досі не було нагоди це зробити – то холод заважав, то течія здавалася швидкою. У старці, поблизу якого розмістився наш останній табір, звісно, ні про яку течію мова не йшла, до того ж, сонце ще не встигло розігріти повітря і контраст температур з водою здавався майже невідчутним.
Відкривши свій плавальний сезон, я повернувся до намету надзвичайно бадьорий. Проте моє завзяття залишилося нерозділеним – загнані вечірнім холодом у спальники, інші мандрівники не збиралися проміняти свої термооболонки на водяне охолодження. Щоправда, трохи згодом, коли ми вже поснідали і збирали речі, сонечко стало розпікатися так завзято, що Нестор погодився помочити ніжки. На той час контраст температур між водою і повітрям виріс, і, коли я, тримаючи хлопчика в руках, намагався його опустити донизу, він, торкнувшись поверхні самими лише пальцями, почав підгинати ноги і міцніше триматися за мене руками, тож купання не вийшло.
Чи не вперше за мандрівку Нестор дивиться мультики
Зате по траві Нестор набігався босоніж вволю. Коли ми його тільки роззули, він ступав на травинки сторожко – ніжна дитяча шкіра стоп, що з минулого літа мала справу лише з підлогою квартири, надзвичайно тонко відчувала усі перепади рельєфу. Але нові відчуття так сподобалися босоходу, що він почав мало не бігати по табору.
Щоправда, поривався в дорогу мандрівник і раніше, коли був узутий. Щойно сніданок проторував шлях до його шлунку, юний ентузіаст вирушив на розвідування доріжки, що проходила поз наш табір і далі повертала кудись у тополиний гай. Поки я зрозумів, що до чого, батарейка з ніжками вже почимчикувала кудись у тінь високих дерев. Коли я наздогнав утікача, то побачив наче справжню зиму: пух тополь вкривав все навколо білим шаром. Через ранкову росу «сніг» швидко прикрасив наші ноги, тож до берега Сейму (саме там закінчувалася дорога), ми дійшли добряче засніжені. А назад до табору крокувала вже одна пара ніг – бо Нестор «втомився».
Ранкова пробіжка по тополиному «снігу»
І так повторилося тричі.
Саме місце табору нам сподобалося. Спуск до річки був зручний і недовгий, затишні луки навколо обрамляла насичена зелень лісу, шуму машин зовсім не було чути, окрім гримотіння мосту, коли ним проїжджала якась особливо важка вантажівка. А ще, як і кожного разу, вогнище знову було особливе. На першій стоянці ми палили соснові гілочки, на другій (біля річки Снов) – тополині, третього разу (в Конятинському лісі) – березові, а зараз – вербові. Вздовж берега було видно чимало слідів від вогнищ і навколишні верболози вже були добре підчищені від сухих гілок тими, хто відпочивав тут до нас. Але заходило на таку спеку, що достатньо було знайти всього кілька товстих гілок, щоб швидко зготувати чай і кашу.
Річка Сейм. Вид з Чумаківського мосту
Близько десятої ранку ми вирушили в дорогу. Виїхавши на трасу, майже одразу потрапили на міст, який під нами, ясна річ, не гримотів. З висоти мосту в обидва боки розливалося широке плесо Сейму. Також було видно, що зарості впритул підходять до води зусібіч, отже стати табором на березі самої ріки мабуть би ніде не вийшло.
Розпрощавшись з мостом, траса ввійшла до села Чумакове. Дорога на Суми повертала ліворуч, а якби продовжувати їхати прямо, то за шість кілометрів можна потрапити до райцентру Буринь. Населений пункт було засновано понад шістсот років тому, проте лише з приходом залізниці воно зазнало найбільш бурхливого росту за всю свою історію. Тож не дивно, що півтора роки тому поруч з вокзалом з’явився новий пам’ятник – паровоз.
Паровоз-пам’ятник у Бурині ще два роки тому їздив сам
До самої залізниці асфальтівка підходить трохи згодом – у селі Клепали. Майже весь цей час дорога підіймалася вище над долиною Сейму, тож ми вирішили зробити зупинку. Заодно мали надію побачити один з потягів, до яких такий небайдужий Нестор. Але, схоже, вдень електровозики полюбляють кататися деінде.
Близько полудня ми досягнули села Піски, що знаменувало початок нашого сумського велорегіону. Річ у тому, мої з Оленою спільні велопоїздки починалися саме з Сум і їх околиць. Піски були найпівнічнішою точкою наших подорожей, адже якраз сюди в липні 2010 року ми з кількома нашими добрими знайомими приїжджали купатися на Сейм (це одне з місць, де річка протікає найближче до Сум). Тому наша цьогорічна поїздка стала своєрідною єднальною ланкою між київськими та сумськими мандрівками.
За Пісками ми потрапили до місць наших сумських поїздок. На фото – табір на Сейму в липні 2010 року
А пейзажі набували все більше степових рис. Останні ліси залишилися партизанам по той бік Сейму, а з цього їх обов’язки відігравали чисельні лісосмуги вздовж доріг і між полями. Зрозуміло, розпечене повітря відкритих просторів – це зовсім не те, що прохолода зелених масивів, тому ми намагалися їхати без зупинок, щоб пошвидше досягнути дуету Ворожба-Білопілля, де мали надію посмакувати місцевої кухні.
Також я мав намір провести свій традиційний рейд місцевими пам’ятками, проте це неочікувано виявилося непростою задачею. Можливо ще два роки тому все було інакше, але з початком військових дій на сході України, причетність Росії до яких мало в кого викликає сумніви, люди в прикордонному містечку (околиці Ворожби і межу федерації розділяє заледве шість кілометрів) стали значно більш обережні і підозрілі до чужинців.
Так, жіночки, що поралися на подвір’ї дерев’яної Покровської церкви (1640), не пустили мене всередину, пославшись, що не мають ключів від воріт (до речі, схоже, я не перший такий невдаха, бо у Вікіпедії фото храму теж зроблено з боку вулиці, що, з огляду на густі крони дерев, ясна річ, є не найкращим ракурсом). Ворожба – залізничний вузол, але фотографувати залізницю мені заборонила доглядач переїзду. Причому, явно українка, вона зверталася до мене російською – гадала, що я “росіянський” шпигун? А ще під фото табу несподівано потрапила звичайна сільська криниця, колекцію світлин яких я вже почав був збирати під час поїздки.
Покровська церква у Ворожбі
Далі – ще загадковіше. Прямо в самому містечку майже над нашими головами швидко і з шумом пролетів якийсь військовий літак (низько – бо ховався від радарів?). Ми бачили, як здивовано обговорювали подію місцеві – отже такі аерошоу несподіванка для них також? А за хвилин двадцять Оленці телефонувала її бабуся з Сум, попереджаючи, щоб ми не дуже поспішали в місто, бо на «Хімпромі» сталася аварія, дітей повідпускали зі шкіл, а людям у місті рекомендують якомога менше знаходитися на відкритому повітрі.
Я вже почав подумувати, що за час нашої майже тижневої інформаційної ізоляції (ми не слухали радіо і в Інтернет не ходили) сталися якісь серйозні події і нам, можливо, справді не варто їхати в Суми, а прямо у Ворожбі сісти на потяг до Києва. На всяк випадок Оленка подзвонила своєму татові, який завжди у курсі всіх подій, і він заспокоїв, що в Сумах все спокійно і паніка даремна.
Вже наступного дня, відзначаючи день народження Олени у колі друзів, ми дізналися більше деталей. Справді, на «Хімпромі» відбувся викид парів сірчаної кислоти, але це сталося лише через технічну несправність, а не якусь диверсію. Ніхто не постраждав, хоча очевидці стверджували, що неприємний запах відчувався не лише в околицях промзони, але досягнув центральних кварталів.
А взагалі, близькість кордону з підозрілим сусідом, помітно впливає на настрої та тематику розмов мешканців Сумщини. То хтось розповідав, що в лісосмузі знайшли кострище з залишками російських паспортів, то комусь «пощастило» безпосередньо натрапити на табір підозрілих накачаних молодиків з наколками десь у лісі і потім тікати не озираючись. Також поширюються історії про примусову мобілізацію, коли чоловіків буквально ловлять в кафешках чи автобусах і змушують вписувати своє ім’я в повістці. Що з цього правда, а що ні – сказати важко. Але очевидно одне – подібні чутки лише наганяють на населення страх, а отже грають на руку ворогові.
Проте такі вже реалії прикордонного регіону. Навіть у мирний час тут чимало чого приховано таємницею. Наприклад, вирішивши відшукати котрусь з Білопільських церков (Петропавлівську 1886 року або Михайлівську 1912), я з’ясував, що реальна географія не завжди корелюється з тим, що розповідає карта, надрукована на Київській військово-картографічній фабриці. Не інакше, як самі військові вносять похибки, щоб цивільні не сунули носа, куди не слід.
Залишки вузькоколійки на трасі в Білопіллі
У деяких місцях карта містить явно застарілі дані. Так, саме в Білопіллі ми мали перетнути єдину на нашому маршруті вузькоколійку. Але вона була розібрана ще задовго до нашої поїздки на Піски п’ять років тому (те, що лінія вже не функціонувала також і за межами міста, ми помітили під час нашого осіннього марафону). Про залізницю нині свідчить лише зарослий чагарями насип та кілька дірок в асфальті, крізь які видно рейки. І, навпаки, споруджена вже за часів незалежності церква Успіння Пресвятої Богородиці з височезною дзвіницею, ще не обзавелася своїм двійником на мапі.
Білопілля стало останнім містом на шляху до Сум, тож ми вирішили скористатися нагодою і пообідати в ньому. Ресторанчик не довелося шукати довго – його літній майданчик було добре видно з траси біля автовокзалу. Попри доволі великий список в меню, в наявності виявилося значно менше позицій. І знову, як у Мені, нам довелося задовольнятися борщем і картоплею з відбивною. Певно це найпоширеніший набір у ресторанчиках тутешніх містечок.
Церква Успіння Пресвятої Богородиці в Білопіллі
Зате Нестору в містечку сподобалося. Якраз навпроти ресторанчику знаходився спортивний шкільний майданчик з густо встановленими старими і новими залізними знаряддями. От де вже юному спортсмену вдалося відвести душу за всю поїздку! Маленький непосида не пропустив жодної драбинки, жодного барабану чи інших фантазійних витворів. Зрозуміло, зважаючи на свої три з половиною роки, багато де йому не вистачало довжини рук чи ніг, щоб скористатися знаряддями за прямим призначенням, але він без проблем знаходив свої власні інтерпретації.
Після Білопілля асфальт став ще кращий, ніж був до райцентру (у самому містечку він далекий від ідеалу, особливо між мостами через річку Вир або на другорядних вулицях). Тож, прямуючи до Сум, мій ямомір – казанок, прив’язаний до переднього багажника, – практично вже не гримотів. А для прикладу, на під’їзді до Кролевця, прилад відчайдушно генерував майже безперервний шум.
Тому зовсім не дивно, що дистанцію в 40 кілометрів, що вже стала своєрідним еталоном у наших міжміських переїздах цієї мандрівки, ми подолали майже на одному диханні, зупинившись лише кілька разів, щоб купити попити води – спека хоч і спадала, все ще істотно давала про себе знати, особливо на підйомах. Проте виявилося, що населені пункти на трасі настільки незначні, що продуктовий магазин ми знайшли лише у третьому селі – Постольному.
Типова криниця у селі Постольному
А поки ми тамували спрагу, Нестор розминав свої ніжки, бігаючи у тіні дерев (між подвір’ями та самою трасою було кілька десятків метрів, тож бігуну було де безпечно виконувати свої вправи). Зупинкою вирішив скористатися і я, відзнявши новий тип криниць – з отвором по діагоналі.
Коли годинна стрілка наближалася до числа удачі, ми побачили нашу фінішну смугу. Траса зайшла на довгий пологий спуск за яким на обрії жовтіли під вечірнім сонцем масиви Сумських висоток. Для тих же, хто сумнівався у реальності баченого чи сприймав його за міраж, праворуч дороги височів вітальний знак «Суми» з гербом міста, привітною сумчанкою та фантазійними квітками.
Ми досягнули Сум!
Зворотній бік стели виявився не менш цікавим за фронтальний. На ньому наче спеціально для нас виклали мозаїкою майже всі міста нашої сумської частини маршруту: Глухів, Путивль, Шостка (була за планом), Кролевець та Білопілля. Єдиним винятком стала згадка про Конотоп, який насправді містився осторонь цієї компанії і до нього взагалі слід їхати іншою трасою.
Майже наш маршрут на в’їзній стелі
Так підійшла до завершення наша велосипедна мандрівка між Києвом і Сумами, протяжністю в 500 кілометрів і тривалістю в 6 діб. Море вражень і новий досвід автономної подорожі з трирічною дитиною в таких масштабах надихають на нові звершення, адже в Україні є ще чимало містечок, куди варто було б з’їздити. Бо це так цікаво – провідчувати весь шлях, відвідати кожен населений пункт, а не лише побачити старт і фініш, як, коли їдеш потягом чи авто. До того ж, можна поєднати приємне з корисним – Олена пропонує наступного разу їхати не просто так, а з певною агітаційною метою, прикрасивши наші велосипеди відповідними прапорцями. Люди по селах все-рівно роздивляються нас з підвищеною увагою, тож інформаційна складова знайде свого споживача.
Мандрівник і його мандрівки 
2 thoughts on “7. Ворожа Ворожба”