У краю буркітливих

(продовження. Початок тут)

Сонячний день давно розпочався, але долинка до останнього піклувалася про сон нашого табору, ніжачи його ранковим щебетом невтомної пташини та навіюючи видовища нових мандрів переспівом струмка і каміння. Коли небесне світило зазирнуло в найглибший закуток галявини ми вже з головою поринули у рутину похідних справ: умивалися, готували сніданок, збирали речі. Я вчергове подякував вчорашньому дню, який у нагороду за успішний поєдинок з плоскогір’ям подарував нам просто неймовірне місце для стоянки!

Тут було все необхідне для багатоденного табору, не кажучи вже про наші скромні потреби команди з двох осіб (літературних героїв я не беру до уваги): щедре джерельце з кришталево чистою прохолодою; необмежений набір колод та гілок, які чудово пасують для вечірніх посиденьок біля вогнища не лише, як паливні матеріали, але й лави чи, навіть, дивани; струмочок з вервечки імпровізованих джакузі, де невпинна вода піниться від невтомної боротьби з кам’яними брилами. І хай не лякає холод купання – згадайте про денну спеку і одразу відчуєте вдячність за зимний сервіс.

IMG_2425

Біля нашого табору природа сама попіклувалася про переправу

Взагалі, чим мені подобаються гори – це контрастом краєвидів. Учора ми рухалися майже суцільно відкритими просторами плоскогір’я, скупого на дерева та струмки. Сьогодні ж на нас чекає зовсім інша картина: безперервний ліс, гори далеко не плоскі, а в кожній долині щось має текти, не рідко настільки стрімко, що інакше, як водоспадом, це не назвати. Звісно, можна прокласти маршрут і так, щоб нічого не змінювалося, але особисто мені одного дня поневірянь серед безмежжя закам’янілих хвиль вистачило на весь похід, тому зовсім не засмучувало, що два сьогоднішні плоскогір’я (одне так і назване – Столиком, а інше за подобою обрису до обличчя – Ковалем) ми обійдемо зі східного боку.

Ранкові збори вклалися у півтори години – засиджуватися більше нам заважало усвідомлення того, що від наступного місця ночівлі нас відділяє 17 кілометрів шляху, переважно невідомого і насиченого спусками та підйомами. А те, що змінювати запланований фініш – це тільки додати собі пригод, ми переконалися учора. Пригод поки-що було достатньо.

IMG_2429

Долинка проводжала нас в дорогу з сонцем і квітами на деревах

Привітавшись з дорогою, яка ввечері нас познайомила зі струмком, ми почимчикували з нею далі на схід. А вже за п’ятсот метрів закінчили свій перший підйом на безіменному перевалі, де примостилася реконструкція партизанського табору «дідів курінь». Окрім власне куреня, складеного з чисельних товстих гілок, біля інформаційної таблички знайшло пристанище кілька поіржавілих залишків снарядів та гільз. Поруч з ними на метровій ніжці червоніла металева зірка, до якої хтось підвісив дзвоника. Олену як справжню дослідницю зацікавило: а чи він калатає?

«Обід!» – несподівано озвалося з-за дерев і, як за помахом чарівної палички, на галявині з’явилася групка туристів. Оглядаючи пам’ятку, ми й не помітили, як вони піднялися на перевал з іншого боку, тому були вельми сполохані, особливо Оленка, яка навіть намагалася пояснити, що обід ще не готовий. Ми всі разом посміялися з жарту, але на майбутнє запам’ятали: якщо серед лісу висить дзвоник, не слід перевіряти його функціональність, бо мало ще хто може зненацька виткнутися.

IMG_2431

Дідів курінь з калаталом під червоною зіркою, через яке ми мало не вскочили в халепу

Від куреня стежка привела нас до долинки, котру, як і попередню, ховали від сонця крони високих дерев, але місця тут було значно більше і цією обставиною скористалося чимало туристів. Прямуючи вздовж річечки, ми налічили щонайменше з десяток різноманітних наметів, проте їх було, певно, ще більше, адже «жайвори» вже повідлітали. Таке скупчення любителів походів зовсім не випадкове, бо саме тут, у місці злиття двох гірських потічків, розмістилася туристична стоянка «Партизанська галявина». Вчора я теж покладав на неї надію на випадок, якби попередня долинка нам не підійшла.

Від стоянки ми рушили далі на схід дорогою, яка поступово підіймалася вздовж річечки. Відчувалося, що йдемо туристичним маршрутом – час від часу зустрічали інших пішохідних мандрівників різного рівня і віку – від дітей до пенсіонерів. Деякі подорожували самостійно, інші наздоганяли лідерів своєї групи, які чекали відстаючих на котромусь з розгалужень. Ми ще раз переконалися у слушності спостереження: чим більша кількість учасників, тим довший час потрібен на збори і перехід.

Незабаром річечка, а з нею й дорога, стала завертати на південь, але згодом з’явилося відгалуження на схід, яким слідом за мітками попрямували і ми. Підйом ставав усе менш відчутним, аж поки не поступився спуску. Наш другий перевал пройшов без зупинки, бо нічого вартого уваги не пропонував, якщо не враховувати кваші на дорозі, що не привертала до себе, а, радше, навпаки.

IMG_2437

Лісові реалії – про модельне взуття або капці можна забути

Короткий спуск змінився ще меншим підйомом, в кінці якого на нас чекав вказівник на південь. Настав час змінити стежку, що вела вздовж північних схилів гірського масиву, верхівки якого заважала бачити безперервність лісу. Новий путівець, що спершу для годиться випробував нас деяким набором висоти, зрештою обходив основні висоти зі сходу і йшов униз до величезної ущелини з найбільш потужним водоспадом у цих краях. Обід над розбурханою стихією, яка грізно реве у тебе під ногами – що може бути кращим стимулом для таких відчайдухів, як ми?

Кілометр фізичних навантажень і посиленого потовиділення винагородив нас можливістю зцілитися (якщо вірити назві) прохолодним дарунком одного з найбільш високо розташованих у цих місцях джерел. Як і ведеться у туристичних трас, від самоти тут не постраждаєш – одна велика група мандрівників спочивала край стежки, коли ми прийшли, а інша прибула, як ми вже збиралися рушити далі. У найвищій точці нашого сьогоднішнього маршруту відчувалося близькість плоскогір’я, зустрічі з яким ми так старанно уникали – ліс місцями впирався у скелі, залізши на які, нарешті, можна було розгледіти навколо трохи більше, аніж стовбури сусідніх дерев. Та на цьому сеанс розширення горизонтів закінчився, бо стежка кинулася стрімголов донизу і вже треба було пильнувати, щоб не спіткнутися чи посковзнутися, а на те, що знаходиться вище, уваги не вистачало.

IMG_2445

Перші стрімчаки на сьогодні

Південно-східний схил пропонував зовсім інакші пейзажі, аніж ми бачили до цього. По-перше, він був більш похилим і ми не заздрили тим бідолахам, які підіймалися нам на зустріч. А, по-друге, йому дісталося більше сонця і менше вологи, тому замість благородних дерев зі стрункими стовбурами нас оточували менш високі, але надто густі зарості. Зелень здавалася такою щільною, що рухатися можна було лише стежкою: один крок убік – і чіпкі гілочки надійно уривають будь-яку спробу втечі.

Сп’яніла від перепаду висоти стежка, зрештою, схаменулася, стала більш поміркованою, пологою і до неї потяглися інші. А як почали траплятися галявини, то ми вже здогадувалися, що зовсім поруч має бути поворот на водоспад. Звісно, можна було б продовжувати йти аж до дороги, а потім дістатися до перлини ущелини разом з нею, але ми знали, що десь там знаходиться платний вхід – для тих, хто приїхав автомобільним транспортом знизу. А ми, як успішні випускники гірських вибриків рельєфу, сподівалися оминути цю умовність цивілізації.

IMG_2466

Скупчення бобиків серед лісу – неспроста

Оминути не вдалося! Певно, ми не перші хитруни, тому спритні ділки пересунули пропускний пункт вглиб ущелини – аж до того місця, після якого починаються такі стрімчаки, що потрапити на територію можна хіба з допомогою мотузок. Нам не лишалося нічого іншого, як смиренно сплатити внесок і влитися у колону тих, кого привезли місцеві «бобики», які, збившись у зграйку, очікували на своїх клієнтів у затінку лісу.

Гул водоспаду стало чутно ще до того, як ми побачили сліпучо білі струмені з-за листя дерев і кущиків. А коли його потужний образ вже майже ніщо не закривало, відчули й надзвичайно високу вологість, що не зникала навіть попри травневу спеку. Недаремно корінні мешканці вклали у назву водоспаду ну просто надзвичайно велику кількість води!

IMG_2451

Згори здається, що людей внизу зараз просто змиє розбурхана стихія

Підійшовши до дива природи зі сходу, ми одразу опинилися на верхньому майданчику, з якого люди на нижньому здавалися не більше мурах. Скидалося на те, що мурашина сім’я готується перебиратися на нове місце, бо “комахи” повилазили і порозсідалися майже усюди – на камінцях, колодах і, навіть, мало не під самими струменями. Тож ми вирішили перечекати, поки пристрасті ущухнуть і пообідати тут, над водоспадом.

Ми поскидали наплічники край стежини за кільканадцять метрів від урвища, дістали свій нехитрий обід (хліб, овочі, ковбаса, паштет, соуси) і занурилися в одне з найприємніших дійств походу. Адже, скажіть, коли ще проста їжа смакує так, як після кілометрів гір і лісу? Поївши і запивши трапезу джерельною водою, ми отримали перепустку у тиху годину (насправді менше), яку кожен зміг провести на власний розсуд: Оленка нарешті скористалася нагодою зайнятися наукою, а я вирішив трохи прогулятися у верхів’ям без вантажу (після переходу з наплічником за його відсутності відчуваєш таку легкість, ніби маєш крила).

IMG_2460

Чим далі в гори – тим більше водоспадів

Вже за кільканадцять метрів вгору за течією гуркоту велета було майже не чути. Зате на зміну йому прийшло кілька менших водоспадів та перекатів, які, якби не їхній неординарний сусіда, могли б змагатися за звання окраси ущелини. Стежка все підіймалася і підіймалася, а послідовність буркітливих не збиралася припинятися. Це саме спостереження підтверджувала і карта, що обіцяла ще більше всього цікавого далі вздовж стежки, яка, виявляється, не розчиняється безслідно у глибинах ущелини, а здіймається аж до самого плоскогір’я. Щоправда, при цьому їй доводиться долати такий кут підйому, з яким ми зустрілися над Червоною печерою, але у кілька разів довший. Оскільки катарсис не входив у мої плани на сьогодні, я повернув назад.

Олену я застав не саму, а в товаристві. Звісно, я кажу не про тих відпочиваючих, які сновигали в околицях водоспаду в пошуку кращого ракурсу для селфі, а літературних героїв Хвильового. Напарниця сиділа між наплічників, повністю відгородившись від реальності книжкою та записничком а навколо неї тупцяли ті, що творили сюжет «Вальдшнепів». Оскільки зараз чи не вперше з початку походу вони вилізли на білий світ, певно, слід трохи ближче познайомити їх з читачами.

Вся дія роману розгортається у курортному селищі на Дніпрі десь між Каховкою та Херсоном у 1926 році, тобто в час написання твору. Діючих персонажів всього вісім, з них п’ять головні – Дмитро Карамазов, який з дружиною Ганною та другом Вовчиком приїхав зі столичного тоді Харкова на двомісячний відпочинок (з полюванням на вальдшнепів, яке мало бути описане у другій частині) і студентка Аглая з тіткою Клавою – ці курортниці, прибули аж з Москви, хоча шпарять українською незгірше автохтонів. Левову частину твору автор відвів під запеклі дискусії між Аглаєю та Дмитром про болюче для самого Хвильового питання про співіснування комуністичної ідеології та національної ідеї. Проте якщо відкинути всі політичні нашарування тексту, то ми отримаємо просто курортний роман: Дмитро під носом у дружини залицяється до Аглаї, використовуючи обговорення деякої ідеї як доволі сумнівний спосіб пікапу. Чимось подібним, але майже без політики, займається Вовчик по відношенню до тітки Клави, яка, між іншим, приїхала на відпочинок з чоловіком.

Водоспад у всій красі

Гадаю, для першого знайомства досить. До того ж, Олена поставила крапку після чергового абзацу і почала збиратися. Авжеж, нам вже час іти, бо на годиннику перша година пополудні, а левова частка сьогоднішньої дистанції все ще не подолана.

За кілька хвилин ми з наплічниками на плечах почали спускатися до підніжжя водоспаду. Це колись тут між кам’яних виступів звивалася екстремальна стежка, місцями слизька від вологи і глини. А тепер на крутосхилі прокладено дерев’яні поручні, зроблено сходинки і можна легко пройти навіть у капцях – що й робить чимало відпочиваючих, які приїхали з вітерцем.

Відвідувачі водоспаду – мандрівники різних категорій

Поблизу підніжжя водоспаду чисельні ноги вичовгали цілий майданчик, з якого гідрологічна окраса ущелини постає у всій своїй величі. Масивні струмені здаються гігантською колоною, що тримає гори, а від величезної кількості падаючої води чути не лише гул, але й вібрації, які, здається, пронизують наскрізь.

Ми не стали зупинятися, бо вже роздивилися все згори. Та й місця особливо було не багато через чималу кількість інших відвідувачів. Дехто пороззувався, щоб на хвильку зайти в бурхливі води, відчути прохолоди травневої води, а найсміливіші вбралися у купальники, щоб випробувати свою силу духу чи не під самими струменями.

Хто казав, що русалки живуть лише в морі?

Майже одразу за майданчиком стежка переповзла на інший берег, у чому їй допоміг місточок з дерев’яних колод. На його варті хтось нещодавно поставив русалку, фігура якої, виточена зі шматка дерева у людський зріст, красувалася на величезному кам’яному валуні над самою водою.

Перетнувши місток, ми одразу побачили групу автономних туристів, що рухалися нам на зустріч. Вирізнити їх з-поміж іншої публіки не складало труднощів – як і нас, їх видавали громіздкі наплічники за спинами. Поява колег принесла мені певне полегшення, бо серед десятків відвідувачів без вантажів я вже почав відчувати себе якось незатишно. Здавалося, всі нишком позирають, дивуючись, якого дива я тягну всі свої пожитки на собі, якщо можна приїхати машиною, як то роблять вони.

Наші колеги переходять місток неподалік водоспаду

Тим часом стежка трохи піднялася вгору, після чого повернулася до горизонтальної поведінки. Путівець вів паралельно до річки, отже згодом повинен був піти на спуск, що в наші плани не входило, адже ми мали сьогодні побачити ще один водоспад. За картою нам слід було б спуститися до входу до комплексу, а звідти повернути на дорогу, що вела знову в гори. Я вже не раз бував у цій місцині, але ще ніколи не робив так, як хотіла карта. Натомість, ми щоразу зрізали гак, користуючись відсутністю густих чагарів та доволі плавним кутом підйому.

Отже, на якомусь етапі ми просто звернули з натоптаної стежки праворуч, перелізли через невеличкий гребінь, спустилися в долину притоки, а від неї попрямували вгору і вже за кільканадцять хвилин вилізли на лісову дорогу. На цьому підйом не скінчився, але ми вже йшли як цивілізовані туристи.

Попри певну занедбаність дороги (місцями її безжально порозмивали потоки, часом намагалися перекрити повалені дерева) ми зустрічали чимало піших туристів. Траплялися й любителі одноденних походів без надміру вантажу, але більшість складали такі, як ми, прихильники принципу «все своє ношу на собі». Причому, одного разу ми побачили, що до цього «всього» можуть включати навіть грудну дитину! Певно, її батьки мали настільки велику пристрасть до гір, що не змогли чекати кілька років (як ми) і потягли з собою маля у перший рік його життя.

А ще одного разу ми побачили автомобіль. Коли почули віддалений гул, то спершу гадали, що він долинає з котроїсь дороги внизу. Але як «нива» вигулькнула з-за повороту позаду, то всі сумніви розвіялися: якісь маніяки не побоялися підійматися цією подобою дороги! Ви тільки уявіть: тут іти важко, а хтось наважився видертися сюди звичайним автомобілем. Відсапуючись, ми стали на узбіччі і лише поглядами проводжали «ниву», водій якої майстерно проходив усі складні місця. Його обличчя розпливлося в усмішці, коли він помітив наші здивовані мармизи. Звісно, він розумів, що робить щось неймовірне, і його тішило, що це розуміємо і ми.

Нарешті ліс не закриває нам обрій

Десь через годину кут підйому відчутно зменшився, а згодом взагалі зник. Разом з тим зміни торкнулися й лісу. Вперше після початку спуску до обіднього водоспаду стали траплятися панорамні галявини. Стежка, хоч і прямувала майже горизонтально, але місцями зависала над вражаючими крутосхилами, кам’яні гребені яких наробили велетенських дірок у раніше суцільній ковдрі лісу. І крізь ці імпровізовані віконечка ми вперше за мандрівку побачили не лише маківки далеких гір, але й синяву моря на обрії.

Попри те, що з півдня мало не під ноги нам стелилося провалля, з півночі все так само височіли крутосхили. Підкорення вершин не входило в наші плани на сьогодні і стежка про це знала. Тому вона не дерлася відчайдушно на неприступне каміння, а вміло траверсувала між скелями внизу та їхніми колегами вгорі, часом притуляючись до котроїсь з них, але, загалом, уникаючи будь-якого екстриму. Не дарма ж та компанія пройшла тут з грудною дитиною.

Ось такі скелі минає наша стежка

Проте було б легковажно називати путівець цілковито дружнім. Для неуважних туристів він готує кілька сюрпризів, які можуть обернутися несподіваними пригодами. На один із них ми якось потрапили 2004 року, коли не помітили однієї розвилки і неочікувано вилізли на якийсь відріг, з трьох боків затиснений проваллями. Довелося тоді повертатися до фатальної розвилки, яку я відтоді запам’ятав і тепер одразу ж упізнав.

Схоже, я занадто порадів з успіхів своєї пам’яті і вважав, що несподіванок сьогодні вже не буде. Цим не забарилася скористатися каверзна стежка, завдавши удару майже в самому кінці. Як я згадував, ми збиралися стати табором біля ще одного водоспаду, назва якого настільки співзвучна з тим, де ми зупинялися в обід, що мимоволі виникає сумнів у наявності фантазії місцевих мешканців. Місцинка ця доволі приваблива серед автономних туристів, зокрема й тому, що сюди (ще) не возять відпочиваючих на машинах, тому ніяких кас і загорож (поки) немає. Натомість є ціла пригорща галявинок на різний смак з усіх боків від водоспаду – з видом на море, на скелі, просто у лісі чи мало не під водоспадом.

Наша мета – ось цей каскад водоспадів

Тож, після того, як стежка перетнула кілька сусідніх яруг і наблизилася до долинки, в глибині якої протікала річка, прикрашена водоспадом, я встиг розслабитися. Впевненості додавали перші наметові табори, які розмістилися на галявинках. Певно, на якійсь з них ми намагалися пройти швидше, щоб не заважати вже осілим туристам, і непомітно пропустили потрібне розгалуження, спустившись однією зі стежок до потічка раніше часу. Мабуть, цю стежечку натоптали ті, хто ходив з табору по воду, бо щойно опинившись біля берега, ми майже одразу втратили шлях. Для годиться ми трохи пройшлися вгору за течією, поки не вперлися в скелю з невеличким водоспадиком – одним з молодших братиків того, до якого ми йшли.

Настала кульмінаційна точка пригоди. Здоровий глузд шепотів, що варто повернутися до злощасної розвилки, але дух авантюризму заохочував видертися на цю невелику скелю, адже майданчик з потрібним водоспадом просто за нею, ми ж практично на місці! Мабуть ми відчули брак пригод на сьогодні, тому що таки полізли на стрімчак.

Ну, що сказати? Все минуло майже добре, бо у вирішальну мить, коли я вже майже видряпався на непривітний шматок скелі, стеблинка, за яку я тримався, вирвалася з корінням, і я мало не загуркотів назад, відчувши, як мій масивний наплічник позаду починає вигравати змагання з перетягування ковдри. Якимось дивом мені вдалося втримати рівновагу і неприємне відчуття, від якого вдруге за похід похолоділи руки й ноги, лишилося без прикрих наслідків.

Задля справедливості варто сказати, що ми таки й справді були майже біля водоспаду! Видряпавшись на скелю і потім вилізши з яруги з кам’яними берегами, ми потрапили в самий епіцентр туристичної місцевості. Годинник показував п’яту вечора, а всі найкращі місця навколо вже були зайняті іншими мандрівниками. Добре, що нас всього двоє і для нашого табору згодиться і кілька квадратних метрів відносно рівного місця. Для цього ми піднялися трохи вище, перетнули стежку і за нею стали на клаптику вільного місця просто між дерев, оточених чагарями. Таким чином наш табір виявився захищеним від сторонніх очей, у той час як ми мали змогу вільно спостерігати за навколишніми подіями.

Сутінкове селфі під час вечірнього чаювання

Власне, ставалося всього небагато. Поки не стемніло, по кам’яних ванночках навколо водоспаду сновигали різні люди. Стежкою повз наш гайок вряди-годи проходили ще якісь навантажені туристи – ми далеко не останні. Попри залюдненість проблем з хмизом практично не було – ми знайшли достатню кількість і для вечері і для чаювання при ватрі в сутінках. По воду я спускався до джерела в ущелині біля річки. Здавалося б, ніби й небагато клопотів, щоб отаборитися, але коли вже все необхідне зробили, то темінь вже приховала в навколишніх горах все те, що ми подолали сьогодні і те, куди підемо завтра.

Закінчення тут

Advertisements

2 thoughts on “У краю буркітливих

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s