Таловини часу: “Захар Беркут”

Наші діти розвиваються швидше за нас. З гірськолижною цариною ми з Оленкою познайомилися, розмінявши неабияку кількість літ, а наш син Нестор здійснив свій перший спуск у три з невеликим роки. Якщо бути точним, то на час фінішу хлопчику виповнилося 1212 днів і 12 хвилин від моменту народження. Ці числа могли би бути ще меншими, але зима чомусь розсварилася зі снігами і ми поїхали в Карпати лише за кілька днів до початку весни, коли більше сподіватися на суцільну білосніжність пейзажу вже не випадало. На чотири доби ми оселилися в оазі затишку та комфорту – пансіоні «Альпійський двір». Та, хоч як спокусливо було залишитися на одному місці, де є все для відпочинку і навіть саме Славське лежить під ногами, ми, щойно заселившись, подалися підкорювати найкращий в околицях гірськолижний курорт, даючи назву якому, засновники скористалися творчим доробком Івана Франка.

20150227_150728

Активний відпочинок всім на радість

«Захар Беркут»

До нещодавнього часу ім’я тухольського старійшини, видобутого з надр історії невтомним Каменярем, у пересічного українця викликало хіба невиразні спогади про шкільну програму з української літератури. Загубившись між щільних рядів інших літературних героїв минулого десь так між Чіпкою та Голохвастовим, Захар Беркут і надалі міг би припадати пилом на задвірках свідомості, якби у 2005 році не перетворився на бренд гірськолижного відпочинку. Зваживши безсумнівну позитивність героя та чаруючу звучність його імені, будівничі комплексу з найдовшою (2710 метрів) в Україні канатно-крісельною дорогою вирішили відійти від поширеної практики називати за вершиною і прорекламували особу з 20-гривневої банкноти. Важко не погодитися, що вони мали рацію, бо інакше на питання: «На чому катався?» довелося б відповідати: «На Звірці!», а потім довго пояснювати, що не мордував ніяких звірят.

Щоб не розчинитися у тіні немаловідомих гірськолижних курортів Славська, «Захар Беркут» з’явився на світ дещо осторонь від містечка – поблизу села Волосянка. Певно, через більшу віддаленість від великих населених пунктів і транспортних магістралей, а також широкої долини річки Опір, температура на його спусках зазвичай на кілька градусів менша, ніж в околицях самого міста. Здавалося б, ця різниця не значна, але саме в такі вередливі зими вона дається взнаки. Коли потяг привіз нас на станцію «СлавськО» (місцеві та картографи досі не дійшли єдиної думки щодо назви), то з усієї когорти гірськолижних гігантів життя жевріло лише поблизу Волосянки. Тож ми скористалися послугами приватних перевізників (на привокзальній стоянці «бобиків» пропозиція фантастично перевищувала попит) і, зазирнувши на годинку до пансіону, щоб залишити речі, пообідати та перевдягнутися, поїхали наздоганяти зиму на останній бастіон гірськолижного фронту.

Водій нам трапився хороший, хоча й дещо сумний. Бідкався, що дощі розлякали майже всіх лижників, а ціни на пальне ростуть так стрімко, що він везе на мало не задарма. Воно й не дивно чути таке, коли кілька тижнів поспіль падає не те, що повинно: дощ, а не сніг, гривня, а не долар (нам «поталанило» втрапити у самий пік, коли за 24 дні після відносної стабільності співвідношення між валютами збільшилося удвічі – з 16 до 32). Зате, якщо рахувати все у доларах, то за чотириденний відпочинок ми витратили удвічі менше, ніж якби приїхали сюди на місяць раніше, адже через малий попит місцеві не наважувалися підіймати ціни, щоб не відлякати поодиноких клієнтів остаточно.

Коли ви їдете на «Захар Беркут», все, що слід з собою мати – це гаманець і хороший настрій! Хоча по самому Славську є повно прокатних пунктів, ми вирішили отримати спорядження на місці, щоб зайве з ним не тягатися. Біля в’їзду до гірськолижного комплексу ми знайшли невеликий базарчик, де можна взяти на прокат або купити все, що потрібно (і що не потрібне – теж). Ми вчергове подякували погоді – на нас чекав широкий вибір сноубордів, а чоловік, що підбирав їх, люб’язно виділив нам свій час та увагу – інших клієнтів у нього не було. Знайшлося заняття і для моєї мами з Нестором – вони отримали в розпорядження сани.

20150226_161603

Ми в передчутті лижних пригод

Озброївшись знаряддями активного відпочинку (чи, як дехто вважає, самотортур), ми попрямували до підйомника. І, хоча за кількасот метрів шляху нам траплялися на очі лише струмочки і сильно підталі масиви снігу, головне – що він таки тут був! До того ж, нудний дощик перевтілився у несміливий мокрий сніг і це реанімувало сподівання, що на п’ятсот з гаком метрів вище (де на маківці Зворця притулилася верхня станція канатно-крісельної дороги) ми навіть зможемо трохи покататися. Принаймні, так нас запевнила касир. Та й на телефонній лінії, куди я дзвонив щойно, як ми приїхали з Києва (рекламні щити з професійним лижником на сліпучо-білому тлі і телефончиком комплексу біля Волосянки зустрічають приїжджих мало не на вокзалі), мене переконували, що на схилах все ще катаються.

Зваживши усі за та проти, ми вирішили розділитися. Поки мама з Нестором вправлятимуться на санчатах на нижній території (тут, до речі, є дитячий бугель, але у ці дні він вже не працював), ми з Оленкою розвідаємо, що там нагорі. Тож ми удвох пройшли турнікети нижньої станції і вирушили у невідоме (верхівки гір закривали хмари). Піднявшись над землею, вже за кілька хвилин ми опинилися посеред щільних стін струнких смерек, залишивши гамір та буденність десь далеко внизу. Шкірою обличчя відчувалася вогкість від близької хмари, а вуха все звикали до тиші лісу, яку лише зрідка порушувало  тьохкання кріплення кабінки під час проходу чергової опори. Та ще подавав голос струмочок, який час від часу звільнявся від снігового панциру і невгамовно перешіптувався з камінцями на своєму шляху.

Злегка погойдуючись у кріслі і трохи хвилюючись від висоти під ногами, я згадав свою першу поїздку на крісельному підйомнику. Це було 9 років тому, також у Славську, але на горі Тростян. Тоді вперше у свідомому віці я разом з друзями подався підкоряти гірськолижні спуски і вже під кінець першого дня мало не шкодував за те затьмарення свідомості, що привело мене на ці страждання. Попри накази інструктора мої лижі зовсім не хотіли прямувати туди, куди мали, наїжджали одна на одну і зупинялися, коли слід було розганятися або, навпаки, впадали у шалене прискорення, коли мені кортіло хутчіш стати на місці.

Та найбільше зусиль вартувало приборкання бугеля! Це архаїчне знаряддя у вигляді швабри з тросиком настільки вбило залишки моїх сил, що останнього разу я після кількох невдалих спроб взяв лижі в руки і поплентався на маківку пішки (станція канатки, що вела до міста, знаходилася саме там). Бугельні витяги вже самі по собі вимагають певних умінь, а якщо додати, що на Тростяні вони проходить не по зовсім рівній поверхні, часом відхиляючись у бік, стрибаючи через траверс чи взагалі, втративши страх, перетинають трасу, то підйом стає не меншою пригодою, аніж спуск. Щоправда, саме завдяки таким складнощам, які за ті три дні я, зрештою, приборкав, мені потім жодний бугель вже не був страшний.

До речі, саме тоді я вперше почув про «Захар Беркут». Розповідали, що там можна цілісінький день кататися, ні разу не вступивши в контакт з підступними швабрами. Також ходили легенди про фантастичні черги і не менш «казкові» ціни на новоспеченому гірськолижному курорті. Останнє зіграло вирішальну роль з огляду на об’єм студентського гаманця, тож ми продовжили боротьбу з Тростяном, залишивши Волосянський напрямок на майбутнє.

20150226_155705

Канатно-крісельному підйомнику ніякі нерівності рельєфу не перешкода!

І ось це майбутнє настало!

За роки, що минули, відбулося моє гірськолижне «дорослішання» на інших курортах, тож дерева вже не здавалися велетнями до неба. Так, за багатьма чинниками «Захар Беркут» і донині лишається найкращим в околицях Славська. В нього єдиного є канатно-крісельна дорога вздовж траси (кріселка на Тростяні йде осторонь спусків, тож для катання до неї треба або під’їжджати «бобиками», або взагалі покладатися лише на бугелі). Крім того, на відміну від однокрісельної на Тростяні, на маківку Зворця можна підійматися парами, до того ж, з проміжною станцією (і є заділ під ще одну). Окрім цього у верхній частині гори є два бугельні витяги і ще один у середній – всі три мають незрівнянно більш лагідну вдачу, ніж жахіття мого «дитинства».

Проте досвід, набутий в минулі роки, відверто теревенив, що курорт біля Волосянки – далеко не межа бажань! На багатьох інших вже забули саме слово на літеру «б», а крісла об’єднали не в пари, а четвірки чи ще більше, додали підігрів, а на особливо фанатично відданих ідеї комфорту трасах загорнули в кабінки, захищені від вітрів та снігопадів. Про те, що зазвичай канатна дорога не одна, як і кількість гір в межах курорту, а мережа трас пропонує таке число маршрутів, що можна щораз спускатися по-новому, певно, казати зайве.

Та, не зважаючи на ці всі порівняння відверто не на користь місця нашого теперішнього катання, ми ні на краплину не пожалкували про свій вибір, бо саме тут набули такого досвіду, якого в нас ще не було. Більше того, здобути такі враження на більш сучасних чи цивілізованих курортах взагалі неможливо!

20150226_121258

Підйомник з доставкою у хмару. Верхня станція на горі Зворець

Отже, перший заряд адреналіну ми отримали щойно зійшовши з підйомника на маківці Зворця. Хмара, до якої ми втрапили ще на підльоті до проміжної станції, на висоті 1223 метрів не лише не подумувала зникати, але ущільнилася до такої міри, що з однієї крісельної пари вже ледве було видно попередню. Крім того природнім орієнтирам – компаніям смерек – стало ліньки лізти так високо, тому вони лишилися десь у нижній частині спуску – безнадійно далеко за умов хмарної короткозорості. Ми стояли на верхівці гори, з якої майже увсебіч в туманне невідоме вели сліди попередніх лижників та сноубордистів. Біда лише в тому, що попри ідентичність за умов обмеженої видимості усіх напрямків, лише один з них приводив до місця посадки на кріселку, а в усіх інших вкрай бажано не пропустити поворот на неї, інакше вимальовувалася реальність кількаденних блукань горами з холодним і голодним фіналом…

Як відомо, людина використовує очі для отримання 90% інформації від навколишнього світу. Але, варто нам було від’їхати якусь сотню метрів від верхньої станції, як навколо все залило таким однорідним молоком, що для орієнтування на місцевості довелося задіяти інший орган чуттів – вуха. Ми намагалися дослухатися до голосів поодиноких колег, що проносилися десь у невідомому близькому, або до ледве чутного шуму кріселки. Останнє наказало довго жити, бо досить скоро з того боку з’явилася широчезна таловина, яка не лише не пускала нас поближче до невидимих літаючих крісел, але й стала відтісняти від них кудись подалі.

Так ми поступово втратили і звукові орієнтири, залишившись сам-на-сам у полоні глухої імли. На щастя, менш, ніж за хвилину з туману виринув перший орієнтир. При під’їзді ближче темна пляма перевтілилася у верхню станцію одного з бугелів. Спершу ми зраділи, бо усі швабро-підйомники тут прокладені приблизно в одному напрямку. Але доволі скоро радість наша згасла, бо (як виявилося пізніше) цей був єдиним, який не працював. Більше того, він дещо відхилявся від кріселки, спускаючись до джерела «Писана Криниця». Всі ці деталі ми дізналися вже згодом, коли детальніше вивчали стенд, а поки єдиним, що нас наштовхувало на думку кинути товариство безробітного бугеля, стало різке зменшення слідів.

20150226_122226

Ставати на сноуборд краще на таловині – тоді немає ризику, що він поїде, перш ніж прищібнеш другу ногу.

Я вже згадував, що бугельні витяги на «Захарі Беркуті» більш пологі, аніж на Тростяні. Загалом це чудова новина, але в нашому випадку вона зіграла злий жарт – широкі сноуборди ледве-ледве їхали по цій маже горизонтальній поверхні. Місцями довелося мало не відштовхуватися, щоб покинути зачарований спуск. Та все ж ми це зробили і, зрештою розігнавшись, влетіли в іншу крайність – таловину. Та сама смуга перешкод, яка відтіснила нас від кріселки, здавалося, нікуди не зникла, а лише чекала в тумані, коли ми до неї повернемося. На щастя, у місці зустрічі нам поталанило обійняли її за трав’яну талію, тож безсніжна частина спуску тривала якихось кільканадцять секунд.

Виявилося, що сноуборди є за сумісництвом відмінними грасбордами! По трав’яному схилу вони їдуть навіть швидше, ніж по пологому сніговому. Головне – постійно триматися на канті, бо інакше миттєва зупинка забезпечена. А ще не слід наїжджати на плями глини, адже її в’язку суть не здолає навіть гострий кант.

Успішно склавши іспити з грасбордингу, ми здобули цілу купу подарунків! По-перше, вдалося повернутися на засніжені схили. По-друге, туманну необмеженість нарешті почали витісняти привиди смерек. А, по-третє, після періоду тиші ми знов утрапили в мейнстрим лижників та сноубордистів і, вже не покидаючи його, успішно досягли першого свого фінішу біля проміжної станції канатно-крісельної дороги.

20150226_122912

На проміжній станції вже майже безхмарно

Перший спуск здавався найбільш довгим і повним пригод. Коли ми проїхалися цим маршрутом удруге, то все було прозаїчніше. Користуючись вже знайомими орієнтирами, ми спустилися майже без зупинок. Згодом настала черга дослідити варіант по той бік колись недружньої таловини. Виявилося, що вона розпочинається мало не від верхньої станції, тож вивертати ліворуч слід одразу біля підйомника, бо наступне тонке місце знаходиться аж там, де ми його випадково знайшли першого разу.

З цієї другої траси я запримітив ще один бугель – працюючий. Тому після чергового спуску, коли все почало набувати рис буденності та одноманітності, я сказав, що хочу ще пригод і подався знайомитися з місцевими шваброльотиками. Першого разу я злетів майже одразу, зате другого успішно доїхав до самого кінця. Досвіду підйому сноубордом на бугелях в мене майже не було, але на «Захарі Беркуті» вони мають надзвичайно дружню вдачу, тому я швидко з ними порозумівся. Як і в лижах, головне тут тримати напрямок, а спосіб кріплення (за попу чи між ноги) не має суттєвого значення.

20150226_140410

Слалом по-весняному – оминути всі таловини

Опанувавши усі тонкощі місцевого катання, ми дали зелене світло нашому нижньому загону. Коли мама з Нестором піднялися до нас на маківку Зворця, погода мало чим відрізнялася від тієї, що була кілька годин до того. Але Нестор просто загорівся теж навчитися кататися, як ці всі інші – ближче до вечора любителів покататися стало більше (певно через те, що пообіднє катання дешевше, ніж цілоденне, а окремо ранкового просто немає).

Отже, наступного дня технічне забезпечення нашої групи зазнало суттєвих змін. Оленка, як і вперше, взяла сноуборд, мама – сани, а ми з Нестором – лижі. На прокаті нам не лише знайшли підходящий розмір для трирічної дитини, але й дали телефон інструктора, який би навчив її, як ними користуватися.

Фото-0139

Нестор досліджує своє нове вміння

З учителем лижної справи ми зустрілися одразу – він вже чекав на нас поблизу виходу з підйомника. Познайомивши його з учнем і ввівши в курс останнього, ми подалися кататися у своє задоволення. Задоволення тривало трохи більше, ніж півгодини. Хоч ми й домовлялися про дещо більший час, інструктор запевнив, що на даному етапі далі займатися немає сенсу, бо хлопчик, якщо й зрозуміє, то скоро все забуде, тож краще починати вчитися десь у 4-5 років. Певно його знітило не стільки те, що Нестор залишався вірним своїй впертій натурі, а те, що підопічний сам намагався його повчати, як слід їздити на лижах.

Позбувшись інструктора, Нестор не втратив бажання покататися на лижах. Він бо хотів спускатися з гірки, як інші, а вчитель вимагав від нього якихось «незрозумілих» вправ з постановкою лиж. За короткий час першого заняття хлопчик ще не зрозумів, як слід повертати чи гальмувати (у моєму дорослому віці на це теж знадобилося набагато більше спроб), тож я вирішив з’їхати з ним парою. Я злегка зігнувся, поклавши лижні палиці на коліна, а Нестор став між моїх лиж, тримаючись руками за мої палиці.

IMAG2376

Висота 1223 метри. Починаємо наш перший спуск

Конструкція з чотирьох лиж не настільки маневрена, як з двох, тому спускалися ми обережно. Для пригальмовування та поворотів я використовував легенький плуг, а Нестор просто їхав, як міг. Нам вдалося без проблем навіть протиснутися крізь смугу трав’яних перешкод, тому фінішу ми досягнули, уникнувши падінь чи будь-яких інших неприємностей.

Новоспеченому лижнику припало до смаку катання і він спробував трохи поїздити самостійно. Але лижі неофіту дісталися якісь вередливі, вони все то роз’їжджалися в різні боки, то ковзали на місці, але аж ніяк не слухалися свого власника. Зрештою Нестор засумував і ми повернули його в групу парного катання на санях (разом з моєю мамою). Цього дня ми всі знаходилися на верхній частині гори і час від часу могли бачити одне одного – на щастя, хмари подалися обійматися з іншими горами і тепер весь спуск було видно від станції на маківці до проміжної.

IMAG2381

Наш перший фініш біля проміжної станції на висоті 1075 метрів

Краєвиди, яких надокучливі хмари нас позбавили першого дня, виявилися неймовірно красивими! Усе ж, сіамська близнючка Зворця (кількасот метрів між маківками) неспроста називається Високим Верхом. В який бік не поглянеш – всюди видно, як інші гори вервечками чимчикують вклонитися своєму високому покровителю. Крім того, серед навколишніх вершин, тільки Зворцево-Високоверхна могла пишатися білою мантією (хоч місцями і подертою темними таловинами), а решті дісталися хіба якісь невиразні клапті колишньої зимової величі.

Без вогкої імли орієнтуватися на спуску стало значно легше. Водночас я зміг роздивитися і ті місця, в які ми не заїжджали. З верхньої частини схилу я розгледів, що снги у напрямку на джерело «Писана Криниця» безнадійно розстав – там відкрита ділянка повернута майже повністю на південь, тож недарма тамтешній бугель пішов у відпустку до наступної зими. Зате траси ліворуч від канатно-крісельної дороги, закуті в смерекові лати, викликали неабиякий інтерес.

Саме другого дня я вирішив спуститися нижче проміжної станції. Звісно, ілюзій щодо того, щоб доїхати до нижньої, яка примостилася у долині біля самого в’їзду до «Захара Беркута», у мене не було ніяких – з висоти крісельного польоту ми вже бачили, що траса до фінішу добігає геть латана і за весь час нашого катання ми на ній нікого не помітили, хоча можна було розгледіти чимало слідів попередніх лижників, яким поталанило з погодою кілька тижнів тому. Проте з середньої частини спуску підіймається другий з працюючих бугелів – а це додаткова ознака того, що до нього якось доїхати можна.

20150227_141438

Катання з краєвидами не менш цікаве, аніж спуск крізь хмару

Спершу їхалося добре – траса вела себе достатньо стримано і не скупилася на сніг. Та доволі скоро зустрілася розвилка – вузька, але плавна дорога продовжувала траверсоподібну поведінку, а праворуч широким фронтом вниз зривалася її невгамовна сестра. Згідно з картою саме так починалася єдина «чорна» траса на цьому курорті. Ясна річ, найвищий рівень складності їй дали за крутизну схилу, але зараз чорноти додавала ще густа мережа таловин. Я навіть зупинився на мить, щоб роздивитися, чи можна спуститися цілком по білому, але, не отримавши ствердної відповіді, подався таки трасою-траверсом.

Схоже, я виявився не одним таким, бо чисельні лижники настільки позчесували сніг, що перетворили колись рівненьку дорогу на суцільний ланцюжок сніговий горбиків. Можливо, опуклості спершу були невеликими, але потім пооб’єднувалися у півметрові трампліни, розташовані з дивовижною регулярністю. Тому я став таким собі стрибунцем мимоволі. Та не встиг я налаштуватися на стрибучий лад, як траса вийшла на галявинку, де здійснила повний розворот, щоб встигнути повернутися до підйомників. Чим далі, тим простору ставало все більше – як і місця для маневрів, а зовсім скоро я знову опинився на широкому спуску – втрапив якраз до завершення офіційно «чорної» траси.

Друга частина мандрівки видалася вже не такою хвилюючою – просто широка траса без вже звичних таловин та з помірним кутом нахилу. Але, схоже, перша половина спуску надійно відлякує усіх, хто має більш-менш розвинене відчуття безпеки, тому поки я їхав – не зустрів взагалі нікого. Тільки й того, що побачив двох чи трьох осіб, які вже підіймалися бугелем.

IMAG2375

Міряємося у кого лижі довші

Ще однією місцевою розвагою є катання просто між дерев. Свободи лижників на «Захарі Беркуті» не обмежує ніщо (за весь час ми помітили лише один метровий клаптик яскравої загороджувальної сітки – перед однією з опор крісельної дороги, а якихось вказівників на трасах не бачили й поготів) – тобто, на свій страх і ризик ви можете як завгодно близько проїжджати між дерев та опор підйомників. У попередні роки нам доводилося кататися на курортах, де таку опцію надійно ліквідували кілометровими загорожами кольорової сітки, тож максими травм там можна отримати від зіткнення з іншим лижником, але аж ніяк не від обіймів зі стовбурами смерек.

Звісно, мене не розпирало бажання ще більше наблизитися до природи, але одного разу, коли я помітив, що пропустив поворот до станції кріселки, а підійматися до розвилки вже було задалеко, трохи вдався до «партизанщини». Власне, нічого нового мені не довелося відкривати. Просто побачив, що я не один такий роззява і мої попередники вже накатали чітку лижню крізь невеликий лісок прямісінько туди, куди треба. Тільки того й лишалося, щоб тримати свої лижі у слідах і не дуже прискорюватися – все ж траєкторія пролягала у сантиметровій близькості до товстезних стовбурів, зустріч з якими не обіцяла бути м’якою і теплою.

Так під кінець другого дня ми вже знали місцеві спуски, як свої п’ять пальців. Бачили їх у хмарах і за ясної погоди, їздили по снігу і траві, я згадав своє лижно-бугельне минуле, а Нестор взагалі став на лижі уперше. Разом з тим зима не збиралася перевиконувати календарний план і вже за кілька днів готувалася передати всі повноваження своїй наступниці, пристрасне дихання якої відчувалося все сильніше. Нам не лишалося нічого іншого, як поставити галочку в графі катань і перейти до культурної частини відпочинку. В цьому плані Славське дуже вигідно розташоване, бо крізь нього пролягає залізнична гілка, що, пронизуючи весь гірський масив, вже за кілька годин виходить по той бік Карпат – в околицях старовинного містечка, звести яке у непривітній колись місцевості вартувало неабияких мук.

20150227_150605

До зустрічі на нових спусках!

 

Advertisements

2 thoughts on “Таловини часу: “Захар Беркут”

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s