У краю буркітливих

Сонячний день давно розпочався, але долинка до останнього піклувалася про сон нашого табору, ніжачи його ранковим щебетом невтомної пташини та навіюючи видовища нових мандрів переспівом струмка і каміння. Коли небесне світило зазирнуло в найглибший закуток галявини ми вже з головою поринули у рутину похідних справ: умивалися, готували сніданок, збирали речі. Я вчергове подякував вчорашньому дню, який у нагороду за успішний поєдинок з плоскогір’ям подарував нам просто неймовірне місце для стоянки!

Тут було все необхідне для багатоденного табору, не кажучи вже про наші скромні потреби команди з двох осіб (літературних героїв я не беру до уваги): щедре джерельце з кришталево чистою прохолодою; необмежений набір колод та гілок, які чудово пасують для вечірніх посиденьок біля вогнища не лише, як паливні матеріали, але й лави чи, навіть, дивани; струмочок з вервечки імпровізованих джакузі, де невпинна вода піниться від невтомної боротьби з кам’яними брилами. І хай не лякає холод купання – згадайте про денну спеку і одразу відчуєте вдячність за зимний сервіс.

IMG_2425

Біля нашого табору природа сама попіклувалася про переправу

Взагалі, чим мені подобаються гори – це контрастом краєвидів. Учора ми рухалися майже суцільно відкритими просторами плоскогір’я, скупого на дерева та струмки. Сьогодні ж на нас чекає зовсім інша картина: безперервний ліс, гори далеко не плоскі, а в кожній долині щось має текти, не рідко настільки стрімко, що інакше, як водоспадом, це не назвати. Звісно, можна прокласти маршрут і так, щоб нічого не змінювалося, але особисто мені одного дня поневірянь серед безмежжя закам’янілих хвиль вистачило на весь похід, тому зовсім не засмучувало, що два сьогоднішні плоскогір’я (одне так і назване – Столиком, а інше за подобою обрису до обличчя – Ковалем) ми обійдемо зі східного боку.

Ранкові збори вклалися у півтори години – засиджуватися більше нам заважало усвідомлення того, що від наступного місця ночівлі нас відділяє 17 кілометрів шляху, переважно невідомого і насиченого спусками та підйомами. А те, що змінювати запланований фініш – це тільки додати собі пригод, ми переконалися учора. Пригод поки-що було достатньо.

IMG_2429

Долинка проводжала нас в дорогу з сонцем і квітами на деревах

Привітавшись з дорогою, яка ввечері нас познайомила зі струмком, ми почимчикували з нею далі на схід. А вже за п’ятсот метрів закінчили свій перший підйом на безіменному перевалі, де примостилася реконструкція партизанського табору «дідів курінь». Окрім власне куреня, складеного з чисельних товстих гілок, біля інформаційної таблички знайшло пристанище кілька поіржавілих залишків снарядів та гільз. Поруч з ними на метровій ніжці червоніла металева зірка, до якої хтось підвісив дзвоника. Олену як справжню дослідницю зацікавило: а чи він калатає?

«Обід!» – несподівано озвалося з-за дерев і, як за помахом чарівної палички, на галявині з’явилася групка туристів. Оглядаючи пам’ятку, ми й не помітили, як вони піднялися на перевал з іншого боку, тому були вельми сполохані, особливо Оленка, яка навіть намагалася пояснити, що обід ще не готовий. Ми всі разом посміялися з жарту, але на майбутнє запам’ятали: якщо серед лісу висить дзвоник, не слід перевіряти його функціональність, бо мало ще хто може зненацька виткнутися.

IMG_2431

Дідів курінь з калаталом під червоною зіркою, через яке ми мало не вскочили в халепу

Від куреня стежка привела нас до долинки, котру, як і попередню, ховали від сонця крони високих дерев, але місця тут було значно більше і цією обставиною скористалося чимало туристів. Прямуючи вздовж річечки, ми налічили щонайменше з десяток різноманітних наметів, проте їх було, певно, ще більше, адже «жайвори» вже повідлітали. Таке скупчення любителів походів зовсім не випадкове, бо саме тут, у місці злиття двох гірських потічків, розмістилася туристична стоянка «Партизанська галявина». Вчора я теж покладав на неї надію на випадок, якби попередня долинка нам не підійшла.

Від стоянки ми рушили далі на схід дорогою, яка поступово підіймалася вздовж річечки. Відчувалося, що йдемо туристичним маршрутом – час від часу зустрічали інших пішохідних мандрівників різного рівня і віку – від дітей до пенсіонерів. Деякі подорожували самостійно, інші наздоганяли лідерів своєї групи, які чекали відстаючих на котромусь з розгалужень. Ми ще раз переконалися у слушності спостереження: чим більша кількість учасників, тим довший час потрібен на збори і перехід.

Незабаром річечка, а з нею й дорога, стала завертати на південь, але згодом з’явилося відгалуження на схід, яким слідом за мітками попрямували і ми. Підйом ставав усе менш відчутним, аж поки не поступився спуску. Наш другий перевал пройшов без зупинки, бо нічого вартого уваги не пропонував, якщо не враховувати кваші на дорозі, що не привертала до себе, а, радше, навпаки.

IMG_2437

Лісові реалії – про модельне взуття або капці можна забути

Короткий спуск змінився ще меншим підйомом, в кінці якого на нас чекав вказівник на південь. Настав час змінити стежку, що вела нас вздовж північних схилів гірського масиву, верхівки якого заважала бачити безперервність лісу. Новий путівець, що спершу для годиться випробував нас деяким набором висоти, зрештою обходив основні висоти зі сходу і йшов униз до величезної ущелини з найбільш потужним водоспадом у цих краях. Обід над розбурханою стихією, яка грізно реве у тебе під ногами – що може бути кращим стимулом для таких відчайдухів, як ми?

Кілометр фізичних навантажень і посиленого потовиділення винагородив нас можливістю зцілитися (якщо вірити назві) прохолодним дарунком одного з найбільш високо розташованих у цих місцях джерел. Як і ведеться у туристичних трас, від самоти тут не постраждаєш – одна велика група мандрівників спочивала край стежки, коли ми прийшли, а інша прибула, як ми вже збиралися рушити далі. У найвищій точці нашого сьогоднішнього маршруту відчувалося близькість плоскогір’я, зустрічі з яким ми так старанно уникали – ліс місцями впирався у скелі, залізши на які, нарешті, можна було розгледіти навколо трохи більше, аніж стовбури сусідніх дерев. Та на цьому сеанс розширення горизонтів закінчився, бо стежка кинулася стрімголов донизу і вже треба було пильнувати, щоб не спіткнутися чи посковзнутися, а на те, що знаходиться вище, уваги не вистачало.

IMG_2445

Перші стрімчаки на сьогодні

Південно-східний схил пропонував зовсім інакші пейзажі, аніж ми бачили до цього. По-перше, він був більш похилим і ми не заздрили тим бідолахам, які підіймалися нам на зустріч. А, по-друге, йому дісталося більше сонця і менше вологи, тому замість благородних дерев зі стрункими стовбурами нас оточували менш високі, але надто густі зарості. Зелень здавалася такою щільною, що рухатися можна було лише стежкою: один крок убік – і чіпкі гілочки надійно уривають будь-яку спробу втечі.

Сп’яніла від перепаду висоти стежка, зрештою, схаменулася, стала більш поміркованою, пологою і до неї потяглися інші. А як почали траплятися галявини, то ми вже здогадувалися, що зовсім поруч має бути поворот на водоспад. Звісно, можна було б продовжувати йти аж до дороги, а потім дістатися до перлини ущелини разом з нею, але ми знали, що десь там знаходиться платний вхід – для тих, хто приїхав автомобільним транспортом знизу. А ми, як успішні випускники гірських вибриків рельєфу, сподівалися оминути цю умовність цивілізації.

IMG_2466

Скупчення бобиків серед лісу – неспроста

Оминути не вдалося! Певно, ми не перші хитруни, тому спритні ділки пересунули пропускний пункт вглиб ущелини – аж до того місця, після якого починаються такі стрімчаки, що потрапити на територію можна хіба з допомогою мотузок. Нам не лишалося нічого іншого, як смиренно сплатити внесок і влитися у колону тих, кого привезли місцеві «бобики», які, збившись у зграйку, очікували на своїх клієнтів у затінку лісу.

Гул водоспаду стало чутно ще до того, як ми побачили сліпучо білі струмені з-за листя дерев і кущиків. А коли його потужний образ вже майже ніщо не закривало, відчули й надзвичайно високу вологість, що не зникала навіть попри травневу спеку. Недаремно корінні мешканці вклали у назву водоспаду ну просто надзвичайно велику кількість води!

IMG_2451

Згори здається, що людей внизу зараз просто змиє розбурхана стихія

Підійшовши до дива природи зі сходу, ми одразу опинилися на верхньому майданчику, з якого люди на нижньому здавалися не більше мурах. Скидалося на те, що мурашина сім’я готується перебиратися на нове місце, бо комахи повилазили і порозсідалися майже усюди – на камінцях, колодах і, навіть, мало не під самими струменями. Тож ми вирішили перечекати, поки пристрасті ущухнуть і пообідати тут, над водоспадом.

Ми поскидали наплічники край стежини за кільканадцять метрів від урвища, дістали свій нехитрий обід (хліб, овочі, ковбаса, паштет, соуси) і занурилися в одне з найприємніших дійств походу. Адже, скажіть, коли ще проста їжа смакує так, як після кілометрів гір і лісу? Поївши і запивши трапезу джерельною водою, ми отримали перепустку у тиху годину (насправді менше), яку кожен зміг провести на власний розсуд: Оленка нарешті скористалася нагодою зайнятися наукою, а я вирішив трохи прогулятися у верхів’ям без вантажу (після переходу з наплічником за його відсутності відчуваєш таку легкість, ніби маєш крила).

IMG_2460

Чим далі в гори – тим більше водоспадів

а потім…

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s