Таловини часу: Мукачеве

Міста можна розділити на два типи за ставленням до істориків майбутнього. Одні з педантичною скрупульозністю задокументовують момент свого створення і всі важливі та дріб’язкові події після цього. Але трапляються такі, мешканці яких знайшли собі чимало більш життєво необхідніших занять, аніж списувати стоси паперу про те, що й так відомо. Точніше кажучи, було відомо, поки вони жили, але поступово покрилося мороком невідомого після їхньої смерті.

Часом історія виявляє своєрідне почуття гумору і влаштовує так, що мешканці того чи іншого поселення появою в хроніках минулого завдячують своїм ворогам. Так сталося, наприклад, з Мукачевим. Складно уявити, скільки б поколінь цього закарпатського містечка встигло народитися і померти, не лишивши по собі ані документа, ані якоїсь картини, якби угорський літописець не згадав його, як ще один здобуток своїх одноплеменців під час походу з пошуку батьківщини у 896 році.

З висоти замку можна роздивитися усі 28 км2, на яких розташоване Мукачеве

Не меншою загадкою оповита назва міста – Мукачеве. Документальних пояснень немає, а за звання правдивої змагаються одразу кілька легенд. За однією з них будівництво замку, без якого у свавільні роки не могло вижити жодне поселення, було далеко не медом для місцевих робітників і вартувало їм неабияких мук – звідси і назва. Згідно з іншою все відбувалося не так печально, а навіть навпаки. На відміну від суворих гір неподалік, клімат у долині річки Латориці дозволяв творити дива, тож люди чимало всього вирощували, зокрема й пшеницю, яку мололи з допомогою водяних млинів на борошно, чи пак муку.

Ще одну версію пропонує автор найдавнішого літопису угорців «Геста Гунгарорум» (діяння угрів). Літописець згадує, що його народ чимало всього натерпівся, поки перетнув широкі степи і високі гори. І лише, коли останній карпатський стрімчак залишився позаду, угорський верховода Алмош зміг зітхнути з полегшенням і сорок днів святкував успішне завершення походу та кінець усім мукам, які довелося пережити. Ця грандіозна гулянка відбувалася не абиде, а вже зрозуміло, в якому населеному пункті. Щоправда, «Геста Гунгарорум» було написано мало не на триста років пізніше за згадувані події, тому важко сказати – виникла назва «Мукачево (Мункас)» вперше на сторінках цього літопису, чи вживалася і раніше.

Проте, заради справедливості слід визнати, що наступні покоління мукачівців виправили недбалість своїх предків і залишили у спадок стільки історичних свідчень та пам’яток, що нині це місто належить до когорти найцікавіших в туристичному плані об’єктів в Україні і, певно, найбільш визначним на Закарпатті. А, враховуючи, що до нього зі Славська можна доїхати електричкою всього за трохи більше, ніж дві години, ми вирішили присвятити цьому славетному містечку цілий день нашого відпочинку.

Щоб не спізнитися на потяг, ми поснідали раніше, ніж зазвичай, і ще до дев’ятої ранку прибули на станцію. Поки чекали на електричку, без діла сидіти не доводилося: Нестор познайомився з місцевими котиками, а також ми з ним дослідили надземні переходи через залізницю, для яких, судячи з незачовганості сходів, ми стали першими пішоходами цього року – більшість людей не заморочуються набором висоти і перетинають колії в одній площині.

Аж 44 сходинки? Треба перевірити!

Якщо Ви вагатиметеся, яким видом транспорту потрапити по той бік Карпат, неодмінно виберіть залізницю! Дорога для потягів в умовах гір дарує набагато більше хвилюючих вражень. Воно й не дивно, адже там, де для підйому вгору автомобілю достатньо скористатися серпантином, потяг, не схильний до різких змін напрямку, змушений то вдавати з себе канатохідця на довгих мостах над глибокими долинами, то пірнати глибоко під землю.

Найбільш неймовірні краєвиди відкривалися біля найвищої точки – на межі областей між Лавочним і Воловцем. Ми проїхали по двох віадуках (в Україні їх збереглося всього п’ять), чотирьох тунелях (у тому числі один протяжністю у два з невеликим кілометри), а мостів над ріками й лічити годі! Але по той бік вододілу схили гір настільки стрімкі, що навіть цих інженерних рішень виявилося недостатньо і колії довелося виконати дві величезні петлі з розворотом на 180 градусів. Так, їдучи по одному краю гігантської петлі, ми могли бачити інший потяг по той бік долини, через деякий час зустрічалися з ним в середині дуги, ще згодом опинялися на місці, де його помітили вперше, а він займав первісно наше місце на початку цього гігантського спуску!

Як можна не дивитися за вікно, коли там стільки потягів!

Те, що по цей бік вододілу втрата висоти більша, ніж по той, можна було помітити і по повній відсутності снігу (навколо Лавочного його було ще чимало). Білі шапки ми зрідка бачили тільки на маківках найвищих гір. Здається, найбільшою з них могла похвалитися Боржава, де також є гірськолижний курорт.

Окрім трансляції запаморочливих крутосхилів потяг має ще одну перевагу перед авто – близькість до народу. Лише в електричці ви, не встаючи з місця і не виконуючи жодного зайвого руху (окрім, хіба, діставання гаманця) можете придбати поїсти, купити якісь страшно корисні в господарстві речі і насолодитися музичними хітами у виконанні баянів, бубнів, гітар і життєрадісних голосів! Артисти викладаються на повну, не шкодуючи сил і часу. Так, за дві поїздки (туди і назад) одну групу ми мали нагоду прослухати аж три рази, а їхні «Білі каштани» могли наспівати, навіть прокинувшись вночі.

Прибувши до Мукачева, ми не знали, з чого почати, лише перші кілька хвилин. Тобто, хотілося і місто подивитися, і на замку побувати. Але громадський транспорт тут, певно, налаштований більше на місцеві потреби, а не поодиноких самостійних туристів, тому, наприклад, з вокзалу до замку треба або йти пішки (шлях не дуже довгий, але доволі нудний – я в цьому переконався сім років тому) або звернутися до таксистів. Останні, ніде правди діти, без діла не сидять, а самі вишукують серед приїжджих потенційних любителів погледіти на старовину. Тож за нами лишалося тільки вибрати, хто цікавіше себе прорекламує.

Як і в давнину, єдиний шлях до замку пролягає дерев’яним містком над глибоким ровом

Конкурс виграв один добродій, що за 400 гривень обіцяв і на замок звозити, і по місту покатати, принагідно зупиняючись у найцікавіших місцях для невеликих екскурсій. Він ще пропонував не обмежуватися межами самого міста і провідати додатково кілька замків неподалік, але ми порахували, що зможемо туди потрапити і звичайною електричкою, що неабияк потішило наші гаманці.

Перше місце у нашій кількагодинній мандрівці посів Мукачівський замок. Але ще до того, як наше авто зупинилося на майданчику перед масивною брамою з містком через вражаючих розмірів рів, водій встиг нам дорогою розповісти не одну історію з минулого міста. Взагалі гід нам трапився на диво говіркий – ми ні хвилини не сиділи в тиші. І говорив він, власне те, що треба, а не виливав, наприклад, свої рефлексії щодо політичних чи економічних колізій сучасності, як то часом буває. Коли ми проїжджали повз якусь старовинну споруду, то неодмінно дізнавалися про неї щось цікаве. А в проміжках між цим водій вводив нас у курс минулого і теперішнього міста.

Одразу за брамою починається автентична бруківка

 

Найбільш вражаючим здається те, що за трохи більш, ніж тисячолітню історію, Мукачеве встигло побувати у складі понад десятка різних країн і народів! Засновниками першого укріплення вважають білих хорватів (1), яких згодом асимілювали прибулі зі сходу угорці (2). У часи розквіту Київської Русі (3) у Х-ХІ століттях місто відігравало роль одного з західних форпостів цієї слов’янської держави. Скориставшись князівськими міжусобицями, угорські феодали згодом повернули собі владу над Закарпаттям і Мукачевим зокрема. Але вже з 1281 року місто знову опиняється під контролем наших предків – Лев Данилович приєднав край до свого Галицько-Волинського князівства (4). 1321 року розпочинається третій угорський період, що безперервно тривав понад два століття. І тільки з посиленням турецького тиску на європейські країни у 1526 році Мукачеве ненадовго переходить під владу трансільванських князів (5). 1567 року свій інтерес на спірні землі вперше закріпили австрійці (6). З 1633 по 1711 рік місто належало Трансільванії, а після її падіння остаточно залишилося під австрійським впливом. ХІХ століття Мукачеве пережило у власності Австро-угорської імперії (7), після падіння якої в самому кінці І Світової війни за кілька років встигло потрапити на політичну мапу не одного державного утворення: Російській імперії (8), Угорщини (вкотре), Підкарпатської Русі (9) і, зрештою, Чехословаччини (10), у складі якої пробуло майже двадцять років. Остання хвиля інтенсивного перемальовування кордонів накотилася на Закарпаття напередодні ІІ Світової. У жовтні 1938 років на кілька місяців Мукачеве опиняється в автономії Карпатська Україна (реанімована Підкарпатська Русь), яка 14 березня 1939 оголосила свою незалежність. Незалежність виявилася цілковитою, в тому числі і від зовнішньополітичної підтримки, чим скористалася Угорщина, яка вже наступного дня захопила всю територію невеликої країни. Остаточно гегемонію невпинних угорців над Закарпаттям перервали радянські війська, що повертаючись з Берліну, певно, оцінили місцевий алкоголь і додали його (тобто, Закарпаття) до трофеїв СРСР (11). А від 1991 року і донині над ратушею Мукачевого майорить жовто-блакитне знамено (12).

Як? Знову сходи?

Але основна частина знайомства з містом чекала на нас згодом. У першу чергу ми побували в його західній околиці, де на горі-самітнику розташувалася колись гроза краю, а нині музейний комплекс – Мукачівський замок. У віконечку за брамою ми сплатили вхідне мито – три квиточки (Нестор пройшов безкоштовно за віком) та 50 гривень за екскурсовода (сфера впливу нашого водія не поширювалася на територію фортеці). Новий поводир не давав спокою нашим вухами і ногам, тож ми почули стільки, що й не запам’ятати одразу! А кількість сходинок і майданчиків, через які пройшли, й лічити годі!

Історія замку виявилася майже такою древньою, як і міста біля його підніжжя. Проте, найбільше Мукачівська твердиня має завдячувати Федору Корятовичу, з волі якого й було споруджено основу того, що ми маємо задоволення бачити і сьогодні. Саме він, отримавши у володіння Мукачеве в кінці ХІV століття, неабияк розбудував замок, дбав про розвиток міської торгівлі та ремесел, підтримував монастир. Старання подільського князя не минули марно і вже 1445 року Мукачеве одним з перший у Закарпатті отримало Магдебурське право.

Нема коли фотографуватися з тим Федором, якщо навколо стільки цікавого!

Загалом історії форпосту не бракувало ані драматизму, ані героїзму. У століття міжнаціональних конфліктів Мукачеве неодноразово опинялося в центрі протистоянь місцевих звитяжців значно переважаючим силам зовнішніх ворогів. Чого лиш варте ім’я княгині Ілони Зріні, яка змогла одними лише силами своїх підопічних обороняти замок від грізної австрійської армії цілих два роки і поступилася ворогу тільки через негідну підступність останнього.

Певно, вже досить про замок, бо він заслуговує на окрему розповідь, а хотілося б ще повести мову і про саме місто.

Ілона встигла помітити Нестора, який відбирає шабельку в її Ференца

Та перш, ніж покинути межі замкової гори, з нами сталася одна прикра історія. Річ у тім, що майданчик для стоянки автомобілів перед в’їздом до замку має доволі невеликі розміри і машини паркуються настільки близько одна від одної, що, коми ми виходили зі своєї, то зачепили дверцятами сусідню. Подія не лишилася непоміченою місцевими (частина припаркованих машин належить тутешнім торгівцям і тому подібним), які зібралися навколо місця пригоди і стали цілком серйозно вимагати доволі значну суму нібито на ремонт. Проте навіть побіжного погляду на цей дешевий продукт російського автопробу було досить, щоб зрозуміти, що щільне паркування – це лише один зі способів полювання на необачного туриста, адже попередні вм’ятини і пошкрябини на боках машини не були підрихтовані навіть косметично.

Але попри цю прикрість в усьому іншому Мукачеве лишило у нас цілком позитивне враження!

Свято-Миколаївський храм – найстаріший зі збережених на території монастиря

Почати хоча б зі Свято-Миколаївського монастиря, народження якого дослідники знаходять десь у нетрях ХІ століття. За майже тисячолітню історію святиня тричі зазнавала руйнувань (монголами 1242 року, австрійцями 1537 року та поляками 1657 року). Четверта подія могла би статися у роки войовничого атеїзму, але, як не дивно, радянська влада помилувала монастир, щоправда, змінивши стать самих монахів. Наука тих часів (1946 рік) була ще не спроможною вирішити це питання медичним способом, тому виконавці химерної забаганки вдалися до звичайної заміни: місцеву братію звільнили, а на її місце набрали штат монахинь з монастиря Пресвятої Богородиці у селі Липча під Хустом.

Хоча монастир належить до православної церкви, візуально його споруди неабияк відрізняються від того, що зазвичай передбачали архітектурні стилі східної гілки християнства. Річ у тім, що відносно спокійні часи на Закарпатті настали менш, ніж триста років тому, коли святиня деякий час (у 1664-1946 роках) належала греко-католицькому чернечому ордену василіан. Все, що послушники будували до того, не витримало столітніх випробувань вогнем і мечем, тому ансамбль, який ми бачимо сьогодні, вималювався на межі XVIII-XIX століть.

З вхідного майданчика видно все, що збудували василіани: келії та маківки двох крамів

Отже, перше, що впадає в очі, коли опиняєшся біля входу в обитель, це неприступний з виду п-подібний у плані комплекс келій, зведений 1772 року (разом з  домовою церквою на честь Всіх Святих). З боку міста вони знаходяться на підвищенні, тож потрапити всередину можна лише з території самого монастиря. Можливо монахи мали намір забудувати всю гору, і тому економили місце на будівництво, а може вони просто хотіли зробити так, щоб менше ходити, але свій головний храм (1804 року) примостили мало не впритул до келій.

До слова сказати, перший (не лише в монастирі, але й в усьому Закарпатті) мурований храм все ж був зведений не василіанами, а таки православними монахами – 1661 року на чернечій горі з’явилася кам’яна ротонда (у візантійському стилі), яку іновірці розібрали на будматеріали тільки 1826 року.

Проминувши ряди старовинних надгробків, можна побачити взірець сучасної культової архітектури

За величчю Миколаївського храму спершу легко не помітити ще одну невеличку церкву-капличку, що скромно примостилася на підвищенні трохи поодаль (треба пройти повз кладовище з чималою кількістю не менш цікавих кам’яних хрестів та плит). Споруджена вона була 2004 року і в пам’ять про рідну обитель своїх попередниць названа послушницями на честь Пресвятої Богородиці.

Провідчувавши грізність замку і умиротвореність монастиря, нам залишилося тільки поринути в метушню центра міста – що ми й з робили.

А ви знали, що Латорицею ще кількасот років тому плавали кораблі до Дунаю?

Переїжджаючи через Латорицю, водій звернув нашу увагу на якір, встановлений біля початку мосту. Важко повірити, але цей артефакт колись належав одному з кораблів, який плавав цією річкою до самого Дунаю! Сухопутні дороги і зараз вважаються тими ще екстремальними розвагами (асфальт в Україні – всюди асфальт), а в доавтомобільну еру ситуація взагалі вганяла в депресію, тому найбезпечнішим і найдешевшим залишався саме водний шлях. Коли гори були більш лісисті, а зими значно білосніжніші, Латориця своєю повноводністю приваблювала чимало суден. Нині ж від них лишився тільки цей якір, знайдений нещодавно під час розчистки русла.

Хутенько доїхавши до центру (адже від ймовірного запізнення на зворотню електричку нас відділяло заледве півтори години), наш гід провів нам пішохідну екскурсію головною площею – Миру (що є просто частиною однойменної вулиці, закритою для автомобілів).

Як і годиться, чільне місце в центрі Мукачева посідає ратуша

Як і годиться будь-якому райцентру, в Мукачевому все найважливіше знаходиться поруч. Але на відміну від більшості інших містечок подібних розмірів, стара багатоповерхова забудова тут збереглася у неймовірно привабливому вигляді. Звісно, це далеко не Львів, але чимало обласних центрів можуть відчути приступ непереборних заздрощів.

Перше, що нас вразило – це міська ратуша. Поглянувши на будинок, ніби переносишся в якусь казкову давнину, хоча насправді йому заледве виповнилося перше століття (свої неготичні вподобання реалізував протягом 1903-1904 років будапештський архітектор Яноша Бабула-молодший). До речі, мало хто знає, але годинник-куранти, виготовлений Йосипом Шовінським, входив на той час до п’ятірки найкращих баштових годинників Європи. Ратуша спокійнісінько пережила навіжене століття, безперервно залишаючись центром міської влади.

Резиденція князів Ракоці – колишній центр влади краю

 

А от, хто дійсно встиг понюхати пороху історії, так це колишній палац Ракоці. Родина цих трансільванських князів збудувала собі міську резиденцію ще далекого 1667 року і користувалася нею аж до 1711, коли австрійський уряд образився на бешкети Ференца ІІ Ракоці та й забрав споруду на користь імператора. Палацу ще пощастило, адже останній представник династії бешкетував не сам, а підняв неабияку антиавстрійську хвилю серед простого населення, тому війська понищили чимало будинків борців за незалежність, на диво не завдавши серйозної шкоди помешканню очільника куруців. Ніде правди діти, австрійський імператор не збирався користуватися поцупленим палацом, навіть особисто не наважувався приїхати в Мукачеве, тому шукав людину, яка б погодилася прикупити елітну нерухомість в центрі міста. 1728 року вибір випав на лояльного до влади німецького графа Шенборна-Бухгейма. Він та його нащадки набули репутації вельми спокійних осіб, схильних до будівництва. Так, вони не лише долаштували другий поверх і розширили палац у 1747 році, але й значно пізніше спорудили ще один в околицях міста (ми заїхали на годинку подивитися на нього по дорозі на Славське). Шенборни володіли значними маєтностями аж до ХХ століття, з якого через різні експерименти з соціальним вирівнюванням палац вийшов вже як державна дитяча художня школа (до речі, перша на Закарпатті).

Коли Нестор бігає, під ним вже починає прогинатися бруківка. Кирило та Мефодій нервово перешіптуються в куточку, а вежа костелу Святого Мартина от-от завалиться!

 

Ще один архітектурний шедевр, який просто неможливо не помітили під час променаду площею Миру, це костел Святого Мартина. Зведений черговим прихильником неоготики (будапештським архітектором Ціглером) у тому ж році, що й ратуша, він ніби урівноважує композицію центрального майдану, адже його стрімка вежею з годинником неабияк гармонує зі своєю ровесницею в протилежному кінці площі. Але найдивовижніше те, що у дворику за костелом збереглася найдавніша споруда міста, що вціліла до нашого часу – каплиця Святого Йосипа, яку датують XIV століттям!

Окрім архітектурної спадщини тішить око чимала кількість пам’ятників. Серед них і ті, які побачили світ вже у ХХІ столітті. Причому, мукачівці віддають шану як видатним діячам минулого (наприклад, просвітителям Кирилу та Мефодію), так і непересічним сучасникам. Саме у Мукачевому у 2010 році з’явився єдиний в Україні пам’ятник сажотрусу. Прикметно, що на відкритті скульптури був присутній її прототип – Берталон Товт, який присвятив своїй професії понад півстоліття. Кажуть, він не покидає свого ремесла навіть після виходу на пенсію і радо допомагає тим, хто потребує його послуг.

А вам колись вдавалося осідлати кота сажотруса?

Звісно, яке ж старе місто без посиденьок в кав’ярні! Наш гід показав дуже затишну кондитерську «Бондаренко», яку можна знайти, якщо пройти під аркою на вулицю Достоєвського. Він запевнив, що саме тут готують і пропонують найсмачніші в Мукачеві тістечка – і це виявилося більш, ніж правдою! Ми замовили різні смаколики на трьох і я навіть не беруся казати, який з них причарував найбільше – кожен подарував свій незабутній відтінок смаку.

На цій солодкій ноті наше знайомство з містом добігло кінця – адже ми поспішали на побачення з електричкою. Тож, повернувшись до машини, яку ми залишили на початку площі Миру біля театру (у Мукачевому їх аж два), одразу подалися на вокзал. Як і годиться райцентру, їхати довелося недалеко і без корків, тому вже за десять хвилин ми прощалися з нашим поводирем на привокзальній площі.

Ось він – наш солодкий ельдорадо!

До речі, історія залізничної брами Мукачева теж може повідати чимало про перепитії краю за останні півтора століття. Наприклад, перша колія досягла міста (1872 року) не з боку сучасної України, а від Будапешту – адже на той час Закарпаття належало Австро-Угорщині. Але по-справжньому важливого значення станція набула тільки 1887 року, коли залізничники підкорили Карпати і встановили сполучення зі Стриєм, що вже мав залізничний зв’язок зі Львовом. Саме приміщення вокзалу кілька разів перебудовувалося, щоб підлаштуватися під зростаючі об’єми перевезень. А від радянських часів обабіч центрального входу лишилися скульптурна делегація робітників і селян, які чомусь вітають не приїжджих, а тих, хто збирається покинути місто.

На цьому наша мандрівка до Закарпаття могла би скінчитися, але в розкладі місцевих електричок ми відшукали можливість під’їхати однією до мисливського замку Шенборнів, а через годину по тому продовжити шлях іншою. Хіба ж ми могли проґавити таку нагоду?

Спокій замку охороняють закам’янілі вартові

Із затишним замком посеред парку я вперше познайомився під час походу на сірководневе озеро восени 2008 року, а згодом написав про непересічну пам’ятку архітектури окрему замітку. З тих часів, здається, нічого суттєво не змінилася. На території колишніх володінь Шенборнів так само розташовується державний санаторій, край озерця торговці пропонують магнітики та інші сувеніри на згадку про Карпатські бренди, а у вольєрах просто посеред парку можна поспостерігати за співіснуванням гусаків та оленів (не питайте мене, чому вибрали саме цих тварин).

А ще тут просто неймовірне повітря! Варто подихати хоч годинку і вже відчуваєш себе зовсім іншою людиною. Лише після цього заряд денних вражень досягнув стовідсоткової позначки, а отже можна зі спокійною душею сідати на електричку, слухати «Білі каштани» і насолоджуватися думками про смачну вечерю, що чекає на нас у карпатському «Альпійському дворі» у Славську.

Прогулянка парком надихає на нові мандрівки (аж декого доводиться тримати в руках)