Гори на двох: Бранці плоскогір’я

Володимир Висоцький радив друзів перевіряти горами. Цей спосіб абсолютно точно підходить і для людей науки. Якщо особа бере з собою в похід грубий записничок і за нагоди замість медитації на дику природу чи теревень з побратимами самовіддано нотує щось перенасичене незрозумілими для оточуючих термінами – ви натрапили на чистокровного науковця! В уяві більшості читачів одразу постане незграбна постать такого собі жульвернівського Паганеля, вічно розгубленого, проте неймовірно ерудованого. Але що ви скажете, якщо цю роль зіграє симпатична дівчина з відмінною фізичною підготовкою та багаторічним досвідом туристичних походів?

Олена успішно захистила дисертацію, але її мозок продовжував вимагати розумового навантаження подібно до ядерного реактора, процеси в якому тривають ще довго після вимкнення. На її щастя, за кілька тижнів у Харкові мала відбутися наукова конференція, присвячена ювілею Миколи Хвильового. Часу на написання статті залишалося катастрофічно мало, але хіба де краще думається, аніж на свіжому повітрі? Так у нас і підібралася мила туристична команда: я, Оленка, Хвильовий, Аґлая та інші персонажі з напівзнищених «Вальдшнепів».

На вокзалі пункту призначення ми вийшли удвох. Всі інші уявні товариші спочивали десь у нетрях Оленчиного наплічника і до певного часу не турбували нас. Приміський транспорт родом з радянських часів за символічну ціну «як при союзі» хутенько провіз нас крізь вервечку розмазаних по широкій долині сіл і залишив на перехресті незадовго до того, як гори зімкнулися, без жалю позбавивши нитку траси намистин населених пунктів та придорожніх базарчиків.

Початкові три кілометри маршруту ми прочвалали на диво бадьоро. Перша гора ще не привіталася з нами, а лише крадькома позирала здаля, ліниво розпластавши свою сіро-зелену спину під щедрим травневим сонцем. Її верхню частину обрамляло широчезне плоскогір’я, яке не було видно знизу, але горизонтальність форм про нього свідчило красномовно. Я навіть майже пожалкував, що для гірського походу обрав шлях через якісь пологі пагорби, подібних до яких повно і деінде в Україні. Проте вже за якусь годину почалося таке, що змусило мене пошкодувати про дворічну перерву у дружбі з горами.

Та перш, ніж скуштувати поту сходження на сіль, ми посмакували солодощі туристичної галузі. Нічийні землі лишилися позаду, а майже перед самим підйомом, де його кут непомітно змінюється від нульової позначки до двозначної, ми наткнулися на огороджену територію, пройти крізь яку нам запропонували за гроші. Як бувалі туристи ми могли б проігнорувати умовності цивілізації, обійти неочікувану перепону і вилізти на плоскогір’я сусіднім схилом. Але цікавість взяла гору, та й на нашому маршруті аж до самого фінішу не передбачалося більше ані метру асфальту, ані жодної хатинки – самі лише гори, ліси та струмки.

Вирушаючи в гори, готуйтеся зустрітися з казкою

Зважаючи на обідню пору, в «Долині казок» (як промовляла барвиста вивіска над входом) було велелюдно. Хтось приїхав своїм авто (тут є платний паркінг), а когось підвезли відкритими уазиками з вітерцем від автобусної зупинки (і така послуга доступна). Туризм – це бізнес, на території якого ми з нашими великим наплічниками скидалися на таких собі динозаврів. Люди, максимум багажу яких складав невеличкий рюкзачок з перекусом чи іншими дрібницями, з подивом і, можливо, зі співчуттям поглядали на наші громіздкі силуети, не уявляючи, яка муха вкусила нас пхатися під палючим сонцем догори, несучи на собі весь свій пожиток. Проте на гігантських неповоротких равликів ми скидалися щонайменше, бо простували доволі швидко, не рідко когось обганяючи – сил ще мали вдосталь.

У «Долині казок» у мене з’явилася подружка-русалка

У «Долині казок» погляд тішили групки казкових персонажів, висічених з жовтого піщаника. Місцями антураж доповнювала дерев’яна архітектура. Трохи далі у тіні невисоких дерев ніжився ставок з кількома альтанками неподалік. А на тих відвідувачів, які успішно подолали перші кількасот метрів підйому углиб ущелини, чекав подарунок у вигляді повноводного водоспаду, купання у якому, на переконання деяких, входило у вартість вхідного квитка.

Майстер камуфляжу – це про Олену

Проте справжнє туристичне осердя долини, весь туристичний баласт якої наріс вже у часи перехідної економіки, містилося ще вище. Кількасот метрів вгору по стежці, усіяної зрадливими камінцями, що повсякчас намагаються тікати з-під підошов, заводять в саму глиб ущелини, де кам’яні стіни досягають найбільшої своєї стрімкості. І в той момент, коли, здається, що йти далі вже нікуди, з’являється вхід до унікального об’єкту природи – Червоної печери.

Щоправда, побачити вхід – це і все, що нам вдалося зробити. Печера перебувала у відмінному фізичному стані і могла би приймати в гості юрмища туристів, але на заваді стали побічні явища згаданої перехідної економіки. Охоронець пояснив, що там нагорі ніяк не вирішать, як ділити прибутки, тому ні вхідних квитків, ні будь-яких інших послуг зараз не надають.

За іграшковим, здається, фасадом причаїлося понад 20 кілометрів підземних ходів

Сумували ми не довго, адже, за великим рахунком на одну неприємну новину (не погуляли підземеллям) припало аж дві підбадьорюючі: ми зекономили гроші і отримали додаткові дві години, щоб пройти сьогодні більшу дистанцію. Зрештою, Червона печера, сподіваємося, нікуди не подінеться, а в майбутньому, коли економіка вже кудись перейде і прибутки будуть розподілені, ми таки поблукаємо між фантазійних нагромаджень сталактитів та сталагмітів.

Питань «що робити?» і «куди йти далі?» у нас не виникало. Неподалік від входу до печери стояв вказівник на плоскогір’я, який радив покинути світ майже горизонтальних доріг і податися шукати себе серед любителів чогось більш вертикального.

От саме й настав той час розплати, про який я згадував на початку! Підйом, хоч і не дуже довгий, видався мені найбільш стрімким з тих, які мені доводилося долати з громіздким наплічником на собі. Місцями ми прямували мало не притискаючись до стежки, бо, кілька разів, не виказавши відповідної пошани, я мало не погримотів донизу – настільки сильно відчувалося, як відтягує назад додаткова вага.

Це не просто скеля. Тут дійсно проходить стежка

Обабіч сіріли своєю неприступністю грізні стіни гір, між яких невидимим знизу підйомом ми поступово торували свій шлях у світі надсипучих поверхонь, де лише якісь припечені сонцем кущики і виступи породи слугували єдиною надійною опорою. Кілька разів проминули сітчасті загородження від каменепадів – адже прямо під нами знаходиться вхід до печери. А взагалі проходження цього підйому найбільш нагадувало якусь комп’ютерну іграшку з 90-х, коли дистанцію треба подолати швидко перебираючись з однієї опори до іншої. Добре ще, що розробники цієї версії не додали почвар, які б перешкоджали нам рухатися чи жбурляли різним непотребом – на відміну від «Долини казок» тут ми залишилися сам-на-сам зі своїм непереборним прагненням підкорити підйом, на який би без спеціального спорядження та відповідного взуття мало б хто наважився при здоровому глузді та твердій пам’яті, як любить приказувати Оленка.

Коли метання ліворуч і праворуч між стінами ущелини вже набуло рис буденності, а лік петель стрімкого серпантину безнадійно збився, нарешті прийшло полегшення. Гори зарахували нам перший іспит і нагородили просто неймовірним краєвидом – ми піднялися практично на край скелі, з якої вже ніщо не заважало роздивитися величезну долину, де почалася наша мандрівка. Це здавалося неймовірним, але біля стежки знову почали з’являтися хоч і невеличкі, але горизонтальні поверхні, на яких можна спокійно зупинитися і розслабитися без остраху скотитися додолу.

У це важко повірити, але щойно ми видряпалися між цих скель

Полегшення хочеться відчути по повній, тому на деякий час наплічники сповзають з наших мокрих спин і спочивають між придорожніх кущиків. Не менш мокрі футболки отримують п’ятихвилинну перерву також, розпластавшись на цих самих кущиках. Проймає бажання дихати на повні груди, особливо одразу після того, як зник тягар з плечей, а під ногами внизу розкинувся мало не весь світ! …

Гірський краєвид з висоти пташиного польоту

Як і годиться переможцям, плоскогір’я зустріло нас цілими оберемками квітів – та ще й яких! Щойно закінчилися стрімчаки і розпочалися перші видолинки, як простори зеленої трави оросилися пригорщами червоних зірочок півоній. Такої кількості володарів гірських квітів мені ще ніколи не доводилося бачити! Найбільш вражала навіть не так чисельність рослин, як їхнє гармонійне поєднання з ландшафтом. Дизайнер на ймення дика природа так дбайливо порозставляв камінці, кущики та поодинокі деревця, що півонії не тиснули своєю масою, а вдало доповнювали і окреслювали все те, що ми бачили обабіч стежки.

Виставка ландшафтного дизайну. Автор – дика природа

Заквітчаний шлях проводжав нас до першої вершини, яка, як і все на плоскогір’ї, здіймалася настільки невиразно, що збоку здавалася просто пагорбом, на котрому неможливо визначити, який квадратний метр є тією найвищою ділянкою, що ми підкорили. У цьому крився як позитив (долати гори на плоскогір’ї під силу навіть півторарічному дибулятку), так і негатив (вершини настільки чисельні і такі подібні, що зайшовши трохи далі від краю легко заблукати). Деревця та кущі тут трапляються лише вряди-годи, весь інший простір захопили трави, помережані з камінням. Проблема безслідно б здиміла, якби ми користувалися послугами навігаційних супутників, але потяг до пригод та романтики вклав у наші руки тільки компас і карту. Карта за таких обставин – що мале дитя в тумані, тому наступні кілометри ми покладалися на винахід давніх китайців. Правда ж, кумедно зустріти таких диваків у ХХІ столітті?

Попри назву, плоскогір’я – далеко не суцільно плоска поверхня. Це – застигла розбурханість моря з хвиль-пагорбів та амфітеатрів-впадинок між ним. Коли нас виносило на черговий гребінь, далеко попереду з’являвся маячок – курган з обеліском на маківці. Пам’ятка з триповерховий будинок здаля здавалася не більше насипу над кротячою норою. Але спускаючись до чергового амфітеатру, ми не бачили навіть її. Звісно, за можливості ми намагалися обходити провалини, але часом вони розлягалися впоперек нашого невидимого шляху, а особливо злісні ще й виставляли рядки кам’яних зубів, по яких доводилося або акуратно злазити, або взагалі шукати обхід.

У видолинках трапляються відьмині кільця. Горбик на обрії – курган заввишки з триповерховий будинок

Зрештою, наш човник винесло на якусь подобу дороги, напрямок якої збігався з нашими прагненнями (кілька попередніх відверто йшли врозріз з ними). І варто було пройти всього кількасот метрів, як ми здибалися ще з однією групою туристів. Як зразкові мандрівники вони рухалися дорогою, а не якимись сумнівними стрімчаками та бездоріжжям, як то трапляється у нас. Щоправда, були зустрічні при велосипедах, тож просто фізично не змогли б піднятися там, де й пішки дертися сумнівне задоволення.

Перетин маршрутів. Велосипедні туристи зробили привал поруч з нами

Зустріч з курганом ознаменувала закінчення переходу плоскогір’я – далі починався спуск, одягнений у ліс, в якому ховалося кілька джерел і місць для стоянки. За маршрутом саме тут і мав знайти спочинок наш перший день. Але ж його величність випадок докинув нам дві додаткові години (завдяки печері), з яких шкода було не скористатися. Тож, піднявшись сходами на маківку (звідки відкривався весь масштаб одноманіття плоскогір’я) і спустившись додолу (де містилися таблички з іменами загиблих у роки Другої світової війни радянських партизанів та вказівка на те, що курган насипано без лопат і екскаваторів – вже навіть не знаю, це творці об’єкту так похвалилися чи настільки великим був дефіцит інструментів і техніки?) ми сміливо взяли підписку на продовження пригод – знову заходилися лічити хвильки і в падини, тільки в іншому напрямку.

З висоти кургану видно так далеко, що подолати будь-який маршрут здається завиграшки

До меморіалу ми підійшли з заходу, а далі попрямували на південь вздовж східної межі плоскогір’я. На відміну від західної ця мала менші чіткі обриси. Тут не було й сліду карколомних урвищ, а ліс часом налазив мало не на самі пагорби. У багатьох місцях у затінку дерев спочивали позначені на карті пам’ятники радянським партизанам. З огляду на таку велику кількість пам’яток, яка мала би свідчити про масовий партизанський рух, видається дивною відверта немилість радянської влади до місцевого населення у повоєнні роки. Але нехай вже з цією загадкою розбираються професійні поборники міфів.

У глухих, здавалося б, закутках, можна надибати ось таку дивовижу

Подолавши ще кілометри три після відвідин кургану, ми дійшли до місця, де мали намір заночувати. Балка здаля здавалася нічим не примітною, хіба що деревець на її дні росло побільше, ніж у інших. Але карта обіцяла віднайти там не лише затишок під кронами, а й джерело. Хоч туристи ми й автономні, але хмиз і вода – це речі, які неабияк скрашують наші аскетичні будні.

Що ж, мапа свою роботу виконала успішно – ми побачили ціле озеро води. Тільки от всі береги навколо були рясненько витоптані рогатою худобою, а у повітрі витав характерний запах. Брати воду прямо з водойми ми не наважилися, тому я вирішив пройтися балкою, щоб знайти місце, де земля дарує чисту життєдайну вологу. Шукаючи, я переконався у слушності місцевої назви джерела, яка прямо вказує на роздільність – вздовж дна балки витягнулося кілька окремих озерець. Шкода лише, джерела всюди були заболочені. Та й просипатися зранку від того, що корови дожовують намет чи розвішаний на розтяжках одяг, не хотілося. Тож ми вчергове змінили план і вирішили розпрощатися з плоскогір’ям, спустившись до лісу, де всього за два кілометри на схід протікала справжня річка – там проблем з ресурсами бути не могло.

Реалії плоскогір’я – справдешній іспит з орієнтування на місцевості

Чи вірите ви у кохання з першого погляду? Мені здалося, що плоскогір’я нас покохало: спершу зустрічало оберемками квітів, потім дбайливо гойдало на хвильках, показало усю свою колекцію пам’ятників і унікальний об’єкт на додачу – природнє озеро (майже всі інші озерця у цих краях штучного походження). Наближалася ніч і ставало відчутно, що хтось планує розділити її з нами попри те, що перші дві пропозиції ми відхилили. Але наш залицяльник виявився ще й телепатом, а може й так здогадався, що ми збираємося розбити йому серце безцеремонним розставанням. І він спробував залишити нас силою.

Ми прямували на схід, а відкриті ділянки все не закінчувалися. Лінія лісу, здавалося, ніяк не наближалася, а якщо ми й підходили до чогось, то це виявлялося всього невеличким гайком. Ми простували крізь трави у пошуку дороги, яка за розповідями мапи мала завести нас до лісу, адже потикатися у хащі бездоріжжям по темряві ой як не хотілося! І що б ви думали? Плоскогір’я так і не дало нам змоги зустрітися з рятівним путівцем. Ми трохи спустилися на нижчі пасовища, але потім змушені були підійматися на основне пасмо, зробивши у підсумку велику дугу.

Тільки через шість кілометрів після кургану (по прямій було би менше) наша змучена команда вибралася на дорогу, та й то не ту, яку ми шукали. Чи варто казати, що план змінився знову? На щастя, бездоганну репутацію цієї транспортної артерії засвідчували чисельні сліди машин і не лише – ми от здибали двох квадроциклістів, які стали першими живими душами, з якими ми зустрілися після велосипедистів. Плоскогір’я вдалося до останньої спроби підкупити нас – забарвило свої широкі простори у золото сонця, яке вже схилилося так низесенько над видноколом, аж здавалося, що розчісує своїми промінцями шовкові трави. Але ми лишалися невблаганними і без жалю пірнули у темряву тунелю між дерев – услід за віднайденою дорогою.

Якщо побачили такий знак з дещо звуженими рамками Другої світової – рівень пройдено, можна заходити до лісу

Потрапивши до лісу після пасовища, здавалося, що стало пізніше на цілу годину – настільки одразу дала про себе знати пелена сутінок. Але йти стежкою між заростей – зовсім не те, що простувати пасовищем, адже напрямок всього один. Якщо додати, що ми поступово спускалися до річки, то можете уявити, з якою швидкістю рухався наш вечірній експрес! Два кілометри до бажаного фінішу ми подолали мало не за чверть години і десь о восьмій вечора почули довгоочікуване дзюркотіння.

На першій галявинці вже сиділи з наметом якісь щасливці. Ми тихесенько обійшли їх і пройшлися стежечкою трохи вище за течією. На щастя, один з берегів виявився пологим, тому вже за якусь сотню метрів від дороги ми надибали вельми затишне місце з власним джерельцем і купою сухого ломаччя. Рівного простору для намету було більш, ніж достатньо, тож у нас ще могли б з’явитися сусіди, але ніхто так і не прийшов – певно подібних до нас маніяків, які блукають у темряві по горах, не так вже й багато.

І, хоч за останні майже вісім годин наші ніжки наміряли 17 кілометрів мінливого рельєфу, ми попросили втому зачекати, поки підготуємо до її приходу все необхідне: поставимо намет, розберемо речі, розпалимо вогнище і зготуємо вечерю. Вечеряли ми вже при відблисках вогнища, які часом доповнювали білі плями ліхтариків.

А Хвильовий? Він мав вихідний. Персонажі його «Вальдшнепів» сьогодні так і не побачили сонячного проміння. Проте ніяких підстав до хвилювання вони не мали, адже Олена – дуже відповідальна і повернутися з походу без готової чернетки наукової статті просто не зможе. Але всьому свій час.

Продовження мандрівки тут