Замками західної України: 7. Дубенський

Побувати в Дубно і не відвідати Дубенського замку, особливо після того, як в околицях міста розшукали його новішого колегу, ми просто не могли. Щоправда, містяться дві твердині доволі далеко одна від одної, тож замість того, аби витрачати годину на пішу ходу, ми вийшли до траси під Таракановим і звідти доїхали майже прямісінько до мети приміською маршруткою.

Замок у Дубні виник ще за часів розквіту Київської русі, майже одразу з появою самого містечка. І справа тут не в тому, що новоспечені містяни прагли забезпечити базис туристичної галузі своїм далеким нащадками, а всього лише в підвищенні обороноздатності поселення. Часи князівських міжусобиць провокували на постійне поліпшення твердині, але іспит з відбиття нападу Дубенчани провалили, коли вирішувати питання прийшли незнайомі мужі з далекого сходу. Містяни були настільки пригнічені через поразку від монголо-татарського війська, що після 1240 року майже півтора століття не давали про себе знати на сторінках тогочасних літописів.

Повернути дубенчанам віру в себе допоміг Федір Острозький. Родовим гніздом князя (як можна зрозуміти з прізвища) був на той час Острог, але далекоглядний воєвода дбав про міць не лише центрального містечка, але й інших опорних пунктів у своїх володіннях, до яких 1386 року долучилося й Дубно. З ініціативи нового власника над річкою Іквою знову були нагорнуті земляні вали, а на них щільно набудували житлові та господарські приміщення, оточивши по периметру дерев’яним частоколом.

Як і більшість споруд, замок було зведено у дусі часу з екологічно дружніх матеріалів – тобто дерева, браку якого на Волині не знали. Проте, через порушення правил пожежної безпеки і недотримання адекватних норм будівництва (занадто близьке розташування будинків), часто траплялися пожежі, після яких майже все доводилося  відбудовувати по новій. Зрозуміло, такий стан речей зберігатися довго не міг і рано чи пізно в історії замку мала з’явитися людина, яка б рішуче поставила кам’яну крапку в цій паркетно-різблярській епосі. Такою особою виявився черговий представник вже знайомого роду Острозьких.

У рік, коли Христофор Колумб подумав, що відкрив західний шлях до Індії, Костянтин І Острозький звів кам’яний замок, попередньо розчистивши попелище від слідів минулих пожеж і насипавши ще більші земляні вали. Проте, спорудження неприступної твердині – не самоціль, а складова більш глобального плану. Кмітливий князь зміг оцінити стратегічне положення Дубна і не скупився на інвестиції. Так у місті з’являється митниця, формується ринкова площа з ратушею, для безпеки торгівлі закладаються загальноміські укріплення. Тож не дивно, що вже 1498 року великий князь литовський Олександр Ягеллончик офіційно визнає за Дубном статус міста, а 1507 року його щойно коронований наступник Сигізмунд І Старий дарує магдебурзьке право.

Щоправда, останній факт міг мати місце також для заохочення Костянтина брати активну участь у війнах з Московщиною та татарами – попри деякі невдачі слава Острозького як відмінного стратега вже була досить великою. Відтак твердиня над Іквою стала поступово поповнюватися різними трофеями, здобутими у боротьбі з ворогами Литви і Польщі.

Завзятий князь виявився натурою широкою, тому не обмежувався простим колекціонуванням здобутих брязкалець, а час від часу показував їх іншим. У виставковому центрі Дубна гості могли бачити коштовності, зброю, захисне оздоблення та предмети побуту сусідніх народів. Часом траплялися й справжні раритети, як от московські гармати з гербом і кентавром, а ще срібна з позолотою царська булава. Власник першого музею також дбав про естетичні смаки відвідувачі, тож експонати розвішувалися не на голих стінах, а на оббитих коштовними килимами.

Славу не менш відданого прихильника колекціонування зброї та прикрас здобув син Костянтина Василь, який настільки пишався своїм батьком, що по його смерті окрім матеріальних спадків узяв собі те ж саме ім’я – Костянтин. Завдяки зв’язкам з багатьма шляхетними родинами йому не доводилося відбирати екземпляри силою – чимало предметів було подаровано або продано.

Кількість та різноманіття фондів вражало будь-яку уяву, Костянтин назбирав всього явно більше, ніж можна було використати в розумних цілях. Ось лише одна цитата з музейного довідника: «скарби зберігалися в численних скринях, підземеллях і цехгаузах. Тут стояли скрині з московськими іконами, краківськими і римськими; російськими книгами, татарськими, дерев’яними і ксилографами. Столові сервізи були не найостаннішою оздобою скарбниці – срібні столики, скриньки, тази, ванни, барила, котли, миски, полумиски, тарілки, таці, вилки, ножі, ложки, підставки, чари, чарочки, коновки, кухлі, фляги, розтрухани, кубки, кубочки, сільнички; фаєрки, ліхтарі, кошики, паси, ґудзики, голки, дзвінки, ланцюги, розп’яття, зливки срібла, музичні скриньки, браслети з реліквіями, годинники і т.п. Крім цих предметів у скарбниці зберігалися мисливські рушниці для полювання в дідівських борах і шкури ведмедів, лосів, оленів, вовків, рисів, борсуків, куниць. Кілька скринь заповнювали гусарські, козацькі, турецькі стремена – залізні, срібні, позолочені, обсаджені коштовним камінням; азіатські, козацькі, німецькі, волоські сідла, оправлені сріблом; шишаки (шоломи), місюрки, забрала. Поміж  ними: кираса позолочена з розп’яттям на грудях, шаблі, палаші; одна шабля, оправлена золотом, оздоблена камінням, куплена за 6000 талерів, а ще цінніша – шабля князя Василя-Костянтина – оправлена золотом; сагадаки, луки степанської роботи, концежі (мечі), чекани, яничарки, мушкети, рогатини, бердиші, тесаки, кинджали, бунчуки. В цехгаузі: фальконети, гаківниці, органи, 41 гармата, відлита в Дубні, Острозі, Львові, Гданську, подаровані Горностаєм, Радивилом з Литви, краківським єпископом».

До розвитку комплексу сіллогоманії власника Дубна приклали свої руки князі Чарторизькі, Пузини, Мармедук, Бенедикт, Шаска, Рисковський, Балабан, воєвода троцький і віленський. Ніби того мало, Костянтин мав своїх повірених, які вишукували і купували для князя те, чого ще бракувало в колекціях. Історія навіть лишила ім’я одного з найбільш активних на цьому поприщі – особистого секретаря та охоронця Констянтина Богдана Сусла.

Проте Богдан запам’ятався сучасникам не стільки за свої здібності в поповненні музейних фондів, скільки за яскравий приклад противника ідей вегетаріанства та харчування чистою космічною енергією. Згідно з дослідником Несецьким завзятець «… на сніданок з’їдав печене порося, гуску, два півні, волову печеню, три буханці хліба, круг сиру, випивав два гарнці меду і з тим усім до обіду сідав, ніби нічого не їв. За обідом з’їдав шматків десять волового м’яса, телячого ще більше, баранини ще більше, печене порося, гуску, каплуна, три печені: волову, телячу, свинячу; вина, меду, горілки навпереміну – по чотири гарнці, пива без міри, але виглядав не дуже повним. З’їдав за тридцятьох і міг побороти стільки ж». Непересічні здібності не залишилися не поміченими, тож князь Острозький полюбляв демонструвати свого підопічного під час великих прийомів, спеціально садовлячи гурмана за окремий стіл, щоб гості на власні очі могли пересвідчитися у безмежності людських можливостей.

Та не слід думати, що накопичені в замку скарби – це лише наслідок колекціонерських схильностей Костянтина. У ті часи татарські набіги траплялися мало не щороку, тож від міцності стін та кількості зброї і запасів всередині замку залежала доля оборонців.

Так, тільки протягом 1577 року кочівники атакували Дубно двічі. На початку березня, скориставшись кригою на Ікві, вони підійшли майже під самі стіни, але змушені були відступити після масивної артпідготовки дубенчан (у замку на той час знаходилося 73 гармати). Отаборившись в передмістях, три дні поспіль татари відновлювали атаку на твердиню і, можливо, гралися б у війну ще довше, якби не прийшла звістка про те, що з Острога прямує сам князь Костянтин на чолі великого війська.

Удруге за рік горе-туристи відвідали Волинь у грудні. Нагодилися вони саме на весілля племінниці Костянтина Беати Дольської з князем Соломерецьким. Замок був повен шляхетних гостей, от тільки татарських воєвод не запросили, тож ті з’явилися зі своїм військом з власної ініціативи. Південні прибульці не повідомили заздалегідь про свій візит і гулянка почалася без них. Князь Острозький саме підняв келих за здоров’я молодих, коли до бенкетної зали потрапила звістка про новеньких.

Присутні гості зреагували по різному. Знаючи підступну вдачу кочівників, дехто вирішив махнути рукою на етикет і спішно покинув весілля. Ті, що лишилися, стали готуватися дати рішучу відмову непроханим гостям, бо тих надійшло дуже вже багато і випивки точно би на всіх не вистачило. Тільки наречена не втратила відчуття гостинності і не відмовилася від наміру привітати прибульців. Навколо стояв такий гамір і шум, що ніякі слова б з уст тендітної Беатки не були б почуті, тому дівчина зметикувала дати залп у честь призвідників сум’яття. А що вона ніколи не бачила татар, то вийшла на бастіон над рікою (з якого найкращий вид на схід) і попросила Богдана показати, де ж міститься їхній поводир, після чого вистрілила з гармати у тому напрямку.

Вітальне ядро втрапило прямісінько за адресою і решту весілля хан спостерігав уже з небес. Його ж підопічні сприйняли подію як знак того, що їм тут не раді і спішно покинули Дубно. А законні гості продовжили бенкет, радіючи, що так легко позбавилися зайвих ротів – наїдки в Острозьких були по-королівськи смачні, щоб ділитися ними з ким попало.

Відтоді вежу над Іквою, на якій побувала призвідниця весілля і подальших веселощів законних гостей, називають на честь першого снайпера Дубна – Беаткою.

Свідком описуваних подій став і останній з роду Острозьких Януш, який більшість дитинства провів саме в Дубні, де отримав домашню освіту. Юнак пишався своїм батьком Костянтином, слухався його настанов і цілком поділяв думки щодо внутрішньо та зовнішньополітичних питань. Разом з тим, він був більш послідовним і не менш упертим, ніж свій попередник.

Так, коли тривала підготовка до укладання церковної унії, обидва Острозькі прихильно ставилися до ідеї об’єднання православних та католиків і цілком підтримували її, у тому числі фінансово. Але за деякий час до самого підписання у Бересті (1596) Костянтин виявив, що його керівну роль в цьому процесі ніби як ігнорують, тому образився, і сказав, що це все погано і неправда. Натомість Янушу була більш важлива сама об’єднавча ідея і він став одним з перших, хто перейшов до унії після її укладання.

Сказати, що старий князь засумував – це все рівно, що нічого не сказати. Певно, він би гнівався менше, якби Януш почав практикувати йогу і твердити про реінкарнації та любов до всіх на світі. Костянтин став вважати своїми ворогами усіх уніатів, не зробивши винятку навіть для сина. Януша ув’язнили в Дубні, обмеживши контакти з іншими людьми окрім православних священиків, якими батько безуспішно намагався повернути з унії свого сина.

Протистояння тривало навіть на побутовому рівні. Костянтин, сідаючи вечеряти, брав у товариство лиш молодшого сина Олександра, а старший мусив розділяти трапезу з челяддю. Та Януш все стерпів і лишався при своєму – далебі знав, що старому Острозькому лишилося недовго жити на цьому світі, а потім вже можна буде вільно робити, що задумається.

Коли 1609 року Костянтин помер, власником Дубна та всіх інших маєтностей стає Януш. За часи вимушеної бездіяльності через ув’язнення у завзятій голові народився цілий виводок різноманітних ідей, які з розв’язаними руками ентузіаст став хутко втілювати в життя. Замок укріпили вежами з бастіонами, в яких містилися настільки просторі каземати, що туди можна було заїхати каретою і розвернутися. Під замком було викопані підземні ходи до різних районів Дубна, а також широкі кам’яні ходи-тайники, де мешканці могли ховатися разом з майном під час нападу ворогів. З боку міста силами полонених татар, що відбували виправні роботи, було викопано рів, який можна перетнути тільки по підвісному мосту. До речі, новенький рів починався майже біля самої Ікви, тож за потреби міг швидко заповнитися водою – при цьому сам замок опинявся на острові.

Звівши нові оборонні споруди, Януш встановив тримати постійно гарнізон з 300 воїнів, адже татарські гастролери все ще давали про себе знати. Крім того, князь заснував Острозьку ординацію, столиця якої згодом перекочувала з Острога до оновленого Дубна. На той час не лише замок, але й саме місто зазнало модифікацій – дерев’яна забудова поступово починає витіснятися кам’яною, споруджуються нові монастирські комплекси бернардинців та кармеліток.

Маючи в Дубно надійну охорону, останній Острозький міг зі спокійною душею подорожувати іншими землями. Щоправда, образ туриста з валізкою в одній руці та фотокамерою в іншій не мав тоді популярності. З сервісами було скрутно, тому необхідно було брати все з собою. Янушу, наприклад, доводилося возити аж сім скринь – і це лише необхідний мінімум! «У першій скрині везли столове срібло – полумиски, тарілки, миски, ложки, ножі, тази, фляги, креденси (прибори). У другій були сідла, збруя, захисне озброєння для коней, остроги, булави, палаші, чапраги, шабля кн. Костянтина, оправлена золотом і обсаджена коштовним камінням. Третя скриня була заповнена леопардовими, тигровими, ведмежими, лев’ячими шкурами. У четвертій і п’ятій знаходились покривала. У шостій – китайкове і оксамитове оббиття, попони і занавіски. Сьома скриня, найбільша, вміщувала одяг князя (кобелянки, сорочки, кафтани, плащі, пера до капелюхів); предмети побуту (годинники, обруси, шкури, рушники); золоті монети і форми для відливання грошей; арфу». Характерно, що неодмінним амулетом у всіх походах для Януша лишався золота медаль з останнім прижиттєвим портретом Костянтина – син не тримав зла на батька.

По смерті Януша 1620 року Дубенський замок переходить від Острозьких до Заславських. Перший уніат хоч і мав двох доньок, але так і не дочекався сина, тож новим власником стає Олександр Заславський, чоловік Евфрозини Острозької. Щоправда, Олександр не встиг залишити помітного сліду в замку, оскільки всього через 9 років подався вслід за своїм тестем. Більш поталанило його сину Владиславу-Домініку.

Молодий князь отримав у спадок настільки досконалу твердиню, що попервах не мав ніякої необхідності в її модернізації. З цим погодилися і козаки, які під проводом Богдана Хмельницького 1648 року брали участь у рейді близького знайомства з магнатами та їх скарбами. Попередньо не домовившись з Владиславом про зустріч, народна делегація прибула під стіни Дубна, коли того не було вдома. Можливо через це, а може побоявшись міцно укріпленого гарнізону, козаки оминули місто, так і не завітавши в гості.

Так само безрезультатно приїжджав зі своїм військом російський боярин Шереметьєв у 1660 році. Його війська трохи постояли собі попід стінами замку, але, так і не наважившись скуштувати Дубенської артилерії, подалися куди подалі.

Власники замку, бачачи такі справи, тривалий час не мали потреби у підсиленні оборонних споруд. Єдине, що з’являється протягом століття після капремонту Януша, це одноповерхова офіцина, де розміщувалася замкова адміністрація, а також зберігалися цінні архівні матеріали.

Початок XVIII століття познайомив Дубно з противниками, значно серйознішими, ніж кочові татари чи повсталі козаки. За Північної війни тут побували як шведські, так і російські війська. В обох випадках дочка Владислава (знову за браком чоловічих спадкоємців) мала домовленості з сильними цього світу, за що воєводи зупинялися в Дубно без боїв, але й руйнувань.

Щоправда, навіть попри офіційні охоронні листи панівних монархів, не обходилося без свавілля з боку їхніх підопічних. Так московська делегація дещо пошарпала виставковий центр, а павільйончик російської культури так і зовсім згорнула, повернувши трофеї, здобуті ще Костянтином І, на батьківщину. І дарма його (двічі прапра-)внук Олександр Любомирський (поточний Острозький ординат і власник Дубна) писав листи в Москву – окупанти не вбачали ніяких порушень у привласненні того, що й так належало їхнім предкам.

По смерті Олександра замок перейшов до його швагро Павла Кароля Сангушка, а останній передав його своєму старшому синові Янушові. На відміну від свого тезки, що заснував Острозьку ординацію, цей не лише дбав про її розбудову, але й взагалі скасував, розділивши колись неподільні маєтності князів Острозьких між кількома десятками польських сімей.

Для багатьох такий поворот подій став несподіванкою, але якщо придивитися до життєвого шляху останнього Сангушка (він не лишив нащадків) та обставин його управління ординацією, все виглядає доволі логічно. По Північній війні з замку зникло чимало озброєння (зокрема росіяни поклали око на 41 гармату) та прикрас, тож він вже не мав тієї обороноздатності, що колись, та й пишнотою похвалитися вже не міг. Коли сюди додати стиль життя Януша, про пиятицькі здібності якого складали легенди, то занепад Дубенської твердині був невідворотним.

Замок май пошарпаний вигляд. Діючим залишили тільки один вхід з боку міста через склепінчасту браму з порталом. Замість 270 солдатів у гарнізоні служили лише 161 особа, та й ті мали проблеми з обмундируванням, яке часто навіть позичали одне одному. В озброєнні ще використовувалися застарілі на той час гаківниці, хоча більшість карабінів була нова. Добре ще, що місцеві майстри могли ремонтувати зброю, а також виготовляти кулі для неї, гранати, цвяхи, гайки та інші дрібниці, без яких ну ніяк.

Світла смуга у житті Дубна розпочинається 1753 року, коли, розпустивши Острозьку ординацію, згідно з «Кольбушівською трансакцією» Януш передає місто у власність князя Станіслава Любомирського. Новоспеченому власнику одразу засвербіли руки провести капремонт, але поки Сангушко залишався в місті (де помер 1775 року), він не бажав бачити, як змінюється те, до чого він звик з дитинства, тому з рішучими змінами довелося почекати.

Попри затримку, ремонт дуже сильно змінив обличчя замку. По-перше Станіслав перебудував палац, який, зведений ще Острозькими, вже зовсім не вплітався у дух епохи, грубими без прикрас стінами передаючи похмурість попередніх століть. Для перетворення гусені на метелика було запрошено італійського архітектора Доменіко Мерліні, який значно прикрасив існуючу будівлю. До оздоблення палацу також доклав руку мальтійський майстер Генрик Іттар.

Стараннями майстрів у замку з’явилося все те, що вважалося в Європі необхідним для прийому найшановніших гостей. Вітальню оздобили великими дзеркалами в стінах та вікнами з віденського скла. Кругла бальна зала мала галерею на дванадцяти мозаїчних колонох з рослинним ліпленням, двома круглими печами у вигляді урн, двома великими дзеркалами при стінах, завішеними дванадцятьма жирандолями з позолоченої бронзи, вікнами з віденського скла, двома нішами з конховим склепінням, покритим касетонами – для статуй, ліпними гірляндовими  вінцями. Бенкетна зала дивувала міфологічним ліпленням (німфами і сатирами, увінчаними виноградними лозами), підлогою з магонійового дерева в розетки і лютні і такими ж дверима. Крім того, всі парадні і житлові кімнати (всього 10) першого поверху були оздоблені стюковим ліпленням. А для любителів історії окрема галерея була оздоблена портретами роду Любомирських, починаючи з їхнього легендарного пращура Аттіли.

По-друге, ця вся пишнота вимагала розширення обслуговуючого персоналу, тож Любомирські добудували другий поверх офіцини. Відтак замок дещо змінив свій профіль – від суто оборонного комплексу до палацу, в якому за честь мали побувати чимало вельмож з усього королівства.

Як на те, розквіт Дубна припав на період занепаду самої Речі Посполити. Якраз у ці роки її стали інтенсивно ділити недобросовісні сусіди. Але це, у свою чергу, отримало неабиякий поштовх до ще більшого розквіту міста. Річ у тому, що після 1772 року саме до Дубна зі Львова (який тепер став закордоном) на цілих двадцять років було перенесено традиційні щорічні контрактові ярмарки, що, починаючись наступного дня по Різдву, тривали цілий місяць.

Інвестиції полилися на місто, як дощі на Амазонку. Це й не дивно, адже торговці приїжджали до Дубна мало не з усієї Європи – Відня, Ляйпціга, Варшави, Стамбула, Москви та багатьох інших міст. Нерідко контракти за сезон відвідувало до 30000 чоловік – це при тому, що населення тогочасного Дубна заледве дотягувало до 6000. Для розваг гостей було відкрито театр, влаштовувалися азартні ігри, а для особливо почесних (наприклад, короля Станіслава Августа в 1781 році) проводилося вишукане полювання з неодмінними трофеями у вигляді ведмедя чи вовка.

Проте, під кінець століття політична ситуація суттєво змінилася і «Амазонка» стала пересихати. Після того, як карта Європи позбавилася колись великої держави поляків та литовців, Дубно перетворилося на прикордонне містечко Російської імперії. Щорічні контракти перенесли спершу до Новограда-Волинського (тоді ще званого Звягелем), а згодом подалі від кордону – до Києва.

Все це призвело до того, що на зміну тисячам закордонних купців та вельмож до містечка стали заїжджати хіба представники російської військової еліти. Так, деякий час у замку над Іквою квартирувався полк жінки-гусара Надії Дурової. А до війни з Наполеоном гарнізон фортеці очолював московський полководець Михайло Кутузов.

Дубно втрачає не лише інтерес гостей, але й своїх власників. Юзеф Любомирський, наприклад, взагалі мешкав зі сім’єю в Невіркові, а до Дубна приїжджав лише, щоб потайки від дружини пограти в карти і попиячити. Про якесь вдосконалення замку скупий загалом князь і не подумував, тож спіралька часу повернулася до того, що було на століття раніше, за Януша Сангушка. Як і тоді занедбаний замок вирішили продати. На таке рішення піднялася рука чергового власника Марцелія Любомирського, що, як «гідний» наслідувач свого батька, програвся в карти, заліз в борги і побачив ось такий нехитрий спосіб виправити своє фінансове становище.

Замок стає об’єктом політично-економічних відносин по-російськи. Уральський золотопромисловець Яковлєв, який купив його в Марцелія, передав комплекс своєму синові. Але не довго молодому офіцерові гусарської армії довелося розкошувати у хоромах – дружина Марцелія Ядвіга намовила тодішнього російського імператора Миколу І повернути їй власність, а законного власника відправити досліджувати підземелля Петропавлівської фортеці. Несподівана зміна очільника Московії на Олександра ІІ принесла не лише зміну зовнішньо-політичних векторів держави, але й поглядів на питання власності Дубна. Молодий Яковлєв знову опиняється на коні, а Любомирські остаточно втратили свій колишній замок.

Щоправда, Ядвіга не інакше, як відчувала недовговічність свого щастя, тому часу дарма не гаяла і разом з сином Юзефом повивозила на продаж чимало цінних речей, у тому числі й меблів, перш ніж об’єкт суперечки знайшов нову власницю – княгиню Єлизавету Барятинську. Можливо остання і мала якісь довготривалі плани на замок, але, ознайомившись детальніше з його станом, зрозуміла, що кота в мішку найбільш доцільно перепродати, і краще за подвійну ціну. Тож 1870 року Дубенське укріплення потрапляє в розпорядження військового відомства – так закінчилася епоха родової власності замку.

Кілька десятиліть тут дислокувався 41-й Селенгінський піхотний полк. У стінах замку розміщувався оборонний табір, казарми, конюшні, канцелярія, склади, військова церква та казино. У пам’ять про колишнє минуле військові організували невелику кімнату-музей, всі експонати якого, щоправда, перекочували разом з полком до Пирятина – місця нової дислокації з 1915 року.

Перших серйозних руйнувань, пов’язаних власне з військовими діями, а не бездіяльністю хазяїв, замок Дубна зазнав під час світової війни на початку ХХ століття. Спершу міць стін випробовувала австрійська артилерія, а трохи згодом, коли міждержавна бійня переросла в громадянську, у твердині панували підопічні Першої Кінної Армії Будьоного.

Після Першої світової війни Дубно разом з замком відійшло у власність щойно відновленій Польщі. У перші мирні роки полякам потрібно було багато-що відбудувати, тому до майже безнадійних фортечних руїн справа дійшла тільки 1934 року. Фінансове становище все ще залишалося скрутним і відбудова замку велася у економ режимі. Так, на противагу колишнім колонам в залі використали плоскі перекриття. Єдине, що зберегло свій первісний вигляд – це ренесансний портал з крупних блоків світлого каменю на в’їзді до замку.

Відремонтувавши замок, поляки зробили з нього адміністративний центр, розмістивши у відреставрованих приміщеннях староство, суд, сеймик. Та не встигла ще просохнути фарба на вікнах, як розпочалася Друга світова війна. 1939 року знову Польща зникла з карт Європи (на радянській мапі вона позначена як «зона інтересів Німеччини»), а її східна частина, в якій розмістилося і Дубно, відійшла до УРСР.

Під час Другої світової війни за сприяння стрімких німецьких проривів на східному фронті у Дубенському замку розквартирувалася угорська військова частина. А по завершенню війни твердиня знову повернулася в радянську власність. Наслідуючи своїх попередників з дореволюційних часів, спершу тут розмістили військову частину. І лише 1986 року замок було передано у відомство Міністерства культури. А з 1993 року він увійшов до складу Державного історико-культурного заповідника міста Дубна.

Тут трохи світлин з нашої прогулянки по Дубно та його замку.

<< попередній замок <<  вся добірка >> наступний замок >>