Велосім’єю на Переяслав

Цьогорічне бабине літо затягнулося через нас. Ми подумували з’їздити велосипедами на вихідні до Переяслава ще з кінця серпня, але вересневі тижні минали один за одним, а справа все не рухалася з мертвої точки. Аж от, коли місяць жовтого листа завітав у гості, ми схаменулися і якось одразу ж здійснили заплановане. А після нашої поїздки осінь, нарешті, зітхнула з полегшенням, і перевела ручку середньої температури градусів так на 15 нижче.

Хто кого? – навантажений велосипед так і поривається стати на дибки

Якби наша мандрівка відбувалася років так на 1000 раніше, то її б назвали закордонною. Справді, за Руських часів Київ та Переяслав були центрами двох різних князівств. З плином століть місто на Дніпрі зберегло свій столичний статус, а його колега став районним центром обласного значення. Але не поспішайте вішати на Переяслав штамп провінційності – за кількістю музеїв містечко впевнено перевершує не лише інші райцентри Київщини, але й будь-які інші в Україні. На сьогодні їх (музеїв) вже 26 і процес появи нових, схоже, не збирається припинятися.

Щодо маршруту, то тут є доволі непоганий набір шляхів у межах 80-90 кілометрів на будь-який смак. Найбільш нудним, але й найшвидшим є варіант через Бориспіль по Черкаській трасі – практично ідеальний асфальт без будь-яких суттєвих перепадів висоти. Для любителів пригод є дороги на захід від траси, причому, чим західніше – тим цікавіше. Можна скористатися місцевими асфальтівками – жахливо розбитими, але зовсім без шуму і смороду автомобілів. Для ще більшого єднання з природою є лісові доріжки – зелені насадження простягаються широкою смугою вздовж Дніпра до самого Переяслава.

Наш маршрут (через Мартусівку – туди, через Бориспіль – назад)

Але там докучає інша халепа – пісок. Щоправда, в одному з путівників я прочитав хитрий спосіб, як їхати по сипучій субстанції все-рівно що по асфальту. Там розповідалося про групу вело туристів, що подорожували до колись затопленої церкви в урочищі Гусинці (трохи не доїжджаючи Переяслава). То вони скористалися зимовими морозами і могли не лише спокійно котити по замерзлому піску, але й по скрижанілому Дніпру.

Звісно, очікувати, що 25-градусна спека (за жовтневими мірками) скує Дніпро, нам на думку не спадало, тому ми не ризикнули покинути мережі асфальтівок. Трохи лісу супроводжувало нас кілька кілометрів за Бортничами, а далі розпочалися поля, розмежовані неширокими лісосмугами. Ми лиш кинули погляд на сизуватий масив лісу, що, віддаляючись, зливався десь на обрії з небом, але вирішили, що доїхати до Переяслава засвітла (дні вже стали значно коротші) нам важливіше, ніж пограти в слідопитів на лісових путівцях.

Якісь розкопки у лісі за Бортничами

За Бортничами наш шлях пролягав повз село Мартусівку. Карта розповідала про цілу мережу асфальтівок навколо нього, тому ми вибрали ті, які б якомога краще наближали лінію маршруту до прямої. Проте на практиці виявилося, що коротший шлях не завжди означає менший час. Перше, що ми зауважили, це те, що на обраній нами дорозі кудись позникали усі машини. Тобто, на перехрестях вони перетинали наш шлях, але чомусь не завертали на нього. Майже не завертали, бо одна фура наважилася попрямувати за нами, але довгий час не могла наздогнати, поки ми не зупинилися, щоб напоїти Нестора компотиком. І причина зовсім не в супершвидкостях – якраз навпаки, тут наша середня швидкість впала мало не удвічі, бо доводилося оминати чисельні ями. Якраз у цьому виявилася беззаперечна перевага велосипеда, який може об’їхати переважну кількість вибоїн, тоді як широка фура неодмінно має вскочити якимось колесом у вибоїну.

Порівнявшись з Мартусівкою, дорога на деякий час покрилася бетонними плитами, що показали себе не вельми дружними до коліс. Якраз десь на них я злегка пробив переднє колесо. Пробоїна видалася не надто критичною – достатньо було підкачувати камеру через кожні дві години, тому більш серйозний ремонт я залишив на потім.

Обідня перерва. Води в каналі не дочекалися – довелося витирати руки вологими серветками

На узбіччі за селом нас приголомшила інша прикрість – ми саме зібралися пообідати у затишку лісосмуги і з’ясували, що вперше за наш багаторічний досвід мандрівок забули взяти з собою такі необхідні речі, як ножі та ложки. Довелося імпровізувати на ходу, поїдаючи прихоплений з дому обід кришечками від пляшечок Нестора – вийшли майже ті ж самі ложки, тільки без ручок.

На схід від Мартусівки наша асфальтівка занедужала. У часи полегшень асфальт ніби з’являвся, але потім неодмінно йшло загострення і вся дорога покривалася щебенем. Хоча, насправді виявилося, що їхати так навіть краще, ніж суцільним асфальтом, але з безкінечними вибоїнами – шурхітливе покриття успішно пом’якшувало удари долі.

А ще десь тут над нами пролягав повітряний коридор, яким щоп’ять хвилин літаки злітали і сідали на Бориспольському летовищі. Тож, поки дорога приміряла на себе, то асфальтові лати, то щебеневі простирадла, ми встигли запримітити у небі з півдесятка пасажирських суден.

Двовимірне перехрестя

Близько третьої години дня настав переломний момент нашої мандрівки. Змінився як напрямок (з чисто східного на південно-східний), так і характер дороги (майже порожня і у вибоїнах поступилася практично ідеальній асфальтівці з доволі напруженим рухом). Траса складалася з двох смуг, якими в один та інший біг стрімко пролітали легкові машини, автобуси і, щонайбільш неприємно, громіздкі фури.

Для велосипедів залишалося якихось півметра скраю, відмежовані від основної частини білою лінією. Така ширина ніби достатня для нормального руху, але, коли я збирався озирнутися на Оленку, доводилося вибирати ділянки більш широкі (біля автобусних зупинок чи розвилок), оскільки велосипед могло хитнути трохи вбік, щоб призвело до вельми печальних наслідків за певного збігу обставин (особливо якщо ці обставини рухалися дуже швидко і мали загрозливі габарити).

Тож, коли за п’ять кілометрів заклопотана траса відійшла ліворуч, збираючись обігнути Рогозів, ми з полегшенням попрямували асфальтівкою через саме селище. Покриття дороги залишалося таким же гарним, а машини практично зникли – просто мрія велосипедиста! Певно це розуміли і рогозів чани – проїжджаючи населеним пунктом, ми зустріли більше велосипедистів, аніж автомобілістів.

У центрі Рогозова ми зробили першу з часу обіду тривалу зупинку.  Притулили велосипеди до старезного дерева біля не менш старовинної дерев’яної церкви і прогулялися довкола святині. Стіни її були пофарбовані у блакитні та сині кольори, а маківки блищали позолотою. Причому, цибулинки бань складали не лише золоті лусочки, але й сині (теж блискучі).

Окраса Рогозова

Зблизька храм виявився набагато більшим, ніж то здавалося здалеку. В оману вводили велетенські вікна (не менше двох метрів заввишки) та розлогі ганки, прикрашені різьбленням та фігурними колонами. Коли ж поруч поставити людську постать, то відкривалася вся велич культової споруди.

За церквою грівся на сонечку ставочок. Пляжів я не помітив, але поміж невисоких заростей осоки місцями сіріли підступи до води – схоже, водойму використовують для купання не люди, а тварини. На підтвердження здогаду з якоїсь вулички неквапом вийшла вервечка гусей і по-діловому рушила на вечірній заплив.

У Рогозові навіть автобусні зупинки унікальні

Через два кілометри після Рогозова наш шлях знову вийшов на пожвавлену трасу Київ-Черкаси. Про паралельну їзду довелося забути, задовольняючись півметровою смужкою асфальту біля узбіччя. Але вже за півгодини ми зрозуміли, що ці півметра – теж було благо, бо перед наступним селом (Мирним) наша «вело доріжка» просто зникла. Траса в одну мить стала на півметра вужчою, а біла смужка побажала щасливої дороги.

Дракончик біля села Веселого

Наступні 20 кілометрів аж до самого Переяслава-Хмельницького вилилися для нас у майже півтори години екстремального водіння. Коли зграйки машини пролітали в якомусь одному напрямку, то ще було більш менш, але коли два потоки зустрічалися поблизу нас, доводилося тулитися мало не до самого узбіччя, постійно пильнуючи, щоб не ослабла рука і кермо випадково не хитнуло вбік.

Піком випробування ставали зустрічі двох фур (на щастя, не дуже часті). Тоді водії починали сигналити ще здаля, щоб ми з’їхали на узбіччя – воно й не дивно, та ми й самі бачили, що ширини асфальту вистачає рівно для двох великогабаритних машин – більше там ніхто не втиснеться.

От у таких умовах, то розганяючись за відсутності перешкод, то гарцюючи узбіччям за великого скупчення страхітливих ваговозів, за двадцять хвилин до шостої ми доїхали до Переяслава-Хмельницького. Як і Рогозів, траса обходить містечко збоку, залишаючи для спокійного руху дорогу через центр, тому ми нарешті знову могли спокійно крутити педалі і розглядати навколишні пейзажі.

Спершу нічого вражаючого не було видно. З усього розтягнутого передмістя зір чіпляла лише невеличка стела «Переяслав-907». Знайомство з центром розпочалося для нас з відвідин продуктового супермаркету мережі «АТБ», де ми докупили трохи продуктів на вечерю та сніданок. Далі мали кілька кілометрів центральним Переяславом (проминувши площу з постаментом від, ймовірно, торік поваленого Леніна), після чого виїхали на вулицю Літописну, де прописаний місцевий музей народної архітектури та побуту (на кшталт київського Пирогова), за яким в долинці розкинувся лісок з озером – місце нашої планової ночівлі.

Нас вітає Переяслав

Здавалося, що день підходить до завершення і ми майже досягли мети, але в якийсь момент я захвилювався. Ми очікували скоро побачити огорожу музею, натомість приватний сектор скінчився, а разом з ним обірвалася й асфальтівка і лише дикі зарості постали попереду. На щастя, нам трапилися якісь місцеві, які пояснили, що ми на правильному шляху – просто далі слід рухатися стежкою, а далі перейти канал по кладці – і буде музей. Щоправда, він працює до 17.00 і вже зачинений, але ми можемо обійти його праворуч через дачне поселення.

Власне, так ми і зробили. За якісь п’ятнадцять хвилин ми проминули дачі і опинилися біля головного в’їзду до музею, який, чомусь знаходиться у протилежному від міста боку. Зате звідси легко потрапити на окружну (де ліс з озерцем) – всього кілометр мальовничою березовою алейкою з гладеньким асфальтом. Одразу видно, що комплекс розрахований на приїжджих туристів, а свої можуть приходити пішки через дерев’яну кладку.

Березова алея перед в’їздом до музею

Спускаючись до лісу, в останніх відблисках вечірньої небесної заграви ми встигли роздивитися затоку Канівського водосховища неподалік, а за нею – пристань з портовими кранами і гігантськими срібними циліндрами елеваторів. Зазвичай такі ставлять біля залізничних станцій, але в самому Переяславі залізниці немає, тому, певно, місцеві зерно заготовлювачі скористалися річковим транспортом.

Хоч і близько був Дніпро, але побережжя у цьому місці здавалося не дуже пристосованим для відпочинку, до того ж порт з освітленням неподалік теж не додавав затишку, тому ми зупинили вибір на лісовому озерці. Питну воду набрали поблизу ресторанчика «Смерекова хата», який додатково забезпечив нам вечір української музики у стилі 70-х (ми стояли у лісі подалі, але, схоже, звук поширювався вздовж водної гладіні – «хата» теж розміщена на березі).

Коли ми остаточно зупинилися, сутінки майже повністю заволоділи лісом, тому Олена поспішили назбирати дров, а я з Нестором тим часом сходив по воду (я ніс нашу велику каністру, а мій напарник теж крокував не з порожніми руками – прихопив свою маленьку пляшечку). Намет ставили вже у світлі велофар, а на завершення вечора мали вечерю біля вогнища.

Зранку на нас чекала довгоочікувана екскурсію музеєм під відкритим небом.

Більше фото з мандрівки, будь-ласка, дивіться тут.